«Усі давайте виїдемо, нехай старі лишаються. Це неправильно»

35-річний Олександр Кодола (тезка нардепа) з-за кордону повернувся у Київ, із Києва переїхав у село. Рік як працює у селі Богданівка Прилуцького району директором будинку культури.

У Києві працював помічником нардепа. Перед цим три роки вчився і працював у Данії. Об’їздив Європу. І врешті поселився у селі на Чернігівщині, працевлаштувався на мінімалку. Чому?


Директор Богданівського будинку культури Олександр Кодола

— Чому жодна країна вам не сподобалася настільки, щоб ви хотіли там залишитися?

— Ти там завжди будеш чужим. Навіть після семи, десяти років.

— А ви хочете бути своїм?

— Все ж таки є надія, що, може, буде краще у нас. Виїхати можна усім. А хто залишиться в Україні? У мене віза відкрита. Ну і толку? Усі давайте виїдемо, нехай старі лишаються. Це неправильно. Державі потрібно звернути увагу, що дуже багато виїжджає молоді. І не тільки молодь, а й ті, кому за 40, виїжджають.

Мої одногрупники деякі в Австралії, деякі в Польщі, Німеччині. Вони не повернулися, бо не бачать сенсу тут працювати. Я деякий час трудився у науково-дослідному інституті. Нема одного реактиву — купив. Нема другого... Якщо держава не зацікавлена...

— Виїхали із Києва, бо не було житла?

— Ні. Суть не в житлі чи в фінансах. Усе, що мені було цікаво, я побачив — за кордоном, у столиці. Досвід отримав. Мене тягне в село.

— Були кошти, щоб купити квартиру у столиці?

— У мене є квартира у Києві. Батьківська. Є власне житло. Я себе в місті некомфортно почуваю. Київ — місто гарне, красиве. Але вийти кудись, пройтись, погулять... Багато людей. А в селі — можна на річку з’їздить. Річка Удай за 12 кілометрів від Богданівки. На ставок піти. Він у мене в кінці городу. Річка Мохнівка, яка за Линовицею (селище) впадає в Удай, біля мого городу тече.

— Як вибрали Богданівну?

— Випадково. Шукав дачу. Оголошення у газеті прочитав.

— Що потрібен завклубом?

— Ні, що продаються будинки. Я собі вибрав і купив. Місцевість сподобалася. Розв’язка дорожня гарна. Люди привітні.

Зараз будинки у Богданівці — 100-110 тисяч гривень. По 100 тисяч — з газом. По 80 — без газу, без води.

У мене біля будинку і колодязь, і свердловину зробив. І газ є. Облаштував житло з усіма вигодами. Два роки їздив як на дачу. Із Києва на вихідні, з цивільною дружиною. Вона живе і працює у Борисполі. Приїздить до мене, коли є можливість.

Тепер будинок у Богданівці суто житловий. Тут живу і працюю.

Завклубом запропонував стати Ярослав Володимирович (Ярославський), богданівський сільський голова. Я погодився. До того часу працював з народними депутатами. З Карасиком Юрієм Миколайовичем. (78-річний Герой України Юрій Карасик народився у Козельці. Був міністром аграрної політики при Кучмі).

— Президента Кучму бачили, нашого земляка? Спілкувалися?

— Ні. Працював безпосередньо з міністром.

— Важко працювати з міністром?

— Не важко.

— Що найголовніше?

— Спільну мову знайти.

У газеті «Сегодня» працював. Вона була дуже популярна років 15 тому, великий тираж. Очолював відділ реклами, потім був заступником директора.

— Звідки родом?

— Із села Чубинське (Бориспільський район, за 12 км від Києва та за 4 км від Борисполя). Батько, покійний, родом з Дубового Гаю, мати з Яблунівки, це Прилуччина. Батьки вчилися у Києві, там і залишилися. Батько — будівельник, мати — економіст. Вона живе у Чубинському.

— Не відразу ж у Данію із Чубинського поїхали?

— Поступив у Київський національний аграрний університет, нині Національний університет біоресурсів та природокористування. Відучився рік і поїхав на другому курсі до Данії навчатися. За програмою обміну студентами. Викладали англійською мовою. Навчався і працював. Проучився рік, закінчилася віза. Продовжив. Усього навчався і працював три роки в Данії. Повернувся у Київ. Закінчував вуз, писав диплом.

