Мобильная версия сайта Главная страница » Блоги » Блог Inn_ol » Про війну. І тих, хто не став ветераном

Радио
Радио

Про війну. І тих, хто не став ветераном

27 Апреля 2010 12:45   Просмотров: 2619
Метки: війна, ветерани чи ні?
Вони зустрілися у 1932-му.
Її батько був "куркулем". Мав корову і коня. Троє її братів працювали зранку до смеркання і падали знесилені на дерев’яні топчани.

Батько навідріз відмовився іти у колгосп. Віддати годувальницю-корову він просто не міг.

Тому зранку всю родину посадили на воза і вивезли. Казали – до Сибіру. Можливо, Сибір був у сусідньому яру, бо більше про них ніхто не чув.

А вона заховалася у клуні на іншому кутку села. Чомусь її не шукали. Господарський хлопець почув, як хтось тихо скиглить. Мо’ собака перечепився? А то була вона.
Вони бачились до того, але ніколи не дружили. Він був молодшим на 2 роки, а у 17 це здається прірвою.
Виніс хліба. Вночі вона пішла до далеких родичів.

Зустрілися знову лише за два роки. Ще за рік, у 1935 у них народилася перша донечка, Шурка. Вони вже були самостійні і мріяли про власну хату. Потроху будувалися. Деревини навколо – хоч греблю гати. Глухий край, дерева і болото.

Друга доця знайшлася у 1937-му, Вікторія, перемога. Уже у новій хаті.
І нарешті дочекалися сина, Миколки. Головатий, дуже схожий на нього.

Фашисти захопили їхнє село не одразу, надто вже багато навколо трясовини. Але без боїв. Хат не ламали. Добили недоїдених червоними курей, а більше взяти було нічого.

Його чомусь не чіпали. Працював, як і раніше, як усі. Зранку до ночі то поле, то город. Тупотів дворічний Миколка, щебетали дівчатка, світило сонце. Ніби нічого й не змінилося на світі.

У 43-му прийшли наші. Запроданці! Фашиські зрадники – кричали. Він був винуватий, бо не пішов у ліси і досі не склав голову.

Було літо. Його та ще десяток чоловіків забрали і повели. Вона не плакала, здавалося, все так само несподівано закінчиться, як і почалося. Діти просили їсти і треба було бігати, крутитися, сапати…

Він воював усього два тижні. Разом із тисячами приречених його пошматували, розтовкли і втопили у Дніпрі. Він був нічим. Гарматне м’ясо. Ішло велике визволення.

Вона дізналася про все лише восени. Їй було всього 29 років. Вдова із трьома дітьми.

Він був щасливцем. Він не бачив, як Миколка щоразу плакав, коли йшов зі школи. Дуже хотілося їсти, а вдома не було анічогісінько. Тільки мама за швейною машинкою. Шила-шила-шила…

Він не бачив, як Шурка поїхала по щастя світ за очі, аж до Івано-Франковська. І там знайшовся на її голову коханий, що вибив усі жіночі нутрощі. Бо вона була безбатченком. Нікому захистити, нема до кого заховатися.

Він не бачив, як вона шукала хоч грам втіхи у проїжджих. Адже їй було так мало років і так мало треба.

Він так і не став ветераном і ніхто ніколи не поклав квіти на його могилу.

Прийшла перемога. Виросли діти. Лишився тільки його портрет, збільшений з крихітної фотографії. Молодий гармоніст, веселун і улюбленець. Його звали Микита. А може, Андрій, Іван, Петро?

Його праправнука також звуть Микиткою. Вона попросила перед смертю, якщо буде хлопчик у когось у родині – то хай буде як він. Тільки живий.

Добавить в: