На будинок витратили мільйон, а треба ще стільки ж

Це Микола Попов. Йому 17 років. Живе у дитячому будинку сімейного типу у Пісках Бобровицького району. На великі свята їсть індичку. Голова родини — 39-річний Сергій Овчарук, батюшка Остерської церкви Київського патріархату. Матушка Наталія, 39 років. У них троє спільних дітей і вісім прийомних. Місцева влада виділила їм під житло третю частину дитячого садка. Та батюшка вирішив: потрібен власний дім. Будують житло площею 486 квадратних метрів. Витратили майже мільйон гривень. І ще треба.


Отець Сергій біля майбутнього будинку зі своєю дітворою

«Птеродактиля» їдять на Різдво

— На кожне Різдво друзі-кияни дарують нам індика. Кілограмів на 15 мінімум, — показує сімейні фотографи отець Сергій. — Цілий птеродактиль. Теля, а не птиця, — жартує.

— Може, й на День Незалежності пришлють?

— Не знаю. Було б добре. А ще суші любимо. Матушка готує інгредієнти: рис, для начинки беремо яйця, огірок, авокадо. Купуємо заморожене філе і самі солимо рибу.


Микола великою веделкою бере індина-«птеродактиля»

— Крутить суші батюшка, у мене нервів не вистачає, — каже матушка.

— Іде упаковка пресованих сухих водоростей, 100 штук. Щоб усі наїлися, мені хвилин 40 треба попотіти, — перебиває отець Сергій. — За рік з’їдаємо 200 кілограмів цукру. 700 кілограмів картоплі. Овочі свої, є теплиця. Матушка дуже смачно готує. Єдина проблема: я не їм м’яса і риби. Це трохи клопоту завдає.

— Борщ окремо, м’ясо варю окремо, — пояснює процедуру приготування їжі матушка. — Так само крупи, картоплю — в одній каструлі. М’ясо — в іншій. Все в окремих тарілках подаю на стіл, і кожен бере собі, що хоче. Як починається городина — так і консерваційний період. Аж до пізньої осені банки катаємо.

— Мам, огірки всі кришити у каструлю? — метушиться Оля біля столу, готуючи салат на зиму. Наталя киває головою і ставить наймолодшому Захару тарілку супу.
— Що треба зробити? — питає малого.

— Амінь, — коротко помолився Захар і бере ложку.

У цей час на кухні Софія готує тісто для струделя.


Софійка готує тісто для струделя

200 тисяч гривень кредиту без процентів від держави

Приміщення у дитсадку, 300 метрів квадратних, займають безкоштовно. Тут же діє дитсадок і шведський реабілітаційний центр.

— Ми жили у Києві, — розповідає матушка. — Там і зараз наші батьки. Чоловік займався бізнесом: робив дитячі стінки, продавали їх у магазинах по всій Україні.

Я йому допомагала. Років сім тому в Пісках купили будинок, як дачу. Придбали пилораму і почали продавати вагонку, вироби з деревини. Тоді чоловік пішов у батюшки. Вів воскресну школу. Якраз у село приїхали шведи, організували реабілітаційний центр для дітей. По закону діти там можуть перебувати дев’ять місяців, а тоді або хтось повинен всиновити, або — в інтернат. Батюшка сказав: «Ми їх заберемо». Коли це почула, у мене рот відкрився, яку вас, — підмічає мої емоції. — І тут нам дзвонять з райдержадміністрації, кажуть: ви хотіли забрати дітей? Допоможемо. Офіційно оформили дитячий будинок сімейного типу. Бізнес довелося закрити. Під опіку взяли спочатку шістьох. Півроку тому з Чернігівського центру тимчасового перебування забрали ще трьох. Одинадцять гавриків виховуємо.

Андрію — 19 років, він уже не вихованець, але залишився в родині,— загортає пальці на руці, перераховуючи дітей. — Колі — 17, Сергію — 16, Олі — 15, Ані — 13, Колі — 13, Валі — 11, Софійці — 10. Максиму — 10, Соні — 8, Захару — 3. Сергій, Аня, Софія — це наші рідні діти.


Зліва направо: Аня, Захар, Соня, Оля, Сергій, Максим, Андрій, Коля, Коля, Валя, Софія, матушка Наталія

— Мені 11, — кричить з кухні Софія.

— Поки в дитсадку, та не знаємо, коли попросять виїхати, — пояснює матушка Наталія. — Дітям треба оформляти документи, а прописати їх тут не можемо. Сіли
з чоловіком, подумали. Щоб усе було законно, як годиться, треба своє житло. От і вирішили будуватися там, де наша дача. Там півгектара землі. Посадили сад, виноградник.

— Старші мені допомагають, — нахвалює дітей отець Сергій. — У четвер зранку заливали підлогу.

Місцеве сільгосппідприємство «Вікторія» зробило нам старт. Олександр Фенюк, син директора, йшов у депутати. Я розказав йому, що планую будуватися, показав дітей, проект будинку. Він дав нам перші сто тисяч гривень. Потім нас знайшла організація католиків, дали 200 тисяч. Патріарх Філарет благословив нас, виділив 90 тисяч гривень. Розробили проектну документацію. Спочатку планували 500 квадратних метрів. Та архітектори сказали: великий податок за такі квадрати доведеться платити. «Відрізали» частину погреба.

