Не мачуха, а мама...

Цю дивовижну історію, яка може позмагатися з зарубіжними серіалами, мені розповіла жителька села Пакуль Анастасія Гаркуша. Її розповідь про матір Марію й репресованого батька Зіновія глибоко запала в серце, тож хочу переповісти її вам.

Марія була вельми вродливою, тож в дівках довго не засиділася. Віддав її батько заміж за гарного хазяйновитого парубка. Прожили вони разом десь із десяток років, поки чоловік не захворів на сухоти й не помер. Жили непогано, та не дав їм Бог діточок. За життя чоловік часто дорікав дружині, мовляв, сяка-така, бездітна. Згинала спину, тихенько плакала й усе своє горе намагалася заглушити роботою. Шила, вишивала, пряла й гадки не мала, що Господь за працю й терплячість пошле їй своє Благословіння.

У сусідньому селі Семенягівка овдовів Зіновій, залишилося без матері четверо малолітніх дітей. Довго добродій не наважувався шукати для них мачуху, поки не запримітив овдовілу Марію. Гадав, що своїх дітей вона не має, тож для його малечі стане справжньою матір'ю. До того ж, жінка була привітною й розважливою, Зіновій запропонував побратися. Вона довго не роздумувала... Погрузили на воза добротну скриню з полотном (а це було неабияке багатство на той час), приїхали на обійстя Зінька. Діти зустріли мачуху з острахом, та нова господиня, засукавши рукава, стала давати усьому лад. Дітям Марія справила обновки з своїх запасів полотна, бо дуже вже вони обносилися, й вони, відчувши щиру любов і тепло, потяглися душею й стали звати її мамою.

За повсякденними турботами не зглянулася Марія, як завагітніла. Послав їй Господь одне за одним - двох синів і двох доньок. Розцвіла жінка від материнства й така була радісна, що робота в руках аж кипіла. Ось уже й Зінові-йова старша дочка стала на порі, тож справили їй добру скриню з приданим.
Та й з першим чоловіком поквиталася. Якось помер сусід Маріїних батьків. Пішла на похорон і так звернулася до покійника: «Шановний Єрасе, нехай буде земля тобі пухом, перекажи тому пресучому сину, що я, бездітна, зараз маю двох синів і двох доньок»...
З чоловіком Зіновіємжили душа в душу. Тримали чимале господарство, бо ж сім'я була тепер велика. Троє коней, чотири корови, четверо свиней, овечок із десяток, молотарка була своя, дві клуні, дві комори для збіжжя.

У 1932 році Зінько відмовився йти у колгосп, який організовували в селі. Дорого довелося заплатити за неповагу до влади. «Ворога народу» розкуркулили, забрали все, що нажив роками. Залишили тільки хату та й із тієї на зиму виганяли - розміщали сільську раду, бо у кам'яниці, яку облюбували, зимою було вельми холодно.
Дві зими пережили у Маріїного брата, а на літо перебиралися в свою хату. Потім переїхали в Ревунівське лісництво, де Зіновій працював лісокультурником. Бідували, а не знали, що справжня біда попереду.

27 вересня 1937 року годувальника забрали прямо з роботи й засудили як ворога народу, відправили відбувати покарання у 10 років у місто Сиктивкар, що в Комі АРСР. Додому він так і не повернувся.
А що ж Марія? Переїхала у Пакуль, працювала у колгоспі, не покладаючи рук. Де знаходила в собі сили, щоб дітей піднімати? Одне слово, родина «ворога народу»... Помаленьку спиналися на ноги, працювали,які всі. В 1940 році найстарший син пішов служити в армію а тут, як грім серед ясного неба, - війна, окупація. Старшу дочку вивезли на роботи в Німеччину. Обливалося кров'ю материнське серце, чекала з тривогою листів від сина з фронту, оплакувала свою донечку Любу, не сподіваючись уже коли-небудь її побачити.

...Коли фашисти спалили Пакуль, люди, які дивом уціліли, перебралися в землянки. Витримала Марія й це горе разом із односельцями. Дочекалися Перемоги, й син Іван за рік повернувся додому. Від доньки, яку вивезли в Німеччину, надійшла звістка, що вийшла заміж і виїхала в Польщу, на батьківщину чоловіка.
Побачилася Марія з нею аж у 1956 році, а до того листувалися. Не могли надивитися одна на одну. Довго розмовляли, та й було про що. Коли ж мама ненароком запитала, якби не війна, чи б жила у своєму селі? Люба заперечно похитала головою й відповіла, що, пам'ятаючи всі знущання та поневіряння, ніколи б не залишилася... А за ким сумувала у далекій Польщі, так це за рідними. Останній раз вони бачилися у 1958 році. А невдовзі перестало битися серце нашої Марії. Та пам'ять про цю дивовижну, невтомну, добру жінку й матір живе у серцях односельців, родичів, доньок Анастасії та Любові, сина Івана. І поки жива пам'ять, доти залишаються живими ті, кого ми любили...

Надія Постол, бібліотекарка Пакульської бібліотеки, газета «Наш край» №27-28 (9167-9168), 6 квітня 2013 р.

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.