GOROD.cn.ua

Чорнобиль 35 років потому. Що згадує про той час ліквідатор Микола Скотар з Корюківки

 

Нині ліквідатори найменше за все говорять про Чорнобиль 86-го. Це їхня пекуча історія. А про біль — або кричати, або мовчати. Тридцять п’ять років спливає відтоді, як аварія на Чорнобильській атомній електростанції змінила людство. Про те, як змінилися й ті, хто тоді рятував світ, чим вони живуть нині, та що зберігає душа чорнобильця у найпотаємніших своїх куточках, поділився учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, 59-річний корюківчанин Микола Скотар.


Микола Скотар. Фото: Сусіди.City

Отчий дім

Очі заплющить — і він удома, на своїй маленькій батьківщині. Носівщина, село Червоні Партизани. Колись звалося хутором Соловки, нині — Володькова Дівиця. Там, по вулиці Ольги Кобилянської, стоїть його отчий дім, який ще пам’ятає щасливу родину і двох дітей: старшого Миколу і меншу на три роки Ніну.

Їхні батьки, прості робітники, змогли звести міцне хороше господарство. Мама трудилася в Києві техпрацівницею станції метро «Піонерська» (нині — «Лісова»), батько — начальником караулу з охорони вантажного залізничного мосту через Дніпро. Немає вже неньки й тата. Обох забрала онкологія.

З рідних Миколи Скотаря тільки сестра Ніна залишилася в селі. Вона й догледіла батьків до останнього подиху. Микола Миколайович вдячний їй за це. Тому й не претендував на свою частку батьківського дому. Все має бути по совісті. Ніна переписала хату на свого сина, а той, не маючи наміру там жити, продав її за копійки чужим людям.

Микола Миколайович не тримає образ на сестру й племінника, бо вони були вправі так вчинити. Але до батьківської хати ноги не несуть. Все по-іншому там. Якийсь творчий дивак з Луганщини оселився. Щось пише, а до господарства діла нема. Через це болить душа у Миколи Скотаря.

Коли буває в селі, то тільки до батьків на кладовище та до Ніни на гостину їде. Вона вже на пенсії, але не за віком. Жінка працювала медсестрою в Інституті онкології в Києві. За непросту роботу заслужила мінімальну пенсію. Мають з чоловіком двох хороших дітей, сина й доньку.

Пожежна служба

Або в тюрму, або в провідники. Таку перспективу малювали для Миколи Скотаря. А все тому, що з сьомого й по десятий клас перебував на обліку в дитячій кімнаті міліції. Каже, енергії було забагато. Міг з дому зникати на два-три тижні.

Попри це, кожного літа працював на залізниці, щоб заробити собі на школу. За те, що полов зілля між залізничними коліями, отримував зарплату. Перша була 68 карбованців. Вистачило не тільки на шкільний костюм.

Так склалися обставини, що Миколі Скотарю запропонували вступати в Харківське пожежно-технічне училище ім. Г.І. Петровського. Батькам нічого не сказав, і Ніні заборонив говорити. Подумав: вступлю, тоді й дізнаються.

У жовту сітку склав свої нехитрі пожитки, картатий костюм і — здрастуй, Харків! Невідоме місто, де ж твій пожежний технікум? Хлопець з села всюди запитував у перехожих, але знайшов.

Твір з української мови й фізкультуру склав на відмінно. А ось з математикою була справжня біда. Писав, здавалося, все що знав, — трьох аркушів не вистачило! Педагог, яка приймала екзамен, посміхнулася, поглянувши на такі «старання», і запропонувала виконати хоча б одне рівняння. І дала завдання. І його — о, диво! — абітурієнт здолав. Так і став Микола Скотар курсантом. Тоді й рідним повідомив.

Попри те, що училище закінчив на відмінно, в останні дні його і ще декількох курсантів ледь не відрахували за бійку в парку ім. Горького. Начальник училища «дав духу» своїм шибайголовам, але й вступився за них. А ті, отримавши лейтенантські погони, ще три дні йому «дякували».

Микола Скотар не палив замолоду і зараз байдужий до цигарок. Каже, диму нанюхався — на все життя вистачить

Пам’ятає себе ще другокурсником, коли загорілися склади тютюнової фабрики в Харкові. Великі спресовані трьохсоткілограмові тюки сировини палали. Температура була така, що лопалися сходові марші! Курсантів з навчальної пожежної частини викликали на підмогу добровольцями. Микола Скотар серед них. Тиждень розгрібали наслідки пожежі. Тоді загинули начальник караулу і курсант.

