Духовні святині Чернігівщини

Духовні святині Чернігівщини First Previous Next Last

ТРЕТЄ НАРОДЖЕННЯ СВЯТОЇ ОБИТЕЛІ



       Неподалік від с Осіч з благословення митрополита чернігівського і ніжинського Антонія та єпископа новгород-сіверського Амвросія відкрився монастир. Тільки не чоловічий, який діяв тут кілька століть тому, а жіночий, зберігши давню назву - батуринський Крупицький монастир Святого Миколая. На долю його настоятельки ігумені Доро-феї та інших мешканців випало нелегке завдання відродження святої обителі.
       Історія Крупицького монастиря сягає в глибину століть, хоча згадується він у писемних джерелах дуже скупо. Літописець розповідає дивні речі про походження та функціонування Свято-Миколаївського монастиря. І досі зберігся курган, на якому колись з'явився чудотворний образ Святого Миколая, на честь якого й засновано тут святу обитель.
       Із "Чернігівських єпархіальних відомостей" 1862 р. дізнаємося, що в роки татаро-монгольської навали до монастиря стікалися люди з навколишніх сіл і мали тут прихисток від ворогів. Вони дуже голодували. І тоді з неба посипалася крупа, якої було так багато, що вистачило на всіх, хто знайшов притулок в обителі. Відтоді монастир почав називатися Крупицьким. У пам'ять про це дивне явище частину небесного харчу зберігали в срібній посудині аж до гетьманування Івана Мазепи.
       Таке диво, як розповідає літописець, було явлене вдруге. Уперше подібне сталося в Сінайській пустелі, коли Господь вивів ізраїльтян з Єгипту і протягом 40 років годував їх манною небесною. А вдруге тут, на Бахмаччині.
       Після зруйнування монастир відродився в XVII ст. і протягом усіх років існування залишався місцем високої духовності, зміцнення й очищення душі людської. Монастирська бібліотека була настільки багатою, що поступалася лише книгозбірні Києво-Печерської лаври. У цій обителі починав свій духовний шлях святитель Феодосій Чернігівський. Протягом десяти років (з 1683 до 1692 р.) її очолював Димитрій Ростовський.
       Крупицький Миколаївський монастир знаменитий й іншими визначними подіями. З благословення Димитрія Ростовського на вшанування великомучениці Варвари служіння акафісту відбувається по вівторках, бо саме цього дня перевезено частину мощей святої до батуринської обителі.
       У роки розквіту гетьманської столиці в Батурині монастир перебував на утриманні батуринського козацтва й користувався неабияким шануванням вельмож царського двору. Цар Олексій Михайлович подарував монастиреві напрестольне Євангеліє в срібно-золотій оправі. Меценатами батуринського духовенства були Богдан Хмельницький, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа, імператриця Єлизавета Петрівна, графиня Катерина Розумовська.
       На території монастиря діяли дві церкви, дзвіниця. Тут же розташовувалися п'ять келійних корпусів, де проживали ченці,, а ще - пральня, баня, млин, цегельний завод. Мешканці монастиря утримували чимале господарство: розводили худобу, доглядали за великим садом, обробляли землю.
       У кінці XX ст. сюди приїхали дві черниці - матушка ігуменя Дорофея та послушниця Афанасія. Приїхали, щоб започаткувати третє народження святої обителі.
       Благословляючи цей добрий намір, духовні наставники сподівались на розуміння і підтримку регіональних керівників, допомогу меценатів і, звичайно ж, на активну участь віруючих. І не помилилися. Парафіяни всією громадою піднімають з руїн монастирські приміщення, відроджуючи святу обитель.
       Скромне й розмірене життя мешканців монастиря проходить у молитвах і посильній праці. Тут діє церква, де правиться служба Божа за всіма святими канонами.
       Нещодавно в духовному житті мешканців монастиря сталася визначна подія: сюди привезли частини мощей святих Димитрія Ростовського, митрополита київського Захарія Постника, великомученика Дмитра Солунського, преподобного Іллі Муромця, Миколи Святоші - князя чернігівського.
       
