Родина Гайдуків
Вперед, до Буди
Щоб якось відволіктися, прислухаюся до розмови двох друзів із вудками, що стирчали із худих рюкзаків. А взагалі нас, пасажирів, мізерний «улов».
Хлопці виявилися балакучими, та, що здивувало, не про спійманих велетнів говорили, а докладно про те, хто які харчі узяв (за описом, особливо не наїсися).
Тілько-но автобус від'їхав, а рибалки вже у зворотну путь збираються: мовляв, назад із Количівки можна буде й пішки дійти.
«Так, грошима вони не розбалувані», - підмічаю.
І наче на підтвердження мого здогаду, один із хлопців зателефонував по мобілці:
- Не розбудив? Уже прокинулася... Чуєш, мамо, я у тебе двадцятку позичив, поверну потім...
Асфальтівка від Чернігова до Києва має широку відкриту натуру. А от на іванівському повороті «наш ^ куликівський» автобус застрибав на завузькій «пропасниці».
Водій туди-сюди вправно крутив кермо, і для підтримки настрою включив радіо «Шансон».
Замість сучасних куплетів мені чомусь влітали у вуха інші, слова здалеку: «Мы вели машины, объезжая мины, по путям-дорогам фронтовым...». Справді, «мінами» були численні вибоїни-пастки.
Ранкове шестигодинне слимакове небо передвіщало дощ. Це не додавало мені оптимізму: погода зовсім не для відрядження. Та ще й машина раптом підступно зачмихала і зупинилася...
Роблю байдужий вигляд обличчя, хоча на серці шкрябає: а як воно буде?
Шофер, з усього видно, знав причину і досить швидко розібрався з неполадкою.
- Мені на Буди треба, - хвилююся. - Ніколи там не був.
- Далі не завезу, - запевнив водій і в потрібному місці висадив мене з дівчиною: «Вона - тутешня, підкаже...».
- Мо' знаєте, де Гайдуки живуть?
- Прямо і прямо. Ще попитаєте.
- Давайте сумки допоможу піднести. Бачу, що заважкі.
- Не треба, я сама.
Що ж, набираю швидкість на випередження...
Дорогою шанобливо вітаюся з небагатьма перехожими.
Для мене ця церемонія дуже важлива і приємна. Щире «здрастуйте!», поза будь-яким сумнівом, має магічну силу. Відчуваю себе своїм серед своїх.
З деким встигаю перекинутися кількома словами.
- Ніде, як у вас, стільки бузини не бачив, - ділюся з зустрічною жінкою.
- Багато хат кинутих, от і розростається.
- А до Гайдуків ще далеко?
- Та вже поруч. Як двоповерховий будинок побачите, то їхній.
Справді, виявилося, вірна прикмета, не минеш. Бо це, певно, єдина двоповерхівка у Будах. В усякому разі, інших, таких «за зростом», я там не помітив.
Як сказали у сільраді, коли з міста попередньо телефонував, про господарів судять з обійстя.
- Побувайте у Гайдуків, побачите, які хазяї...
І ось наступного дня я на місці.
В гостях у Гайдуків
За парканом чується одноманітний гул. Відчиняю хвіртку, заглядаю у двір.
Біля сараю жінка кришила кропиву. Здивовано подивилася на незнайомця, підвелася.
Представився. Пояснюю, час ранній, сільрада закрита. Тож прийшов без супроводу представника місцевої влади.
Та ускладнень і непорозумінь у мене з Катериною Іванівною не виникло жодних.
- Гість є гість. Проходьте, - запросила.
З одного із приміщень домашнього господарського комплексу визирнув чоловік, вкритий борошняною порохнею. Саме звідти й долинав надокучливий шум - працювала електрична борошномельня.
- До нас кореспондент із Чер- ' нігова, - повідомила Катерина Іванівна.
Знайомлюся з господарем. Михайло Федорович - не говіркий, постояв ніяково - і до млинка, який примостив у куточку чималого дров'яного складу.
На подвір'ї вайлувато походжають качки, «нишпорять» кури.
- їх у нас чотирнадцять, - каже господарка. - Тримаємо двох корів, троє свиней, обробляємо 50 соток городу. - Ой, - схаменулася, - зараз молоко треба заготівельникам віднести.
«Мітинг» на лаві
Напросився у проводжаті. Через кілька хвилин тулимо троє відерець до загального гурту ємкостей.
На розлогій лавці розговорився з Миколою Васильовичем Мірошником. Він і представив своїх сусідів. А я зробив знімок.
Зліва від Васильовича - його дружина Тетяна Самійлівна, колишня ланкова. Як почав фотографувати, вона накивала п'ятами.
- Так і напишіть, утекла, - сміється чоловік.
Поруч із головним співрозмовником посміхається Катерина Іванівна. Біля неї примостилася Марія, невістка Мірошників, у минулому доярка. 1 замикає список - Михайло Карпенко. Колись він скотарем працював.
Нічого нового, так би мовити, не дізнався. Від місцевого колгоспу каменя на камені не лишилося. Ферми розтягли. Покрали нічні злодії і метал на брухт. Машинами вивозили. Взамін колективного господарства нічого не народилося, тож безробітних не пенсіонерів виручає натуральне. Хоча язик не повертається назвати їх безробітними. Трудяться, наче бджілки, виживають.