— Досі в пам’яті, як під Харковом гасили склади хімічних добрив, — розповідає Микола Миколайович. — Нас, курсантів, тоді доправили на місце пожежі звичайним автобусом. Бульдозер згрібав ковшем ті отрутохімікати, а потім тракторист знепритомнів — такі випари були небезпечні. Ми тиждень там жили, спали на спортивних матах у місцевому спортзалі. А «хімія» роз’їдала навіть ґудзики на сорочках. Доторкнешся — розсипаються, як борошно.

Найважчі пожежі з людськими втратами. Як згорає у вогні людина, Микола Скотар знає не з чуток. Ні з чим не переплутаєш цей солодкуватий запах і голубе полум’я. Людина горить блакитним.

Чорнобиль

У Чорнобиль Микола Скотар поїхав добровольцем. Каже, на Корюківську пожежну частину рознарядка прийшла тоді на двох осіб, яких спершу й відправили (протягом 1986-1990 років з Корюківського райвідділу міліції на ліквідацію аварії направили 12 осіб). Утім, за день одного з них повернули додому за станом здоров’я. На заміну йому треба був доброволець. Руку підняли декілька. І Скотар теж. Все відбувалося дуже швидко. Зібрався — і в дорогу. Навіть дружина до останнього нічого не знала.

— Дружина моя тоді працювала в споживчому товаристві в Тютюнниці, — згадує Микола Миколайович. — Я попросив водія київського рейсового автобуса зупинитися на декілька хвилин у селі, щоб повідомити Каті, що їду в Чорнобиль… Першим пунктом було селище Масейки. Там, у лісі, в бараках жили виселенці: неблагонадійні сім'ї, наркомани, дармоїди тощо. Їх звідусіль звозили туди. У їхніх бараках оселилися й ми.

Добиралися туди уазиком польовою дорогою. Пилюка стояла стовпом! Дозиметрист виміряв новоприбулого — прилад затріщав на всю силу! Швидко перевдягнувся в інше. Та й усе.

— Був наказ на перебування в зоні на 10 діб, а я пробув 35, — каже Микола Скотар. — А карточку доз радіаційного випромінювання відкрили аж на 18-ту добу. Жили в пожежних частинах у Чорнобилі, Прип’яті. Робота полягала в дезактивації об’єктів головного корпусу Чорнобильської АЕС, високо опроміненого обладнання машинного залу третього енергоблока. Знімали радіаційний ґрунт і вивозили на «могильники», відкачували забруднену воду з-під реактора. Спецслужби знали про небезпеку, приймали спеціальний порошок для зменшення доз радіації. А у нас не було нічого. Тільки респіратори-пелюстки. Ми жили звичним життям, не відчуваючи небезпеки. Все навколо тихо і спокійно. Мирного атому, який ніс смертельну небезпеку, на жаль, не можна було побачити. Ми виконували наказ. Все.



За деякий час перебування у чорнобильській зоні у Миколи Скотаря сів голос. Каже, не говорив — шипів. Кров’ю ходив у туалет. Нудило, кров носом ішла. У санчастині сказали: «Давай у Київ, у госпіталь. Тут тобі вже вистачить». Спочатку Республіканський госпіталь МВС України, потім — Підмосков’я, Звенигородський госпіталь МВС СРСР.


— У госпіталь потрапив 3 липня, а виписали 28 грудня, — згадує Микола Миколайович. — Якби одразу не лікувався, уже не було б на світі. Перший діагноз, який встановили у Києві, — променева хвороба. Відмовився від нього, бо одразу звільнили б з лав МВС. А мені 25 років… Записали «вегето-судинна дистонія по гіпертонічному типу».

Люди й людці

Не делай зла — вернется бумерангом,
Не плюй в колодец — будешь воду пить,
Не оскорбляй того, кто ниже рангом,
А вдруг придется, что-нибудь просить.
Не предавай друзей, их не заменишь,
И не теряй любимых — не вернешь,
Не лги себе — со временем проверишь,
Что этой ложью сам себя ты предаёшь.

Ці мудрі слова відомого філософа Омара Хайяма найбільше до душі Миколі Скотарю. Не втратять вони актуальності доти, доки людство існує. Кожний рядок — про щось або про когось і в житті ліквідатора. Були в його оточенні і люди, і людці. Перших доля завжди тримала біля нього. А других певним чином теж наближала з роками. Навіщо? Напевне, щоб показати, що і без їхньої участі та підтримки він зміг зробити, досягти, жити далі.

Мій покійний батько завжди казав: «Сину, знай, кому сказати «здрастуй», «здоров», а кого й під три чорти відправити». Та я однаково вітаюся з усіма. Нехай кожен має справу зі своїм сумлінням - Микола Скотар

Його побратими назавжди для нього особливі. І їхні біди йому болять, як свої. Багатьох довелося хоронити. Майже в кожному селі побував. Помирають чорнобильці здебільшого через онкологію. Зізнається, не знає, кого з ліквідаторів району не стало першим. Хто тоді статистику вів?

— Нині на Корюківщині 109 ліквідаторів залишилося: першої категорії — 18 осіб, другої — 66 третьої — 25, — каже Микола Миколайович. — Здорових серед них немає. Збираємося щороку 26 квітня на міські заходи. Потім ідемо до церкви, де батюшка править молебень за нашими померлими побратимами. Обов’язково відвідуємо їхні могилки.

У 1986 році, лікуючись у підмосковному госпіталі, Микола Скотар побував на Мітинському цвинтарі, де поховані 28 ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Зокрема, й українці. Через роки все частіше думає про них. Чи відвідує хто могилки наших пожежників? Чи пускають тепер туди хоча б рідних?..

Чи хотів би він побувати в Чорнобилі? Хіба тільки заради загиблих. Щоб уклонитися їхній пам’яті й квіти покласти до пам’ятника. Дивитися більше там немає на що. Все зруйноване і заросле. Навіть асфальт деревами поріс. Вважає, що таке видовище болить людям, чий дім був там. Або цікаве тим, хто не бачив усього жаху у 1986-му.

Чим допомогти чорнобильцям? Це запитання і тепер турбує Миколу Скотаря. Вважає несправедливим те, що деякі ліквідатори не мають статусу військовозобов’язаних. Що багато чорнобильців так і не дочекалися обіцяного житла.

— За 35 років тільки чотири ліквідатори нашого району отримали житло: Каплистий, Рябець, Роговий, Шаламов, — каже Микола Скотар. — Наразі є одна людина, яка гостро потребує власного житла. Це 54-річний інвалід Чорнобиля, корюківчанин Володимир Тищенко. У зону радіаційного забруднення потрапив, проходячи дійсну строкову службу, був хіміком-дозиметристом. Він живе в колишньому гуртожитку райспоживспілки, де кімнату дали його дружині. Там, на декількох квадратних метрах, виросли двоє його дітей, уже онуки з’явилися, а тепер і паралізовану його матір доглядають з дружиною. Прикро, що за тридцять років держава так і не спромоглася забезпечити житлом таких, як Володимир Тищенко. До речі, він перебуває на черзі з 1990 року. Перший у списку.

Є приємні моменти. Уже багато років Корюківська міська рада виділяє кошти на лікування ліквідаторів. Завдяки місцевій владі з’явився в місті офіс, який об’єднав під одним дахом ветеранів, афганців, чорнобильців, атовців, людей, які в різні роки й по-різному відстоювали та захищали свою Батьківщину. Попри вік, недуги й власні проблеми, збираються щовесни садити ліс. Бо є поняття вічні та цінності справжні.

Заслуги

Вісімнадцять років — у пожежній охороні. Про це свідчать два записи в трудовій книжці Миколи Скотаря: про прийняття на роботу і звільнення за станом здоров’я. Інвалідність через захворювання, пов’язане з виконанням обов’язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Мені ще раніше, 1992-го року, давали групу інвалідності, але я відмовився. Молодий був, працювати треба було. Хоча голова МСЕК тоді сказав прямо в очі: «Такого дурня бачу вперше» - Микола Скотар

Був депутатом Корюківської районної ради трьох скликань, двічі очолював постійну комісію з гуманітарних питань, сім`ї, молоді, зайнятості та соціального захисту населення. З 1990 року і дотепер є головою Корюківської районної організації «Спілка Чорнобиль». З 2006 року очолює районну ветеранську організацію працівників органів внутрішніх справ.


З 1990 року Микола Скотар є головою Корюківської районної організації «Спілка Чорнобиль», очолює ветеранську організацію правоохоронців району. Фото: З домашнього архіву М. Скотаря

Як активіста громадського чорнобильського та ветеранського руху Миколу Скотаря неодноразово нагороджували відзнаками різних рівнів і відомств. Має він і три державні нагороди, зокрема медаль «Захиснику Вітчизни», орден «За мужність» II ступеня, Почесну грамоту Верховної Ради України «За особливі заслуги перед українським народом», а також орден «Герой Чорнобиля».

Окрім цього, «заробив» чоловік три інсульти та два інфаркти. Без ліків тепер не може обійтися й дня.

Найдорожче

У Миколи Скотаря дві чудові внучки. Відмінниці Анастасії 10 років, а малій непосиді Вероніці — три. Три з половиною роки було і його доньці Марині, коли він потрапив у Чорнобиль...

Марина з сім’єю живе в Чернігові. У своєму зятеві Микола Скотар здобув і сина. Радіє, що той цінує дружину, обожнює діток, любить свою сім'ю. А щастя дітей для батьків - головне.

Наталія Рубей, Сусіди.City

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ліквідатор, ЧАЕС, наслідки аварії, Чорнобильська трагедія, Микола Скотар