Два поверхи. Це наша кухня-їдальня, — водить по недобудові батюшка. Стіни із червоної цегли. — Поряд ще куточок з каміном. Друзі, з якими 20 років тому працював, допомагають з будівництвом. Бригада працює не безкоштовно, але не гилять київські ціни. Поряд котельна, підсобне приміщення. Навпроти — кінозал. На стіні буде плазма, сидячі місця хочемо зробити двохярусними. Зверху поставимо м’які крісла-мішки. Бачте: по кутках дірки в стінах. Там будуть резонатори. Щоб звук поглинали, у церквах такі роблять. А тут спортзал, — веде у кінець коридору. — У кімнатах висота стін — 3,5, тут — 4,5 метра. Як дощ чи погана погода, діти на голові сидять або у гаджетах (комп’ютер, телефон, приставка). Не годиться. Можна буде грати в волейбол. Повісимо спортивну грушу. Є у нас і тенісний стіл.

На другому поверсі — дитячі кімнати, поряд — моя з матушкою. Окремі санвузли для хлопчиків і дівчат. Відкритий балкон-тераса. І ще одна ігрова.

У минулому році в райдержадміністрації запропонували взяти кредит від держави. Є спеціальна програма, називається «Власний дім». Тоді максимальну суму давали 200 тисяч. Під нуль відсотків. На 20 років. Ділиться кредит на 4 частини. Однією сумою грошей не дають. Спочатку взяли 60 тисяч. За документами це були гроші на фундамент. Потім — 120 на будівництво двох поверхів, даху, вікон і дверей. 15 тисяч — внутрішні роботи: електрика, каналізація. Останні 5 тисяч, за документами, виділяються на газони, квіти, прибудинкову територію.

— Ясна річ, на внутрішні роботи, дах, проводку, вікна, двері не вистачило, — каже матушка.

— Нам тільки дах обійдеться у 250-300 тисяч гривень,— махає рукою отець Сергій. — У минулому році знайшов фірму, «Техноніколь», пішли назустріч. Готові були віддати бітумну черепицю по собівартості. Вона краща, ніж металочерепиця. Та грошей немає.

У нас є своя столярка. Поки будемо стукати у всі двері, паралельно з хлопцями робитимемо рами для вікон, двері. У мріях, коли добудуємося, встановити сонячні батареї. Дах — 500 метрів квадратних. Одна сторона — це якраз 10 кіловат сонячної батареї.

— І у якому році плануєте заїхати у новий будинок?

— Нещодавно дзвонили представники львівської фундації «Джин-джер». У них розігрується гранд на допомогу. Заповнили анкету, через декілька тижнів буде відповідь. Суму вказали 300 тисяч гривень. Система опалення буде газова і твердопаливна, Завдяки субсидії по газовому опаленню виходимо в нуль. Ліс є — якщо якась проблема, перейшли на дрова.

Побудували лазню. Взимку паримось і закаляємось. У передбаннику є вікно, відкриваємо, ставимо табуретку і зі старшими пірнаємо через нього у сніг. Є бочка для обливання.

— Як усі кредити погашаєте?

— Допомагають підприємці малого та середнього бізнесу. Деякі народні депутати питають мене: «Нащо воно тобі треба, що ти з цього маєш?» «Нічого. Не можна з усього робити гроші», — кажу.

Дітям, які опинились у такій ситуації, який вихід? Чи тюрма, чи окружна. Знає, що можна вкрасти, бо так робив батько. Не треба працювати.


Отець Сергій «розмовляє» з папугою Дашкою

«Як павуки у баті»

— Попервах діти були, як павуки у банці. Характери в усіх різні, — розказує про життя матушка. — Та з часом звикли одне до одного. У середу тільки з моря повернулися. Треба до школи готуватися.

Коля з Валею ще в Італії, у прийомній родині, — продовжує жінка. — Дітвора з різних сімей. Звичайно, з неблагополучних. У кожного свої хвороби, психічні особливості, моральні травми. Наприклад, Максимка у дитинстві впустили. Вдарився об бетонну підлогу. Пішло скривлення щелепи. Возили в Київський інститут, під загальним наркозом видалили вісім зубів. Різали щелепу, язик, губу, щоб якось це виправити. Дякувати, чоловік — священик, ідуть назустріч. За операцію грошей не беруть, але матеріали, все необхідне для самої операції треба купувати.

— У Олі батько живе у сусідньому селі, безбожно п’є, — додає отець Сергій. — За шість років раз приходив. Її старший брат у нас був. Влаштували його вчитися у Київ. Повернувся до батька і п’є. Ми ж нікого не змушуємо у нас жити. Все добровільно. А от Андрій, коли йому минуло 18, сказав категорично: додому не повернуся. Одного брата вбили, другий у тюрмі сидить третій строк. Мати померла, всі інші бухають. Андрій такого не хоче.

— Образливо, коли у школі, у лікарні, на вулиці кажуть: «Вам же гроші за дітей платять», — продовжує матушка. — Так, два прожиткових мінімуми, 2200 гривень. З їхніми хворобами цього не вистачає. Нагодувати, вдягнути і облаштувати умови існування.

У Києві таким сім’ям роздають автомобілі. На Чернігівщині давно ніхто не виділяв. Нам треба, як мінімум, мікроавтобус на 14 місць. Не по кишені поки новий. Взяли б/у, з латвійськими номерами.

І у Московському, і у Київському був

— Як дійшли від підприємця до батюшки?

— Кажуть, як тривога, то йди до Бога, — говорить отець Сергій. — Як жили ще у Києві, познайомились з одним хорошим священиком. Зацікавився цим. Почав ходити по різних церквах, шукати, де правильно, де мені до душі.

Вивчився на священика у Чернігові. Побув у церкві Московського патріархату. Не побачив, щоб ближнього там любили. У Пісках є церква Київського патріархату. Як побудували церкву в Острі, запросили мене. Так і лишився там.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №34 (1633), 24 серпня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.