- А по скільки молоко приймають? - цікавлюся.
- По гривні 60 за літр.
- Наче кіт наплакав.
- Точно. Вода у пластику дорожче коштує. А молоко яке в магазинах продають? А ціни? Хоча б по три гривні закуповували.
Що можна відповісти на це? Лише підтримати «мітингувальників»...
БМУ-21 + БМУ-22 = кохання
Залишаю здавачів і поспішаю до сільради. На ходу дізнаюся, що голова поїхала в Куликівку у службових справах. Секретаря ще не було. Замок на дверях. Зарано приїхав. Повертаю голоблі до свого тимчасового притулку.
Все так же гудів млинок. Вирішив не відволікати хазяїна, а в усьому покластися на Катерину Іванівну.
На моє прохання вона провела мене добротними господарськими приміщеннями, показала лазню. Ванна, грубка, плитка на підлозі. Все чин чином.
- Відчувається рука будівельника, - роблю висновок.
- Воно так і є. Сама я з Семенівки Менського району. Батько мій, Іван Іванович Бурий, мав хист до будівельних професій. Мабуть, це й мені у спадок передалося. Так от, він був категорично проти, щоб залишилася у селі, угробила своє здоров'я. Хоча я щиро бажала стати телятницею. Тож після восьми класів поїхала на Донбас до дядька, оволоділа спеціальністю штукатура, бо вільних місць у швейному ФЗН не було. Вже у Семенівці працювала бригадиром, навчала молодь штукатурній справі. Роботи було завались: будували клуб, медпункт, господарські споруди - корівники, свиноферми...
У 65-му перебралася до Чернігова. Тринадцять років пропрацювала у БМУ (будівельно-монтажне управління)-21, очолювала комсомольсько-молодіжну бригаду. Моїм першим об'єктом був житловий будинок на вулиці Леніна (нині - проспект Миру), де тепер Будинок книги (колишній «Чобіток»). А потім, як кажуть, пішло-поїхало. Усі будови, напевно, і не згадаю. Були «Дружба» та «Янтар», п'ятиповерхова оселя на Кругу та гуртожитки камвольно-суконного комбінату... До речі, по приїзду до міста я спочатку влаштувалася на КСК, у ткацький цех, але не витримала, надто шумно.
- А були якісь неординарні події на Вашій професійній стежині?
- У 67-му брала участь у відбудові Ташкента, який постраждав від страшного землетрусу.
З Чернігова наша чернігівська група, десь чоловік із тридцять, відправилася потягом на Москву, де приєдналися до колег-будівель- ників з інших міст Союзу. В дорозі й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом - муля- ром БМУ-22.
Четверо діб добирався наш інтернаціональний состав до узбецької столиці. З піснями, жартами, сміхом. Розмови вщухали лише пізно вночі.
А потім - 9 місяців виснажливої праці.
- Чи ж виникли тоді близькі почуття до Михайла?
- Можливо, якась іскорка і була. Бо коли випадково зустрілися (контори БМУ-21 і БМУ-22 розташовувалися поряд), ми швидко зійшлися. 1969-й став роком нашого одруження. Маємо сина і дочку - Віктора та
Наташу. На них гріх ображатися, добрі у нас діти виросли.
- Катерино Іванівно, Ви з чоловіком усе своє життя пов'язали із будівництвом?
- Ні, Михайло на різних роботах потім працював, я - пекарем на Чернігівській хлібопекарні, згодом - кочегаром на хлібозаводі, що на Любецькій.
«До зими із цегляною кладкою впоралися»
- А як у Будах опинилися?
- Чоловік звідси родом. Після батьків лишилася хатинка, що вже по вікна в землю вгрузла, з глиняною підлогою. Уявляєте, у такій халупі п'ятеро дітей виросло. Михайло - наймолодший, з 48-го.
У серпні 95-го зібрала своїх і внесла пропозицію: треба будуватися в Будах. Сільським людям на схилі літ ліпше повернутися у рідне середовище. На тому дійшли згоди.
Племінник позичив пристойну суму. Одразу, наскільки змогли, закупили будматеріали, бо насувалося подорожчання. Найняли робітників, та й самі гуртом за діло бралися.
Чоловік переїхав до Буди, був і різноробочим, і «виконробом», а я ще працювала, підживлювала будівництво фінансово. Крім того, планувала і керувала процесом, підтримувала дисципліну. Як військовий командир. Бо тільки попусти... До зими із цегляною кладкою впоралися. Ось тут, де веранда, колись плетений сарай стояв...
«Картоплю треба копати»
- Забалакалася. Пробачте, але більше не можемо приділити Вам уваги, - заметушилася господиня.
- Нас чекають картоплю копати... А борщику, заходьте до хати, треба на доріжку поїсти, - запрошує до столу Катерина Іванівна.
Затишно в оселі Гайдуків, по-міському комфортно. І головне - спокій в ній і любов.
Олександр Фальчевський, газета "Деснянка вільна" №69 (368) від 30.08.12
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.