— Коли приїхали, звіряли дисципліни, щоб вам зарахували закордонне навчання?

— Так. У нас навчання набагато краще. Там я майже 2 семестри перші нічого не вчив, бо я це вивчив в Україні. Там дуже спеціалізоване навчання. Я вчив розведення сільськогосподарських тварин. У мене тут були за програмою і коні, і птиця, і бджоли, і хутрове звірівництво. А в них дуже вузько. Там учив тільки розведення великої рогатої худоби і генетику.

— Так, може, це і правильно? Нащо бджоли чи коні тому, хто серйозно думає розводити корів. Кажуть, наші студенти їдуть не так поглиблювати знання, як познайомитися з країною, збагатити життєвий досвід, освоїти мову.

— Згоден щодо досвіду. Є чого навчитися. Є що подивитися.

Побував майже у всіх європейських країнах. Данія, Німеччина, Польща, країни Бенілюксу (регіон Європи, створений у 1944, включає в себе країни митно-економічного союзу: Бельгію, Нідерланди та Люксембург), Швейцарія, Франція, Австрія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, Латвія, Литва, Естонія. Всюди спілкувався англійською.

— Подорожі — не по путівках?

— Путівки новорічні купував тільки у Швейцарію. У горах відпочивав. А так їхав, зупинявся у готелях. Ходив на екскурсії. Автобусом рідко. Переважно машиною.

— Працювали після вузу по спеціальності?

— Працював. У Борисполі є племзавод, село Велика Олександрівка, «Агрорегіон» (підприємство, головою правління якого був Карасик. У серпні 2008 племінний завод «Агрорегіон» відійшов до шведського інвестфонду East Capital Holding АВ, повідомляють відкриті джерела в Інтернеті. — Авт.).

Зараз консультую «Львівську птахофабрику». Через електронну адресу, по телефону. У соцмережах мене нема, принципово. Вони відбирають час. Консультую деяких фермерів, які розводять велику рогату худобу, птицю чи свиней. Працюю за гонорар, разову грошову винагороду.

— На сайтах з пошуку-пропозицій роботи фахівці сільськогосподарського профілю нині затребувані.

— Мені пропонували різні роботи. Я сам вибираю тепер. Не мене вибирають.

— Завдяки чому?

— Завдяки тому, що я побував у Данії. Отримав досвід, перевіз сюди. Ми працювали на племзаводі. Я привіз багато технологій по розведенню, годівлі тварин. Це крім практичних навичок — землю орали на тракторі, збирали врожаї, сіяли, заготовляли корми.

— Що є такого в Данії, чого нема у нас?

— Техніки нема. Там 100 корів обслуговує три чоловіки. Є доїльні цехи — «Ялинки», «Каруселі».

— У нас теж є і «Ялинки», і «Каруселі».

— Є. Застарілі. Там робот доїть корову. Люди пішли зовсім із ферм. Тракторист розвозить корми. Доярок нема. Стоїть кабіна, заходить корова, зчитується чип з вуха. Вона отримує комбікорм. Робот доїть. На фермі королівської сім’ї, нас на екскурсію водили, по центру сараю стоїть чорний ящик. Корова захотіла корму — заходить у нього. Автоматизований пристрій для доїння обслуговує робот.

— Щоб не було взагалі контакту з людиною, ніяких інфекцій.

— У першу чергу це заощадження часу. Економія людських ресурсів. Людина потрібна там, де треба її голова, емоції. А не просто руки як робоча сила.


Школярки Діана Левченко та Валерія Тимофєєва вийшли із клубу. Відвідують після школи гуртки

— Можливе поєднання — консультант по тваринництву і директор будинку культури?

— Я закінчував у Борисполі школу мистецтв. У мене є диплом.

Художній керівник Аліна Погорєлова веде танці, співи, гру на гітарі. Сільська рада комп’ютер придбала на клуб, колонки, мікрофони.

Я веду малювання, декупаж (різновид аплікацій). Волейбол. Діти малюють аквареллю, гуашшю, акрилом. Хто олівцем простим. Вибирають самі.

— Матеріали дорогі.

— Я особисто маслом пишу. Сільська рада купила і альбоми, і олівці, і фарби, і пензлі.

— Для душі малюєте?

— Так. Це хобі. Працюю олійними фарбами.

— Грунтуєте полотно...

— Купую готові грунтовані полотна. У Прилуках у магазині. Пишу пейзажі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №19 (1670), 10 травня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.