       А. Зіневич
       
       ДОМНИЦЬКИЙ МОНАСТИР
       Історія цього монастиря багатострадна. Він значною мірою уособлює долю більшості українських православних храмів. Монастир зазнавав утисків російських царів, але найсильнішого удару завдала йому радянська влада.
       
       Коли заходила мова про минуле Домницького монастиря, доводилося вислуховувати чимало чуток і вигадок, далеких від історичних фактів.
       
       Узагалі історична література пожовтневого часу дуже рідко згадувала про монастирі та церкви - і то більше у викривально-критичному, негативному тоні. А коли культові споруди пов'язували з ім'ям гетьмана Івана Мазепи, то тут вступала в дію повна заборона. Гетьман залишив по собі добру славу як активний будівничий православних храмів.
       
       Коштом гетьмана України Івана Мазепи в 1693 р. розпочато, а в 1696 р. закінчено будівництво головної церкви Домницького монастиря Різдва Богородиці - однопрестольного дерев'яного храму, розташованого посередині монастиря. Гетьман надав для відправ усе необхідне - начиння, книги, одяг. Були збудовані келії для ченців, а сам монастир обгороджений. Головну церкву прикрасив художній іконостас, виконаний на кошти березинського козака Григорія Сичевиці (Сечевиці). У цій церкві, згодом підмурованій цеглою, була чудотворна ікона Божої Матері, з якої й почалося народження монастиря.
       
       До моїх рук потрапила рукописна книга майже двостолітньої давності. Копія, зроблена з достовірних матеріалів другої половини XVIII ст. і засвідчена власним підписом ігумена Домницького монастиря Діонісія, надала мені можливість виправити помилки деяких історичних джерел.
       
       У рукопису розповідалося, що на тому місці, де збудований монастир, колись було орне поле, росли невисокі дерева. На одному з них і з'явилася чудотворна ікона Божої Матері. Коли саме це сталося - не повідомляється. За десять років до початку будівництва монастиря біля місця появи ікони стояла невелика з тесових дощок церква Різдва Пресвятої Богоматері. Тут відправлялася служба.
       Звернімося до інших джерел, які, на жаль, багато в чому суперечать одне одному. Передусім, по-різному називають дерево, на якому з'явилася чудотворна ікона. Одні пишуть - дуб, інші - сосна.
       
       В "Історико-статистичному описі Чернігівської єпархії", виданому в 1873 р., повідомляється, що на місці, де з'явилася чудотворна ікона, коштом генерального обозного Скоропадського збудували тесову каплицю.
       У "Картинах церковного життя Чернігівської єпархії з одинадцятистолітньої її історії", що побачили світ у 1911 р., сказано інакше: "Близько половини XVII ст. у місцевості Домниця в лісі на дереві з'явився чудотворний образ Богоматері. На цьому місці на кошт Івана Мазепи був збудований храм святої Параскеви. І при ньому монастир. У вівтарі храму до 1798 р. зберігався пеньок того дерева,.."
       
