• Брухт Минус 40
Мобильная версия сайта Главная страница » Блоги » Блог ohneva » Не та образа болючіша, що від ворога, а та ,що від свого...

Радио

Не та образа болючіша, що від ворога, а та ,що від свого...

2 Мая 2013 11:47   Просмотров: 3437
Метки: зоя решетнякова, Чернігів, ввв, чернігів
Нравится Рейтинг поста: + 1
Вересневий полудень, сонце м яке,в оксамитовому повітрі висить бабине літо – природа грає свою найпопулярнішу симфонію . Здається , нема нещасливих в такі благодатні дні... Та ні... Зупинка Хіміки. На лавочці сидить жіночка віку мудрості і , здається ,нікуди не поспішає. Мимоволі звертаю увагу- Господи, вона плаче!
-Пані, що з Вами?- мовчить, а сльози потекли ще рясніше .
-Жах !- трохи згодом прошепотіла вона , -Жах ! . Коли сльози вщухли ,оговтавшись і набуваючи потроху впевненості , заговорила про свої два жахи життя . Гвардії полковник інженерних військ, колишня зам головного архітектора міста тендітна жіночка з блакитними бездонними очима, гордою поставою і не по рокам гострим розумом і змістовною, швидкою мовою- майже 90 річна Зоя Федорівна Решетнякова.
Пізніше , повертаючись додому, мої думки займала тільки ця жіночка. Я захоплювалася єю. Скільки життєлюбності, ресурсу для життя в цій тендітному тілі, скільки цікавості і небайдужості до життя міста, країни, бажання бути корисною... Та повернемося до зупинки...
- Пам ятаю,як сьгодні- починає Зоя Федорівна підводячи очі, -зима, 1942 рік. Старобільськ Луганської області. Фашисти рвуться на Москву, завертають на Україну. Ми не втримуємо Донбас, Старобільськ переходить з рук в руки. Яких тільки окупантів не було: і німці, і італійці, і мадяри. Нас 800 шістнадцятирічних дівчат підготували до відправки у Німеччину. Навіки ми прощалися з рідним містом , батьками, друзями.
Аж ось, яке щастя! Після шестимісячної окупації наші взяли місто. Більшого щастя в житті я не відчувала. Почалося навчання в школах, я пішла до дев ятого класу. Після уроків ми розбираємо посилки для солдат і відправляємо на передову. Перемо , виварюємо бинти, постіль для госпіталю. Достигла перша кукурудза -варимо і в госпіталь- потішити поранених смачненьким. Але поряд фронт і його лінія знову вигинається в нашу сторону. Воєнком приймає рішення : всіх , кого німці планували на Німеччину , відправити на фронт. І ось 800 дев ятикласниць – у вагони і на передову під Старий Оскол . 400 крупніших дівчаток у зенітниці, а решту і я з ними у регулювальні війська. Поселили нас у корівнику, видали обмундирування, а вночі «Тривога! Виходь шикуватись!»- хто що встиг, те й вдягнув. «Німці прорвали оборону»- висіло у повітрі. – Вперед, -скомандував ротний, і ми з мішками за плечима в прямому сенсі побігли вперед. До світанку треба дістатися лісу, щоб нас не вгледіла німецька «рама», а бачила вона дуже добре.
Ой, йой, йой! Який жах !В небі висять тисячі німецьких ліхтарів-освітлюють землю наче вдень. Ми біжимо, по сторонах руться снаряди, ми пропускаємо танки, знову біжимо. Починається дощ, земля грузне. Тендітні дівочі ніжки вислизають з чобіт, витягуємо чоботи, взуваємо, біжимо від жаху не чуючи втоми. По груди у багнюці, воді ми долаємо 40 кілометрів. Нарешті ліс. Виливаємо з чобіт бруд. Добре , що в мішках було трохи їжі! Врятувались!
А далі була служба у штабі фронту. Бомбування, смерть близьких, та знову мене зберіг Бог-
я залишалася живою-( мабуть, для чогось я була йому потрібна на Землі), знайомство з Жуковим, гарна була людина- очі Зої Федорівни замрійливо посміхаються,- І така важка, але жадана перемога.
Зоя Федорівна зупинила розповідь, витерла очі, замислилася. Здавалося, вона ще там у своїй буремній, важкій, але такій вже щасливій весні Перемоги. Продовжувала ..
-У юності я була у Тимурівській команді. Нас захоплювали книжки, шахи, велосипеди, герої країни-це було, як зараз кажуть, круто-лице «нездоланної Зої» посуворішало,- а зараз круто познущатися ! Жах! Жах! Знову був жах! Я поверталася з дачі у Пролетарському гаю. Поспішати мені нікуди і я милуючись сусідськими квітниками плентаючись насолоджувалася їх ароматом. Аж раптом щось б є мене по ногах с заду. Нічого не зрозумівши від несподіванки я захиталася, ціпок впав, але втрималась на ногах. Обернулася. На мене з презирством і хизуючись своєю вправністю дивився хлопчик років шістнадцяти . Вмовляючи себе, що це випадковість, я питально дивилася йому в очі. Відповідь не забарилася: «Ходять тут різні, -і показуючи пальцем у низ ,додав- Туди вже пора!» Трохи осторонь реготали його однодумці і нікого більше навкруги! Жах! Жах! Жах! « І ось де тебе настиг ворог, відважна Зоя!- думки роїлися....., що робити? Ні , я нездоланна !- підняла ціпок і гордо пішла геть. Я вас не боюся!»
Та рана на серці лишилася, і болить вона більше, бо завдали її мої земляки, яких я захищала, за яких загинули мої подружки- їх ровесниці. Діти , ж мої діти!





Добавить в: