«Солодка жінка» з ліричною душею полюбляє... силовий спорт

Поспілкувавшись із тридцятирічною корюківчанкою білоруського походження Лілею Голуб, одразу спадає на думку, що в ній поєдналися непоєднувані речі. Важко повірити, що ця тендітна дівчина піднімає величезну вагу. Спорт – невід’ємна частина її життя. Але вона тренує не лише м’язи, а, насамперед, силу волі. Загартовує характер. Попри молодий вік жінці довелося пережити два розлучення, але і в цьому вона вбачає лише позитивні сторони, адже у неї тепер є 11-річна донька-красуня Валерія та 4-річний синочок Всеволод. Їх любляча мама ледь не щодня балує яскравими ляльками й фантастичними машинками з... тіста. Оригінальною смачною випічкою радує майстриня й мешканців міста. Її друзі й знайомі з нетерпінням чекають свят, аби ще раз поласувати унікальними смаколиками, які Лілія приносить на гостину. Та лише в ліриці по-справжньому відкривається її душа, яка вражає чистотою й ніжністю, таємничістю й емоційністю, а ще якоюсь незбагненною філософською глибиною.



Від батька – під стіл

Дитинство Лілії нічим особливим не відрізнялося від дитинства її однолітків. Народилася дівчинка у білоруському містечку Жлобин (Гомельська область). Звідти її мама. Тато – українець. Та його малеча вперше побачила вже у дворічному віці.

«Пам’ятаю той день, як зараз. У будинок увійшов гарний чоловік, міцний, широкоплечий, у військовій формі. Я розгубилася і втекла під стіл, мовляв, дядьку, я вас не знаю, – усміхається моя співбесідниця. – Звичайно, мама мені про нього розповідала, що він служить в армії, що скоро буде поряд з нами. Та хіба я тоді розуміла... Тож після такого знайомства з татком я ще довго до нього звикала».

З особливим трепетом Лілія розповідає про свою бабусю Марію. Каже, що таких сильних і водночас милосердних людей вона не зустрічала за все життя.



«Недарма її звуть Марією. Вона для нас всіх – взірець духовної краси. Для мене особисто – друга мама. Я завжди йшла до неї, коли мені потрібна була порада, підтримка, добре слово. Ми довго жили поряд з нею на Ріпкинщині біля мальовничих Голубих озер, доки не придбали власне житло в Нових Яриловичах. Завжди, коли їду до бабусі, поринаю в спогади, і одразу стає тепло й затишно...».

Шоколадний шоколад



Так Лілія жартома називає свій перший торт, який спекла для свого приятеля до Дня закоханих.

«Моя мама – кондитер, тож я з дитинства бачила на власні очі, як творяться смаколики. А вже коли з табуретки діставала до столу – «допомагала» їй (сміється). Проте свій власний торт, який спочатку виносила в думках, а потім виліпила власноруч, створила у 16 років до Дня святого Валентина. Це було перше кохання, тому й випічка вийшла нудно-солодкою. Такий собі шоколад в шоколаді у формі серця», – пригадує Лілія витвір мистецтва закоханої дівчини-підлітка.

І він таки став доленосним. Вже за кілька років юнак, для якого так старалася, запропонував їй руку і серце.

«Мій перший чоловік любив мене дуже сильно. Але більше любив таки гроші... А я не поважаю і не розумію людей, які не цінують простих речей, а натомість випромінюють жагу до збагачення. З часом ми розійшлися. Хоча я тоді неймовірно переживала, адже родина у моєму розумінні – це все. Це власний маленький світ, де є повага, розуміння, підтримка... Здавалося, я навіть знала універсальний рецепт щастя для того маленького світу... Та він виявився непідходящим».

Коли ти не можеш впоратися зі своїми хвилюваннями, починаєш їх викладати на папір. Так сталося і з нашою героїнею.

