Доглядає сина і дружину. Обоє лежачі

58-річний Віктор Гладкий живе в Охіньках Прилуцького району в хаті скраю.

— Мені вже нічого не страшно, — виходить на подвір’я чоловік. — Чим займаюся, вам краще не знати. У мене жінка і син лежачі. Дружина Тетяна, їй 55, працювала начальником поштового відділення у нашому селі. У 2011 році пережила інсульт. Перед цим зробили операцію, видалили нирку. Лікарі сказали берегтися. Рік ми протрималися. На другий знову сказали, треба оперувати. Організм не витримав.

Єдиний син — Валерій, 33 роки. 6 серпня минулого року, на відкритті полювання, стрибнув у ставок, що у нашому селі. Жарко тоді було, хотів освіжитися. Зламав четвертий і п’ятий хребці. Вставили пластини. Та сину навіть у колясці важко пересуватися, постійно у лежачому стані. Тепер по черзі їздимо в реабілітаційні центри: то в Андріївку Чернігівського району, там є приватний центр, то в Чернігів, на базі третьої міської лікарні.

Працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві начальником охорони. Як тільки таке з жінкою сталося, розрахувався з роботи. Син одружений. Працював у податковій. Ліда, невістка, — начальник аптеки у Прилуках. Онуку десять років. Квартира трикімнатна, машина є. Що ще треба для нормального життя і щастя? Як таке з сином сталося, невістці сказав: як вирішиш, так і буде. Я ж розумію, молода не може бути прикута до лежачої людини. А Ліда сказала: не покину. Отака вона у нас! У місті квартира на четвертому поверсі, Ліда маленька, на вулицю винести Валеру не посилить, та і влітку там спекотно. Вирішили: в селі я раду йому дам.

Три корови було, купа свиней. Усе продали. Лишилось двоє свинок, птиця. П’ятеро кошенят.

— Ви молодець.

— А куди ж їх кидать, це ж мої рідні, моя кров, — втирає сльози. — 3 Танею 35 років прожили. Отакі у нас печальні діла.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №36 (1635), 7 вересня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.