Від «Чорної Ради» до латвійських боліт – бойовий шлях кавалериста Семена Хавлука

Звістку про війну 18-річний Семен Хавлук зустрів у рідній Кам’янській Слободі тоді ще Грем’яцького району Чернігівщини, якраз перед проводами в армію. А перемогу відсвяткував у поїзді по дорозі на Орел. З тих часів багато деснянської води витекло, але 95-річний ветеран і нині залишається в тверезому розумі та на ногах, і навіть доглядає власну пасіку.



Почесний громадянин

Після війни Семен Хавлук працював у райкомі партії, відповідав за ідеологічну роботу. Правильно це чи ні – судити не нам, але в Новгороді-Сіверському Семена Устимовича поважають. Він удостоєний звання почесного громадянина міста і залишається не тільки реальним бойовим ветераном, але й чи не найстарішим мешканцем Новгорода-Сіверського.

Умови проживання 95-річного ветерана можна назвати скромними: туалет надворі, благо хоч не доводиться по воду ходити – в хаті є центральне водопостачання. Доглядає за поважним старожилом менший 61-річний син.

«За це йому велике спасибі, – вдячно відгукується про свого нащадка Семен Устимович. – І владі спасибі за увагу до мене, – продовжує він. – Найкраща допомога для мене – це хороша пенсія. Я – інвалід першої групи».

Незважаючи на поважний вік, пам’яті дідуся дивуються навіть молоді. Він з точністю до числа та місяця пам’ятає кожний важливий етап свого життя. Війна – найважливіший, такий, що навік укарбувався в пам'ять.

«Семене Устимовичу, розкажіть про ваш бойовий шлях», – голосно звертаюсь до ветерана. Через вік та поранення він трохи недочуває, тому доводиться говорити гучно.

«О-о! Він дуже довгий», – охоче відповідає дідусь і відкладає вбік свій портрет, який він до цього тримав у руках і дату написання якого він чітко пам’ятає – січень 1946 року.

Понюхав пороху на другий день війни

«Родом я з Кам’янської Слободи, тоді це був ще Грем’яцький район. Після закінчення Грем’яцької середньої школи 18 червня 1941 року мене викликали до військкомату. Мобілізацію призначили на 23 червня. З усього району тоді мобілізували 13 новобранців, – пригадує Семен Хавлук. – Нас мали відвезти на строкову службу. У неділю, 22 червня, я зібрався запросити свого брата Софрона на проводи. Коли ж дійшов до центру села, то дізнався, що почалася війна. Я розвернувся і пішов додому. 23 червня на площі біля сільради місцева влада організувала мітинг, на якому повідомили про початок війни з Німеччиною».

Вже наступного дня 18-річному юнакові довелося «понюхати пороху».

«Ми «попробували» німців на другий день війни. 24 червня із залізничної станції Бахмач всіх мобілізованих посадили в ешелон і відправили на укріплення кордону в Прибалтику, – розповідає колишній мобілізований. – Всього нас тоді було чоловік 300-400. Не доїхавши 100 кілометрів до Гомеля, наш ешелон потрапив під бомби німецької авіації. Це було вночі. Нам довелося змінювати маршрут. Потім ми дізналися, що німці вже увійшли в Прибалтику, тож сенсу їхати туди вже не було. Головне командування розвернуло наш ешелон в напрямку Курська і направило в п’ятий запасний артилерійський полк, – продовжує Семен Хавлук. – Щоправда, не в сам Курськ, а за 10 кілометрів від нього, в табір «Чорна Рада». Ми пробули там два-три тижні, а потім мене як грамотного разом із моїм земляком із Грем’яча – Іваном Михайловичем Курилом, також новобранцем – відправили у Тамбовське кавалерійське училище, до Будьонного».

До Тамбова новобранці діставалися самостійно, без супроводу, поїздом. Як пригадує ветеран, обідрані та босоногі.

«Училище розміщувалося в самому Тамбові, шефствував над ним Семен Будьонний, – продовжує розповідати Семен Хавлук. – Нам видали шинелі зеленуватого кольору, розпороті ззаду, що тягнулися до самої землі. Мене як грамотного призначили в ескадрон зв’язку. Кожному з нас дали по коню. Коні були навчені. Кожен ранок ми починали з того, що в першу чергу чистили коней».

Навчання в кавалерійському училищі тривало до серпня, аж доки не погіршилося становище під Москвою.

«Наше училище евакуювали в Саратов, а ескадрон зв’язку залишили в Тамбові, – каже ветеран. – Наше завдання як зв’язківців полягало в тому, щоб згорнути весь зв'язок. Ми їздили і змотували увесь телефонний кабель. Приблизно у вересні надійшов наказ: 11 училищ Тамбова направити в лісовий табір «Чорна Рада» для формування 21-ї стрілецької курсантської бригади. В бригаді були піхотні дивізіони і ми, кавалеристи. Нас зарахували до бригади, а мені дали посаду в дивізіоні 76-міліметрових полкових гармат. У другій батареї я став командиром відділення зв’язку, мені присвоїли звання сержанта».

