GOROD.cn.ua

Основним завданням була дезактивація

 

Як відомо, вибух на Чорнобильській АЕС стався 26 квітня 1986 року. Це одна з найжахливіших катастроф в історії людства. Вибух на четвертому блоці ЧАЕС прирівнюється до вибуху 500 атомних бомб, скинутих США на Хіросіму у 1945 році. Внаслідок вибуху радіоактивні рештки були виявлені по всій Європі й навіть в Ірландії. За окремими даними у ліквідації наслідків аварії брали участь від 600 до 800 тисяч осіб з усього Радянського Союзу. Від вибуху загинули від 4 до 10 тисяч осіб, понад 70 тисяч стали інвалідами, під радіоактивне випромінювання потрапило близько двох мільйонів людей в Україні, а загалом в Україні, Білорусі, Росії та інших країнах – 8,4 млн. осіб. Ця катастрофа настільки глобальна, що їй присвоїли 7-й рівень небезпеки, 7-й рівень також має аварія на АЕС «Фукусіма» в Японії, яка сталася в 2011 році. Але найбільше від катастрофи постраждала не Україна, а Білорусь, яка отримала 70 відсотків радіаційного забруднення.



Одним з численних учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС з нашого району був і мешканець з с. Купчичі Микола Михайлович Кохан. Тут свого часу він народився, закінчив початкову школу, а середню освіту отримав у Спаській десятирічці.
Після школи працював на тракторному стані колгоспу «Родина», керівництво якого згодом й дало йому направлення на курси водіїв. Отримавши посвідчення водія, деякий час працював у згаданому колгоспі, а потім була служба в армії, де також був за кермом автомобіля.

Після армійської служби з 1980 по 2005 роки незмінно шоферував у місцевому колективному господарстві. Щоправда, з 23 грудня по 23 лютого 1986 року Миколі Михайловичу довелося згадати військову службу в окремому батальйоні хімзахисту на Чорнобильській АЕС. Основним завданням для нього та його товаришів була дезактивація приміщень першого та другого енергоблоків. Радіоактивне забруднення тоді було настільки велике й небезпечне, що «працювали» вони в день не більше 10-15 хвилин, а потім обов’язкове відвідування бані й отримання чистого обмундирування. Дезактивацію вони проводили через день, тобто один день на дезактивацію, а другого дня старший сержант запасу Микола Кохан сідав за кермо «швидкої», клієнтів, яким була необхідна термінова медична допомога, вистачало. У небезпечній зоні ліквідатори знаходилися до набрання дози опромінення у 20 рентген, а вже потім відбувалася заміна й можна було повернутися до сім’ї.



На фото: щоденні записи Миколи Кохана, в яких він відмічав дату, об’єкт де працював, дозу опромінення та зміну, в якій працював.

Микола Кохан має другу категорію ліквідатора на ЧАЕС. На даний час – пенсіонер, але маючи відповідну техніку, не сидить без діла, обробляє свою землю й по можливості допомагає односельцям. Разом з дружиною Валентиною Михайлівною виховали й виростили сина й доньку, нині вже дідусь та бабуся мають двох внучок. Донька мешкає в Сосниці, а син живе у Купчичах поряд з батьками. До речі, про сина Вадима у нашій газеті рік тому вже писалося.

– Раніше, – згадує Микола Михайлович, – держава піклувалася про ліквідаторів, а нині про них забувають, а через 34 роки, які минули від аварії на ЧАЕС, здоров’я не покращало, тому й допомога для цієї категорії людей конче необхідна. Щоправда, посильну допомогу ліквідаторам надають працівниці сектору праці та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, за що ми їм щиро вдячні.

Віктор Шевченко, газета «Вісті Сосниччини», №52/10075, від 12.12.2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кохан, Чорнобиль, ліквідатор