«У мене багато роботи, я ще поживу!»

Про неї хотіла написати ще сім років тому.

Все якось ніколи й ніколи. Та життя саме скорегувало нашу зустріч, і ми таки посиділи вдвох, розмовляючи про пережите. А тут ще й приємна подія - героїня мого матеріалу першого серпня відзначила своє 65-річчя.

Як не привітати Надію Петрівну Каракулько з днем народження! Вона все життя присвятила дітям і роботі. Відбудовувала наш Чернігів.

Її руки не знали спочинку багато років, і нині не знають.



Надія Петрівна завжди привітна і говірка. Невисока, жвава, світловолоса. Хустку не носить навіть коли дуже спекотно і сонячно. На городі порається в шортах. Сучасна жінка!

Встає рано, майже з сонцем. Лягає пізно - доки все не переробить, не заспокоїться. Влітку у неї особливо багато справ. Кроликів завела, має город чималий і садок. А ще ж допомагає своїм дітям будуватися. Великий чотирирівневий будинок на дві сім’ї проектувала сама. Син із родиною вже оселилися в новому домі, скоро й донька із сім’єю тут мешкатиме. У пані Надії чимало планів та задумів:

- У мене ще багато роботи і я не збираюся помирати! Ліпше ще поживу! - каже моя співрозмовниця. - Діти і онуки моєї допомоги чекають. Як їм відмовити?! Ось тут потрібно двері ще встановити, плитку покласти, стіни поштукатурити. .. Газ і вода вже в будинку є, опалення працює. Нещодавно дерев’яні сходи на другий поверх зробили, отож і їм дати лад треба... Це нині я на пенсії, а колись працювала на потужних підприємствах Чернігова малярем-штукатуром. Знайома з багатьма людьми.

А родом Надія Петрівна із села Полови Прилуцького району. Батьки - Марія Антонівна і Петро Панасович Ру-денки - були простими колгоспниками. Разом із Надією виросли сестра Галина, яка нині живе в Прилуках, і брат Михайло, на жаль, уже покійний.

Після десятого класу Надія Руденко вступила до Чернігівського профтехучилища №4 і за два роки стала малярем-штукатуром та плиточником. Працювала за спеціальністю у різних організаціях.

- Важко сказати, що в місті не штукатурили мої руки, - згадує Надія Петрівна. - Наша бригада з 15-16 осіб вважалася наймайстернішою. Отож ми виконували свою роботу в приміщеннях і кабінетах різних державних установ, райвиконкомів, облради. У сімдесятих роках відбудовували радіозавод, «Капрон», «Анід»...

І хоч відтоді спливло багато літ, зі своїми дівчатами-малярами й нині спілкуюся. Нашу дружбу бережуть Людмила Андрієнко, Надія Кругол, Катерина Костенко і Катерина Деденок. Не можу не зателефонувати й не поцікавитися здоров’ям і життям нашої наставниці, бригадира Галини Федорівни Мельниченко. їй уже близько вісімдесяти, а пам’ятає про роботу нашої бригади малярів-штукатурів усе до дрібниць.

Матеріали і спеціальні будівельні розчини, з якими працювали тоді й нині, відрізняються. Це були штукатурні суміші на вапняній і цементній основі. Працювати з ними було набагато складніше, ніж із сучасною гіпсовою сумішшю. Та й теперішні інструменти не лише полегшують процес шпаклювання, а й завдяки їм стіни і стеля мають ідеальний вигляд. Та найголовніше у цій справі не матеріали і не шпателі, а майстерність рук і великий досвід.

- У 80-х роках працювала на «Сіверянці», - продовжує розповідь жінка. - ремонтувала швацькі цехи, потім приміщення Чернігівського будівельного училища №10. Останнє місце роботи, звідки й пішла на пенсію, - Чернігівське підприємство «Пожтехніка». Тут промайнули, як один день, п’ятнадцять років мого життя.

З чоловіком вона познайомилася у профтехучилищі. Він учився на каменяра. Володимир і Надія Каракульки народили й виростили двох дітей - доньку Людмилу і сина Олександра. Разом прожили нелегкі, але щасливі тридцять років подружнього життя.

