«Надвір вийшов, труси зняв. Два відра води на себе випив. Ніхто і не помітив»

61-річний Іван Михалік крайню хату в селі Озеряни Бобровицького району використовує як дачу. Вже на пенсії. Приїздить часто 29 жовтня оббиває вікна плівкою на зиму.


Іван Михалік

— Розвалюху купили ще 28 років тому. На старі гроші 600 рублів коштувала. Баба стара жила. Мода тут іще була картоплю в землю закопувати. У туалет, вибачте, через дорогу, в кукурудзу ходили. А я два погреби зробив, туалет поставив. Хату вагонкою оббив. Бойлер встановив. Коротше, всі вигоди.

Будинок обладнали для тещі. Я і жінка з Дніпропетровської області родом. Тещі не стало, а ми все їздимо. Правда, об’єкт, — показує на хату, — малий. Душову кабіну ніде поставити. Та мене тут ніхто не бачить. З хати вийшов. Труси зняв. Два відра води на себе вилив. Так і помився. Хоча літній душ у дворі є.

З 80-х років працював у «холодильнику» на м’ясокомбінаті в Києві, в районі Дарниці.

— М’яса багато виносили?

— Ого-о-о. Всіх, хто у ті часи пропрацював по 15 років на м’ясокомбінатах, без суду і слідства садити треба було, — сміється чоловік. — Як комбінат розвалили, жінка крокодилячими сльозами плакала. У нас же завжди холодильник був забитий. Кажу їй: «Будеш тепер, як усі, ходити на базар, вибирати, за гроші купувати. Бо лафа закінчилась».

Якось бачу, одна з дочок машинкою грається. Де взяла? Сусід на язик поміняв. Не лаяли малу. М’яса вистачало. Ще і Росію кормили. Тепер у тих цехах буряки зберігають. А я підробляю, гаражі охороняю.

У село їжджу часто. На електричці — годину, з Бобровиці вісім кілометрів. Ще виноград не зрізав. Вино буду робити. Мороки, правда, коло нього багато. Літрів 50 заготовлюю, градусів 17. На зиму вистачає. Ото приїду, у кружку наберу. Щось роблю, ходжу, сьорбаю. Інколи жінка приїжджає. А от діти — тільки коли шашлики. Або під деревом позасмагати.

Он, люди казали, восени до дочки і матері залізли. Зв’язали, чотири тисячі гривень забрали. А в мене рушниця є, зареєстрована. Як хто чужий зайде, по жопі получить, і не сіллю. На полювання не ходжу. Під старість став жаліти звірів. Та й ні на кого тут ходити. Одні лисиці бігають, і ті скажені. А хутро їхнє зараз не ціниться.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №45 (1644), 9 листопада 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.