Таких трудівниць ще треба пошукати

У далекі роки юності, на інших дивлячись, Наташа також поїхала з віддаленого поліського села до міста. Тоді практично вся молодь залишала батьківські обійстя, щоб навідуватися додому у вихідні, заповнюючи вщерть салони автобусів.

- Я з Боровиків, - розповідає жінка, - у Василевій Гуті народилася. У Чернігові навчалася в училищі при швейній фабриці, потім працювала швачкою на конвеєрі.

Так промайнув не один рік. Вийшла заміж, жили з чоловіком у гуртожитку. Стомлювала одноманітність - робочі зміни на фабриці, ні спокою, ні затишку в гуртожитку. Начебто й не шкодувала, що залишила рідне село, але в душі жеврів вогник любові до нього. Усе там таке рідне, справжнє: росяна трава під ногами, якщо вітер - то свіжий, пропахлий сосновою хвоєю, а тиша яка чарівна буває, тільки от що там робити, уже й молоді немає, й з роботою складно. Коли з чоловіком почули, що в Кувечичах можна влаштуватися на роботу й навіть житло приїжджим дають, зацікавилися. Колгосп також був зацікавлений у ще одній молодій сім'ї, запропонували й роботу, й житло. Родина Геращенків радо прийняла таку пропозицію, без вагань розсталася з міським побутом.

Наталія Григорівна зустріла нас, коли саме на фермі було завершено ранкове порання, а вся домашня робота до рук проситься.
- Я тут уже 30 років, - розповідає Наталія Григорівна. - Наша вулиця Будьонного колись була молодіжною. Хату оцю колгосп нам придбав. Років 12 працювала дояркою, а тоді взялася телят доглядати на відгодівлі. Оформилася на пенсію й опісля третій рік працюю. Чоловіка мого вже немає, але хата не пустує - хрещеницю з синком забрала, так усім нам затишніше. І місця вистачає, й роботи. А як піду з ферми, Олена готова мене замінити.

- Чи не шкодуєте, що з Чернігова в село переїхали?
- Ні. В Чернігові мені не подобалося. А тут усе є, що треба, всі послуги. Газ підведений, своя продукція вся - і з городу, і з двору, хазяйство ж тримаю.

- Таких трудівниць, як Наталія Григорівна, ще пошукати треба, - каже голова кооперативу Михайло Купрієнко. - Вона вболіває за громадську худобу, наче за власну. Буває, тракторист завезе корми, та, може, не все одразу - Григорівна слідом ітиме з вимогами, чого кормів мало. Як бачить якийсь непорядок - із керівництва вимагає, про все, що не так, і мені скаже, й зоотехніку, й завідуючому фермою. Така вже вона людина, віддана роботі, тому й результати високі.

Ніна Петровська, газета «Наш край» №91-92 (9231-9232) 16 листопада 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.