Відправили воювати на конях

Ситуація на фронті загострювалася, ворожі армії вже стояли на підступах до столиці СРСР, тож армійське командування вирішило кинути в бій курсантів.

«На початку вересня значно похолоднішало, випав сніг, – пригадує Семен Устимович. – У листопаді вже було зовсім холодно, а нас, зв’язківців-кавалеристів, направили в Підмосков’я, в Наро-Фомінськ – на південному заході Московської області. Висадили нас на найближчій станції, і кожен із нас вів із собою четверо коней. Тоді не було часу думати про себе. Корм і воду для наших коней ми здобували самостійно. А ночували де прийдеться. Пам’ятаю, в один із таких днів мороз стукнув під 40 градусів, на горищі у хаті ми знайшли конюшину. Конюшина погано тримає тепло, тому ми нагодували нею коней, а самі забралися нагору, щоб зігрітися та поспати. Було настільки холодно, що не передати. Лежиш, верхня нога замерзає, перевертаєшся і накриваєш її іншою ногою, щоб хоча б трохи нагрітися. Важко було…».

Свій перший важкий бій Семен Хавлук прийняв поблизу Наро-Фомінська. Курсантам довелося битися з фінами.

«Здорові, руді воїни, – характеризує фінів ветеран. – Воювали вони добре. Цього писати не треба, але вони отримали величезний досвід у 1940 році. Фіни вже були обстріляні, а ми – ні. Важко було воювати ще й тому, що сніги випали по пояс».

Завдання новоприбулих курсантів-кавалеристів полягало в забезпеченні безперебійного зв’язку між спостережними пунктами батальйону піхоти та артилеристами, які стояли за три кілометри вглиб тилу. Кабель зв’язку проходив обабіч лісу та польової дороги, а над зв’язківцями фактично «висіли» німці, які щоночі гатили з артилерії, а вдень поливали гарячим свинцем.

«Траншей як таких не було, тому падали від обстрілів у сніг, – пригадує Семен Устимович. – У випадку обстрілів нам радили падати на землю, розкидати руки і прикидатися мертвими, по мертвих вже не стріляли. Ми так і робили. Більшість оборонців ховалися від обстрілів у лісі або на околиці, де якраз проходив наш зв'язок. Обстріли були такі сильні, що нашу лінію порвало в десятьох місцях і я одного разу три доби не ночував у приміщенні, – продовжує колишній солдат. – Та й кабель наш був нікудишній – міліметровий, покритий лаком. Для виконання завдання нам видали теплі фуфайки і валянки, а штани не видали. Три доби я ходив околицею лісу, намагаючись налагодити зв'язок. Потім, коли німців вдалося зупинити, нас, 21-шу курсантську бригаду, відправили в містечко Осташков, на березі озера Серигел. Там ми, курсанти, розбили німців, а їхні замерзлі тіла ставили в сніг догори ногами та йшли далі».

За словами учасника оборони Москви, у 1941 році на його відрізку навченим німецьким арміям протистояли здебільшого курсанти військових училищ. У січні 1941 року бригада Семена Хавлука вийшла до Великих Лук. Там вони просунулись на 360 кілометрів вглиб від першої лінії.

Втрачені медалі, але не втрачене життя

Закінчення війни Семен Хавлук зустрів у поїзді.

«24 квітня 1945 року, коли Другий Український фронт штурмував Берлін, я воював у болотах Латвії, – чітко пригадує колишній солдат. – Ми тримали в оточенні майже мільйонне угрупування німецьких військ. Допомоги нам не надходило. До речі, там мене і поранило в щелепу – п’ять місяців у госпіталі пролежав. 4 травня, коли підняли знамено перемоги над Рейхстагом, я був у поїзді на шляху до міста Орел, – каже він. – Один- єдиний із 47 дивізії, кого направили в училище».

Слухати 95-річного ветерана можна довго. Він на диво точно пам’ятає до місяця та року кожну важливу подію, яка трапилася з ним на війні. За подвиги на фронті його удостоїли медалей «За оборону Москви» та «За перемогу над Німеччиною», орденів «Слави» та «Червоної зірки». Щоправда, немає на його грудях ні орденів, ні медалей, які до кінця війни проносив у мішечку, пришитому до сорочки. Пояснює: у 1952 році він їх безповоротно втратив.



«По наївності моєї мами, – каже він. – Вона забавляла маленьку дитину знайомої і дала їй погратися орденами. Після того їх ніхто не бачив».

Та на покійну матір зла не тримає. Давно те було, хоч і шкода нагород. Пропрацювавши все життя на відповідальній посаді в районі, у 1982 році Семен Устимович Хавлук вийшов на заслужений відпочинок. Відтоді захопився бджолами. У свої 95 він і досі тримає два вулики та має щороку добрячий бідон запашного меду. Луки ж бо над Десною широкі і різнобарвні, як і життя сивочолого ветерана.

Віталій Назаренко, "Чернігівщина" №19 (680) від 9 травня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.