- Мого дорогого чоловіка вже немає на світі п’ятнадцять літ, а любов живе у моєму серці й досі, - витирає сльози пані Надія. - Володя був гарним чоловіком і батьком. Такого вмілого господаря ще пошукати треба! Самотужки зводив будинок, був хорошим зварювальником. Він то з косою, то з пилою, то з лопатою... Не вистачає його дуже, мала від нього велику підтримку і поміч. Якби не хвороби, мо ще б пожив. Тепер мої надійні помічники - діти й онуки. Старілий Роман вчиться на перекладача іноземних мов у Києві, молодший Богдан - семикласник.

Не може забути Надія Петрівна, як тяжко хворіла:

- На той час Люді дванадцять виповнилося, а Саші - сім. Потрапила я в лікарню, дуже намучилася. Чернігівські лікарі радили оперуватися. Може б, і наважилася, якби не зустріч зі столичним професором, котрий переконав цього не робити. Як зараз пам’ятаю його слова: «Не спіши, дитинко! Під ніж лягти завжди встигнеш!» Отож я прислухалася до старенького лікаря і, коли стала дотримуватися дієти й слідкувати за своїм здоров’ям і способом життя, мені стало ліпше.

Одужати Надії Каракулько допомогла і віра в Бога. Завдяки добрій подрузі Антоніні, котра свято вірить у Господа, своє життя Надія Петрівна повністю переосмислила, стала більше часу приділяти духовному збагаченню, відвідинам храмів і святинь.

Розповіла моя співрозмовниця, що колись, як жилося дуже скрутно, їхню сім’ю виручала дачна ділянка у Куликівському районі.

- Там землі небагато, але родила добре, - продовжує жінка. - Ми п’ять чи шість років на трьох сотках вирощували полуницю і продавали на базарів Чернігові. Сортова ягода не м’ялася під час транспортування й була досить крупна. Дехто з сусідів навіть просив і собі викопати саджанців.

Згадала Надія Каракулько, як їздила щовихідного до Гомеля. Період безгрошів’я змушував людей торгувати, долаючи далекі кілометри. До білоруського міста вона везла цукор, борошно, макарони, горілку, а звідти в Чернігів - ковбаси, сметану, масло, згущене молоко... Дивується, коли встигала бігати на роботу, піклуватися про дітей, давати лад оселі, доглядати два городи, дачну ділянку, господарство?!

Чи вважає Надія Петрівна себе міською жителькою? Коли отримувала квартиру, то було село Олександрівка, нині ж Чернігів. Без роботи на землі вона не уявляє свого життя. І без кроликів, і без садка, що посадив її любий чоловік. Якби він зараз глянув, які високі й гарні груші виросли! Для своїх дітей і онуків старався. Яке ж смачне повидло і компот господиня тепер для них консервує! їдять і дякують.

Захоплень Надія Каракулько не має. Все її життя - це труд.

- Нароблюся за день, а ввечері просто падаю на ліжко, - каже жінка. - Хтось лежачи мріє про якусь річ, як випити чи погуляти, а я планую свій наступний робочий день.

Коли ж відпочиває невтомна трудівниця? Виявляється, Надія Петрівна лише раз бачила море. Це було дуже-дуже давно. Усією сім’єю вони їздили на Донбас і жили на березі Азовського моря. їсти варили на вогнищі, жили просто неба. Та найбільше їй подобалося проводити час на березі річки. Тих днів не забути й, на жаль, не повернути. Як і все, що дуже дороге її серцю.

Вона не любить лінивих і тих, хто каже неправду. Цінує совісних. Бо сама така ж. Якось поблизу свого будинку вона почула, як пищать від голоду кошенята. Якийсь дядько на мотоциклі покинув біля дороги ще сліпих на вірну загибель. Надія Петрівна забрала малих до себе. Вигодовувала молоком із піпетки, а потім із пляшечки. Якби таких Надій було більше, світ став би набагато добрішим!

Біля її дому завжди багато квітів. Серед них росте лісова суниця і малина. Надія Петрівна пригощає ягодами усіх сусідських дітей. А ще купує для них цукерки. Дехто з малят вважає її своєю бабусею.

Лариса Галета, "Деснянка" №32 (612) від 4 серпня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.