       Отже, йдеться про храм Параскеви і тесову каплицю на одному й тому самому місці. Насамперед про генерального обозного Скоропадського. Якщо це майбутній гетьман України Іван Ілліч, то він не обіймав посади генерального обозного. З 1701 р. Іван Скоропадський - генеральний осавул, з 1706 р. - полковник стародубський, у 1708 р. став гетьманом. Можна припустити інше - тесову каплицю збудував не генеральний, а чернігівський полковий обозний Василь Скоропадський - брат майбутнього гетьмана. Така можливість вірогідна, бо Василь Ілліч у 1698-1702 рр. сотникував у Березні й мав пряме відношення до монастиря.
       Цікаву версію щодо каплиці, яка стояла на тому місці, де з'явилась ікона, висловив відомий дослідник Чернігівського краю О. Шафонський. Він повідомляє, що та дерев'яна каплиця існувала не тільки після появи тут чудотворної ікони, а навіть ще до татаро-монгольського нашестя і що її спалили ординці.
       А далі О. Шафонський робить такий запис: "У сім монастирі знаходиться чудотворна ікона Богоматері, котра на дубі під монастирем з'явилась, на місці якого церква дерев'яна Преображення Господня стоїть..." Оскільки свій "Топографічний опис Чернігівського намісництва" О. Шафонський закінчив у 1786 р., то й згадка про храм Преображення Господня датується тим роком.
       Тепер знову звернімося до названого рукописного тексту, як до найдостовірнішого джерела, оскільки на час його появи ще, мабуть, жили свідки будівництва тих церковних споруд. У рукописі повідомляється, що в другій половині XVIII ст. в Домницькому монастирі було чотири церкви. Перша - та, що збудована коштом І. Мазепи, Різдва Пресвятої Богородиці, через те й монастир називався Домницьким Богородичим. Друга - невелика однопрестольна Преображення Господня, збудована коштом генерального обозного Скоропадського. Третя - кам'яна, невелика, однопрестольна святителя Миколи, збудована монастирським коштом у 1779 р. Четверта стояла за межами монастиря, на тому місці, де знайдено ікону, і присвячувалась великомучениці Параскеві. Збудував цей храм своїм коштом колишній сотник стольненський Иосиф Сичевський. В іншому джерелі сказано, що він був із с. Блистови.
       
       Хто заснував монастир і коли він виник? Щодо цього теж існують різні версії. За одним джерелом, монастир започаткував монах Діонісій ще за польської влади, тобто не пізніше середини XVII ст., коли з'явилася чудотворна ікона. Можливо, спочатку заклали монастир, а свята ікона мала привернути до нього увагу? За іншими джерелами, заснував монастир пустельник Климент. !
       У куполі головної церкви Різдва Богородиці знайдено напис про те, що "сія обитель зачалась основуватися при Государі Петрі Першому". .Як ми знаємо, цей храм будував гетьман І. Мазепа, котрий на той час перебував у добрих взаєминах із російським царем, отож, і адресувалися Петру І вірнопідданські почуття українського гетьмана.
       
       Безумовно, ще до появи чудотворної ікони тут існував якийсь скит або пустинь. Ідея заснування самого монастиря, безумовно, виникла водночас з появою ікони Богоматері та чудес, пов'язаних із цим образом. Кращого місця для монастиря не знайдеш: навкруги густі ліси, багато озер, тече невеличка річка Думниця. До речі, так називалась і вся навколишня місцевість, тому вірніше б називати монастир Думницьким, як його і називали багато років.
       Ігуменом монастиря тоді був Варлаам Васильович. У 1715 р. жителі Березни продали монастирю 20 ділянок поля і діброви за 175 злотих 56 талерів і 20 коп. А через п'ять років жителі села Ковчинці (сучасний Ковчин) самовільно захопили даровані Мазепою монастирські землі біля села Дурні (сучасна Миколаївка), що над Десною. Ігумен звернувся по допомогу до гетьмана Данила Апостола, і той вирішив суперечку на користь монастиря. Тут знову треба дещо уточнити. Якщо землю захопили в 1720 р., то відстояти її вдалося тільки через сім років, бо Д. Апостол гетьманом став лише 1727 р.
       
