GOROD.cn.ua

Світло її душі

Цю тендітну всміхнену жінку хочеться слухати й слухати – правильна українська мова, співочий голос і… цікаві історії з життя. Втім, про себе вона говорить не дуже охоче, а ось про свою бабуню Наталю, дідуся Трохима, маму Саню і тата Михайла – залюбки. Й оживають у її розповідях історії давно минулих днів...



Валентина Михайлівна Ричок
– особистість дуже відома в Данівці. Й дуже скромна. Адже про те, що без неї не обходиться жодне свято, дізналася від односельців. Пані Валентина ж про це не обмовилася жодним словом. А виявилося, що вона не тільки всі сценарії пише сама – і вони виходять настільки майстерні, що, кажуть у селі, жоден запрошений тамада не може з нею порівнятися. На всіх святах Валентина Михайлівна ще й виступає як ведуча, читає вірші, співає пісні, гуртує людей. Має справжній талант пов’язати минувшину з сучасністю, пригадуючи імена тих, хто жив і працював десятки років тому, розповідаючи й нагадуючи про це їхнім нащадкам.

Народилася пані Валентина у селі Берлози, що неподалік від Данівки. «Мабуть, тому, що було воно колись заросле навкруги верболозами. Село кругленьке, компактне, гарне. Будувалися люди на пагорбах, адже навколо було болото. Колись тут жив пан Олександр Петрович Шликевич – його будинок розміщувався неподалік від будинку мого батька. Ось цей пан ще на початку минулого століття придумав форму для спеціальної статистичної книги погосподарського обліку – за таким принципом і сьогодні в сільських радах ведеться облік. До книги записувалася кількість худоби, птиці тощо. Така історія з моїх Берлозів…» – посміхається Валентина Михайлівна.

Заміж вона вийшла до Курганського, а в 1985 побудували з чоловіком будинок у Данівці. «Моя мама Саня (Олександра) і бабуня Наталя також були з Курганського. Ох, які ж вони були майстрині! Бабуня сама ткала полотно з льону. Звісно, сама й сіяла, й обробляла, і пряла нитки. А потім шила сорочки, постіль, рушники… І все це прикрашала надзвичайною вишивкою, мереживами. І мама була дуже гарною вишивальницею. Вона дуже любила вишивати рушники і картини. Навіть не зважаючи на важку роботу, троє дітей, господарство вона завжди знаходила час для вишивання – інколи до світанку вишивала. Мама пішла заміж у 20 років. Тоді обов’язково потрібно було придане – корова і скриня з рушниками та ряднами. Її вишивки і полотно довго зберігалися в скрині. А одного разу до батьків прийшли жінки, сказали, що з музею, і попросили щось продати. Мама і продала, сказала, що нехай люди побачать її роботи. Ця важка дубова скриня, до речі, досі стоїть у батьківській хаті. Можливо, у спадок від мами та бабуні і я отримала любов до вишивання», – розповідає Валентина Михайлівна.

Роботи в неї, такі ж, як і вона сама – світлі й радісні. Валентина Михайлівна показує їх, а я не можу відвести погляд – іриси, троянди, польові квіти… Ікони, картини, рушники-обереги, сорочки і плаття, скатерки і серветки… Вишивка найдрібнішим хрестиком і бісером… За роки пані Валентина виконала десятки робіт – і більшість із них роздала і подарувала. Каже, віддавала з радістю, адже бачила, що вони подобаються людям.

І з любов’ю і подякою згадує і свою подругу Світлану Матіос, яка, на жаль, дуже рано пішла з життя, але також була дуже захопленою людиною – дуже любила квіти, дарувала їх із радістю, як і свої вишивки стрічками, в яких також живуть квіти. Одна з її робіт оселилася і в домі Валентини Михайлівни.

Батько пані Валентини теж дуже майстровитий, але він, каже Валентина Михайлівна, дружить із деревом. Навчився цьому в свого батька – Трохима. Михайло Трохимович, як і батько, сам робив різні потрібні в господарстві речі. Добре розбирається, яка деревина і для чого годиться, знає, як зігнути дугу для кінської збруї. А це довгий і нелегкий процес. А ще викопав десятки криниць у своєму селі, у Данівці, у навколишніх селах, які діють і до сьогодні.


Зараз, звісно, батько вже не працює. П’ять років тому він переніс інсульт, розповідає пані Валентина, йому відібрало ліву сторону – тож по черзі з братом і сестрою вона їздить батька доглядати. Але він не втрачає оптимізму. Дуже любить читати, намагається навіть щось однією рукою робити… І пригадує і розповідає цікаві історії свого життя, яких за свої 90 років знає чимало. Михайло Трохимович дуже любив коней, яких завжди тримали в господарстві. Якось в кобили народилося лоша, його вирішили залишити. Лоша виросло, перетворилося на здоровенного коня, з яким батьку важкувато було впоратися. Тож вирішив його продати. Знайшов покупців. Ті приїхали, подивилися, поторгувалися і вдарили по руках. А коли хотіли вже виводити з двора, батько попросив попрощатися з конем. Погладив його морду, зазирнув в очі і… віддав гроші назад, побачивши, як із очей у тварини котяться сльози.

На жаль, зітхає Валентина Михайлівна, вже не почути і не побачити маму Саню, яка пішла у засвіти. Але вона її пам’ятає, любить і ніби досі чує її голос.

Близько 16 років пропрацювала Валентина Михайлівна в сільській раді – секретарем. Мабуть, звідти, із тих далеких років, у неї з’явився цей хист – говорити людям добрі напутні слова, урочисто реєструючи шлюби і народини. Добрим словом згадує колишнього голову колгоспу Бориса Прокоповича Вертая, який чимало зробив для села: і дорогу, і школу, і завжди підтримував у зразковому порядку господарство.

Довелося попрацювати і в райцентрі – в Козельці, в районній раді. Тобто стаж роботи в органах місцевого самоврядування в неї – чималий, більше 30 років. Їй завжди, говорить пані Валентина, щастило на колективи, й досі про колег згадує теплими словами і залюбки з ними зустрічається.

Але я, чомусь, думаю, що це колективам дуже пощастило, що в них працювала ця незвична жінка, яка випромінює доброту.
Нині Валентина Михайлівна, як і її чоловік пан Микола, який має 45 років стажу, вже на пенсії. Їздять за ягодами та грибами, пораються по господарству, обробляють городи. Цього року, каже, пані Валентина, дуже гарний баштан – кавуни вродили величенькі і дуже солодкі.

А ще Валентина Михайлівна знімає чудові відео, сама їх монтує і розміщує на сторінці чоловіка у Фейсбуці. Вона читає вірші сучасних поетів і українських класиків, робить сільськи замальовки, розповідає про життя-буття і навколишню природу, пропонуючи своїм глядачам зазирнути собі в душу, роздивитися навкруги і помилуватися навколишньою красою, яка, на жаль, як і життя, буває дуже швидкоплинною…

Джерело: газета "Деснянська правда", Алла Прима

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ричок, Данівка