«Нещастя – гарне підгрунтя для творчості, як би це дивно не звучало. Вірш – це емоція, швидкоплинний образ. Коли ти постійно щасливий, ти звикаєш до цього, а коли щастя приходить неочікувано – одразу хочеш викласти свої емоції на папір. Так само й розлука, втрата, самотність – тут вже інші емоції, які підштовхують до написання дещо інших віршів. Я у своїх творах часто звертаюсь до людей з якимось проханням чи то порадою... Мені дуже хочеться, щоб світ був добрішим, щоб ми жили і цінували те, що маємо, цінували рідних, близьких, помічали їх, звертали увагу на їхні переживання. Гонитва за грошима, визнанням, славою, кращим життям призводить врешті-решт до того, що життя минає, а ми не можемо пригадати, як наші діти пішли, яке перше слово сказала донька, коли син закохався... Забуваємо привітати друзів з днем народження, вже давно не дивимося в сумні очі бабусі, не звертаємо уваги на мамині прохання... А все через те, що ми кудись спішимо, спішимо жити, а життя – ось воно: сьогодні, зараз... І ним треба насолоджуватися, а не бігти по ньому галопом».









Молода поетеса пише і українською, і російською мовами. Остання – мова дитинства, українська – мова її душі.

«Звичайно, мені хочеться, аби було більше якісних віршів українською мовою, щоб піднімати нашу культуру, бо це неабияк важливо. Але якою мовою творити серцю – я не обираю», – зізнається жінка.

Другий чоловік став другом після... розлучення

Свою другу долю Лілія зустріла на концерті у Чернігові. Точніше – вперше побачила. Він – соліст молодіжного гурту, музикант, автор пісень. Своєю творчістю і підкорив нашу героїню.

«Повернувшись додому з концерту, знайшла його в соцмережі. Написала, що мені дуже сподобався концерт і спитала, коли найближчим часом можна буде відвідати подібний захід. Валентин відповів мені і запропонував познайомитися. Так ми почали спілкуватися. З часом зблизилися. У нас із ним дуже схожі погляди на життя, творчість, музику. Нам завжди є про що поговорити. Я перебралася до нього у Корюківку. Та, на жаль, подружнє життя не склалося, але ми й досі гарні друзі: радимося, переживаємо один за одного. У нас є синочок, якого ми однаково любимо. Кожній дитині потрібен тато. І я рада, що у мого сина він є. Інколи мені просто здається, що моє особисте життя забирається у мене для чогось іншого. Та я не вважаю себе нещасливою, бо у мене є діти, брат, сестра, батьки, бабуся. Оце і є моя радість, щастя, яке допомагає мені творити і на кухні, і на папері», – посміхається Лілія.

Ще зізнається, що ніде не відчувала такої гармонії, як у невеликому північному містечку. Тому, попри можливість перебратися до обласного центру і влаштувати там своє життя, лишилася у Корюківці.

«Мені тут дуже комфортно. Люди щирі, доброзичливі. Коли мені погано – відчуваю підтримку. Але врешті-решт я звикла себе загартовувати сама. Характер, силу волі я «виховую» у спортзалі. Гантелі, штанга мені допомагають ставати сильнішою не лише фізично, а й морально. Можливо, це дивно звучить, але, качаючи м’язи, я треную свої слабі сторони».

У Корюківці Лілю часто називають «солодкою жінкою» – завдяки її смачній випічці. Ті, хто натрапляв на її поетичні рядки, які вже встигли «засвітитися» у двох збірках молодих письменників, говорять про її ліричну душу, та мало хто знає, що вона тягає штангу і ладна дати фору будь-кому й завжди постоїть за свою родину. Вона сильна і незламна, талановита і закохана в поезію!

Ніколи! Нікому!
Коли хочеш спати,
Думки лізуть знову.
Не можеш забути,
Що брата по крові
То б'ють, то вбивають.
І нівечать душу...
А неньки ридають:
«Я вслід за ним рушу!»
Кому ми що винні?
Ми – вільнії люди!
Пани, наче свині,
Що вийшли із бруду.
Кусають копійку,
Щоб більший шматочок
Ховають у скриньку
Для сина і дочок.
В крові вже по груди...
А бач! Усе мало.
І що то вже буде?
Куди теє сало?
Нам скільки терпіти?
Терпимо одвіку...
Вам нас не скорити!
Ми нація дика!
Коли хочеш спати?
Вже ніби ніколи...
Кому що казати?
Вже майже нікому...

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №47(656) від 23 листопада 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.