       Кожного року в десяту п'ятницю після світлого Христова Воскресіння біля стін монастиря проводився ярмарок, що тривав лише день. Влаштовували його на початку серпня, перед жнивами. Сюди з'їжджалося багато людей із навколишніх сіл, а також із Чернігова, Брянська, Гомеля і навіть південних степових районів. Привозили хліб, в'ялену рибу, сіль, худобу. З лісних північних місць доставляли посуд, мед, віск, дерево, горілку, хутра. Ярмарок був багатий, давав монастиреві певний прибуток.
       Двічі на рік у Домницькому монастирі відбувалися храмові свята на честь Богородиці: перше - на десяту п'ятницю після Великодня, коли проводився і ярмарок, друге -8 вересня. Цей день пов'язаний із важливою подією.
       
       У 1771 р. Березну, як і навколишні села, вразила епідемія чуми. Страшна пошесть уже не вперше косила людей. У 1710 та 1711 р. чума лютувала по півроку - із середини літа до грудня, у 1738 р. повернулася знову. У 1711 р. чума лютувала в Березні як ніде на Чернігівщині (сам Чернігів протягом 400 років зазнав шість великих морових пошестей -у 1350, 1352, 1353, 1710, 1711 і 1771 рр.). Тоді вперше ікону Божої Матері обнесли навколо Березни.
       
       У Березні того року померло 623 чоловіки - майже кожний восьмий її мешканець, а народилася лише 71 дитина. Стояло літо, спустіли поля, у церквах постійно відправляли похорон над кількома померлими, ховали цілі сім'ї. На трьох кладовищах множились ряди свіжих могил. Люди не знали, як боротися з лихом: не допомагали жодні санітарні засоби, лікарів майже не було.
       І ось виникла думка - освятити місто Домницькою чудотворною іконою Божої Матері. 8 вересня 1771 р. ігумен Ієрофей із ченцями понесли ікону хресним ходом до Березни. На південній її околиці ікону зустрічало духівництво всіх березинських храмів і майже всі жителі. Відбувся уклінний молебень Божій Матері. Потім святу ікону, співаючи акафісти, понесли вулицями міста. Мабуть, тільки найголовнішими, бо довжина березинських вулиць сягала тоді майже 70 верст. Після церковної процесії знову відбувся великий молебень із проханням до Богородиці врятувати жителів Березни від страшної пошесті.
       
       Як свідчить "Історико-статистичний бпис Чернігівської єпархії", після хресного ходу чума відступила, зникла. Вдячні жителі Березни дали обітницю щороку 8 вересня вирушати хресним ходом у монастир до чудотворної ікони Богородиці.
       Морової пошесті після 1771 р. не було в Березні. Як сприймати цю подію з погляду сьогодення? Чи справді допоміг хресний хід? Чи відіграв роль суто психологічний момент, віра в порятунок? Сприйняття цього факту - справа кожного читача. Як на мою думку, то чума відступила тому, що березинці перед хресним ходом провели велику профілактичну роботу, прибрали вулиці й будинки, ліквідували збудників хвороби.
       У наш час щороку на початку червня в Домницю вирушає багато людей. Мета паломництва - свята криниця, розміщена недалеко від брами колишнього монастиря.
       
       Повернімося до історії монастиря. Після того як він став авторитетним на Чернігівській землі, йому зненацька завдала нищівного удару імператриця Всеросійська Катерина II. У 1786 р. був виданий указ про зрівняння малоросійських монастирів із великоросійськими, про їх поділ на три класи. Домницький віднесли до третього - найнижчого. А це означало скорочення кількості ченців, прибутків, земельної власності, лісових та рибних угідь.
       Для Домницького монастиря настали тяжкі часи. Було відібрано все, що раніше давало значний прибуток. Не стало грошей навіть на ремонт будівель, що з роками почали руйнуватися. Після скасування гетьманської влади українська православна церква все більше підпорядковувалась Петербургові. Домницький монастир, що загубився в чернігівських лісах, планували закрити зовсім, але врятувала його родина Безбородьків.
       У генерального писаря Андрія Яковича залишилися два сини - Олександр та Ілля. Олександр Андрійович добре відомий як державний діяч катерининської доби. Він був хоробрим воїном, командував полком під час війни з турками, володів неабиякою пам'яттю, знав кілька мов, відзначався талантом дипломата. За Павла І О. А. Безбородько став "світлійшим князем". Помер у 1799 р. п'ятдесятидворічним, неодруженим. Великі маєтки та багатства батька і старшого брата успадкував Ілля Андрійович Безбородько.
       
