Голос наказав: «Відрубай собі руку»

7 серпня у селі Жовтневе Коропського району поховали 45-річного Петра Заковінька. Труну з тілом, як привезли з моргу, в хату не заносили. Поминки провели надто скромно: роздали цукерки і закуску. Бо ні за що було поминати. Пропив Петро усе, що тільки можна було з хати винести. Лишилися два старі ліжка, лахміття, собака та сокира. Сокири теж уже нема, забрали міліціонери. Добре, що за машину, звозити тіло на розтин і назад, за гроб та хрест сільська рада заплатила.

Нині у занедбаній хаті, яка лишилася після покійних Петрових батьків, живе 49-рІчна Ольга Єрошик. Вона співмешкала із Заковіньком останні п'ять років. У них була любов... до горілки.
Щоб знайти Ольгу, довелося усе Жовтневе об'їздити, в одинадцятьох питущих жінок побувати. Їм від 35 до 50 років. Дивилася на них і промовляла про себе: «Господи, відверни і збережи». Поки їздили селом, Ольга вернулася з точки, про що свідчила пробка на порозі. Довго добивалася в хату, доки жінка не вийшла.
Руки тремтять, лице поморщене, йде, за паркан тримається.
— Ось на цій колоді Петро собі руку і поцюкав, — показує у дворі на залиту кров'ю колодку, над якою рояться мухи. Поряд валяються закривавлені ганчірки.

— Олю, чого ж він себе рубав?
— Щось найшло, може, «білка». Десь два тижні тому чоловік отримав субсидію на тверде паливо (газу у нас немає), аж 1869 гривень. На радощах ми борг за запашку віддали, 400 гривень. Накупили локшини, круп, відро того-сього, поїсти. А на решту горілки. Петя раніше міг тижнями пить і нічого. Ото днів на п'ять, десять зупиниться і знов поїхало. На мене руку не підіймав, бо я горілку від нього не ховала. Оце гроші з'явились, пили щодня. Петро по 2-3 чарки, більше не лізло.

Скільки раніше не вживав, ніяких «білочок» не бачив. Хоча раз таки щось йому чи то привиділося, чи приснилося, жити не хотів. Казав, піду повішусь. Так от, за кілька днів до нещастя йому щось ввижатися стало чи вчуватися, може, якісь голоси.
Раніше, було, нап'ється і спить, а то став по хаті повзати з кутка в куток. Бурчить собі під ніс, що хоче, не розбереш. Вночі, перед тим як руку порубав, геть замучив мене, задрімати не дав. Тільки очі заплющу, гукає: «Олю, доведи мене до іншого ліжка». Не минає і п'яти хвилин: «Давай назад». Водила, водила. Не казав, може, його голос який кликав. Та хіба добереш, як він язиком ледь ворочає.

Проспалися. Він був у хаті, я до сусідки за водою пішла, у них у колодязі добріша, ніж у нас. У їхній горох швидше розварюється. Вернулася. Ой, лишенько. Петро серед двора, коло колоди лежить. Права рука тричі порубана, кисть на шкірці теліпається, кровища, і стогне: «Дай води». Кричу: «Що ти наробив?». А він: «Води».
Ледь затягнула його в хату, руку хустками обмотала, побігла по людях розказувати, що трапилося, тоді по лікаря. Вона прийшла, а він уже ледь теплий. Зійшов кров'ю. Так і в довідці про смерть написано: «Крововтрата зовнішня, рубані рани правої кисті, ушкодження судин. Навмисне самоушкодження з метою самогубства».

— Ольго, селом ходять чутки, що Петро не сам себе порубав, а його покарали, щоб не крав. Кажуть, ціле літо у Короп цибулю, моркву, картоплю на продаж возив. І його не раз на крадіжках ловили.
— Ось це і сама думаю. Чому лівою рубав праву? Він же у мене правша. Хоча, напевно, правою сокиру не зміг підняти. За кілька днів до смерті гепнувся добряче, вдарився рукою, вона розпухла вище плеча. Красти — бувало. Він, коли ще в Коропі з сім'єю жив, свиняче стегно у когось поцупив, за це посадили.
Жаль, не дожив Петро, трави покурити.

— Якої трави?
— У нас 24 сотки городу: картопля, грядки і 60 стебел тютюну. Все поривався зрізати, попробувати. Не судилося.
А я згадала, що писав Довженко в «Щоденнику»: «Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвіту де-не-де».

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №33 (1371)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.