       Кожний з трьох представників цього роду залишив свою пам'ять в історії Домницького монастиря.
       У 1800 р. коштом І. А. Безбородька на місці появи ікони Богородиці закладено три-престольний кам'яний храм. Потім були збудовані кам'яна трапезна і келії та огорожа навколо монастиря. Головний храм освятили 26 жовтня 1806 р. Ілля Андрійович подарував монастиреві 22 тис. крб. А в 1811 р. імператор Олександр І задовольнив клопотання графа І. А. Безбородька та духівництва Чернігівської єпархії про віднесення Домницького монастиря до другого класу.
       
       Монастир став усипальницею деяких представників роду Безбородьків. Серед них син Іллі Андрійовича - Андрій Ілліч.
       
       Ще до Великої Вітчизняної війни на західній стіні всередині головного храму можна було бачити мармурову дошку з написом церковнослов'янською в'яззю: "Действительный камергер и кавалер граф Андрей Ильич Безбородко родился в 1783 г. декабря 5 д. Находясь за границей в войне с французами и командуя I Полтавским регулярным конно-козачьим полком, скончался в местечке Зирках герцогства Варшавского 1814 г. 22 июня, перевезен и погребен здесь того же года ноября 10 д."
       
       У 50-ті рр. вже XX ст. в колишньому Домницькому монастирі працювала бригада будівельників. Вони переобладнували будівлі під госпіталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни. І все те, що їм здавалося зайвим, викидали, руйнували. Натрапили й на могилу під чавунною плитою, де похований молодий граф А. І. Безбородько. Могилу розкопали і в трухлявій труні з дубовини серед кісток небіжчика знайшли... золоте серце, наповнене вином. Хлопці злякались не так свого вчинку, як тієї знахідки. Приховати не можна - надто багато свідків. Повідомили райвідділ КДБ. Негайно приїхав його начальник. Забрав знахідку, настрахав будівельників відповідальністю за розриття могили. Проте покарання ніякого не було, а золоте серце назавжди зникло в кабінетах Комітету державної безпеки. Ще залишились свідки тієї події.
       
       Що являв собою Домницький монастир у середині XIX ст., коли незруйнованими залишилися ще всі його будівлі? За муром височів головний храм Богородиці (де і був похований молодий граф А. І. Безбородько); трапезна церква Святої Параскеви з братською трапезною; дзвіниця, де раніше був храм Святого Миколи, келії настоятелів та братський корпус; храм Святих апостолів Петра і Павла, збудований княжною Прасковією Петрівною Прозоровською в 1846 р. Усередині храму поховані князь П. О. Прозоровский та його дочка. За брамою монастиря розміщувались помешкання для ночівлі.
       А що залишилося через 100 років, у середині XX ст.? Ось що розповідає сучасний путівник для туристів по Чернігівщині, виданий 1967 р.: "На правому березі Десни, недалеко від містечка Березни, знаходяться сумні залишки Домницького монастиря. Саме залишки...Тут були твори високого архітектурного мистецтва XVII - XVIII ст. ...Хоч і в плачевному стані, але все ще височіє могутній остов собору монастиря, спорудженого, можливо, в 60-80-ті рр. XVIII ст. Будівля немовби препарована, залишився тільки її кістяк і мускулатура. Мускулатура, але яка! Це м'язи не звичайної людини, а гармонічно складеного атлета, античного бога..."
       
       Що ж сталося з Домницьким монастирем після жовтневої революції? Спочатку тут хазяйнувала трудова комуна, яка невдовзі розпалася. Комунари, звичайно, дбайливим ставленням до монастирського майна не відзначалися. Потім монастир віддали під дитячий притулок.
       Будівлі монастиря використовувалися для господарських потреб, руйнувалися. А перед війною тут був дитячий будинок для лікування важко хворих дітей. З ними сталася страшна трагедія. 28 листопада 1941 р. в Домницю приїхала група поліцаїв. Вони мали наказ німецького командування знищити всіх мешканців дитячого будинку, в якому лікувалися діти-інваліди восьми-шістнадцяти років. їх ловили, тягли до ями і розстрілювали.
       Збереглися протоколи допитів злочинців, які здійснювали цю жорстоку акцію дитиновбивств. Серед учасників злочину була й жінка - директор того дитячого будинку. За ніч було вбито 90 вихованців.
       
       Кара спостигла злочинців. Чотирьох поліцаїв і жінку (мені відомі їхні прізвища, але краще їх не згадувати) після визволення Чернігівщини за вироком військово-польового суду повішено в Чернігові на головній площі. Серед причетних до того страшного злодійства в Домниці був поліцай, далекий предок якого зробив свій внесок у забудову та опорядження монастиря. А правнук поганий зганьбив рід тяжким злочином.
       Ще дитиною, в довоєнні роки, бував я на подвір'ї монастиря. Тоді ми, хлопчаки, ходили в Домницький ліс по суниці. І от більш як через півсотні років вдалося відвідати колишній монастир, вірніше територію, яку він займав. Оскільки там був заклад, куди не так просто потрапити сторонній людині, я домовився про поїздку з головою Менського райвиконкому Ради народних депутатів В. Г. Олійченком та директором Березнянського птахорадгоспу М. М. Ємцем. Такій делегації не могло відмовити начальство трудового профілакторію, підпорядкованого Міністерству внутрішніх справ.
       Над муром колишнього монастиря - ряди колючого дроту, вежі, сигналізація. Територія прибрана, ні клаптика паперу, ні недопалка. Мешканці закладу дивилися кіно. Ми, насамперед, пішли до могили та пам'ятника загиблим 90 дітям та 8 старим, розстріляним у листопаді 1941 р. Могила в центрі території добре впорядкована.
       Я поцікавився у двох офіцерів, які нас супроводили, чи є тут давні могили-поховання, розповів про Безбородьків. Ні, нічого про них не чули, ніяких залишків могил немає. А ось і остов, стіни Богородичого храму, будівля якого нагадала авторові путівника "гармонічно складеного атлета, античного бога". Щоб уявити подібне, треба мати неабияку творчу фантазію. Я не знайшов нічого божественного, а от справи безбожників добре помітні. У майстерні для адміністративно покараних стоять верстати, все в мазуті, задимлене. Середина будівлі перекрита дощатою стелею. Піднімаємося сходами нагору. Через розбиті шибки відкривається чудова панорама придеснянських лісів, лук і ланів. Офіцер каже, що сонячної днини можна побачити трубу Чернігівської ТЕЦ, до якої майже 30 км. На стінах видно залишки фресок, проступають образи святих.
       По дорозі я розповідаю історію монастиря. Видно, що мої супутники багато чого чують уперше. Питаю в офіцерів, що їм відомо про майбутнє цієї території. Розповіли про приїзд якоїсь комісії, яка відзначала, чи варто відбудовувати монастир. Дійшли висновку, що збудувати новий буде дешевше. На тому й поїхали.
       Поряд із монастирем є в лісі криничка - з начебто чудодійною водою. Неподалік ростуть два дуби, занесені до книги пам'яток природи. їм по 300-350 років. Ось вони, свідки народження й руйнування Домницького монастиря! Дерева старі, гіллясті, і, коли вітер погойдує їхнє листя, вони щось лопочуть, мабуть, теж згадують минуле. Але важко розібрати їх мову.
       
       Іван Корбач



ЦентрКомплект