Утік від дружини. Замість городини завів... стоянку старих автомобілів

53-річний Валерій Юр’їн з Гарбузина Козелецького району живе над трасою Чернігів - Київ. Його ділянку важко не помітити. Бо замість традиційної городини у чоловіка за хатою... більше 20 соток заставлено старими іржавими автомобілями. «Жигулі», «Запорожці», «Волги» різних моделей.



— Вісім років збираю, — робить екскурсію по забур’яненому городу Валерій Юр’їн. Він у халаті і капцях. — Займаюся ремонтом машин. З цього живу і поповнюю колекцію. Днями кручусь біля свого гаража, що під хатою. Один зупиниться, інший, просять купити свої автівки. Коротше кажучи, все, що вже людям не потрібне, пропонують мені. А я беру. Поневолі став колекціонером старого мотлоху, — сміється. — Машинами їх назвати складно, але, якщо помудохатися, то скласти щось путнє можна. Я навіть не рахував, скільки грошей на це все пустив. Найдорожчу купив за штуку баксів. «21-шу» «Волжанку». Майже всі запчастини в ній були оригінальні, хороші. Усього «21-х» «Волг» у мене 13 штук. «Запорожців», «Жигулів», мо’, з сотню, а мо’, й більше.

З усього залізного мотлоху зібрав поки три автомобілі з оригінальними запчастинами. «Жигулі-копійку» 1970 року випуску збирав більше року. На раритетний «1-й» «Запорожець» («ЗАЗ-965») 1960 року випуску пішло півтора року. Називає його «зюзіком». А з «21-ою» «Волгою» («ГАЗ-21») 1956 року морочився три роки.

Автівки вже привозять прямо до двору. Розбираю їх на запчастини. Кузови складаю на городі. Як бачу, з якоїсь розвалюхи можна щось зробити, починаю лампічити.

Он, чиновницька «Волга», — веде до занедбаної чорної автівки. — Колись була у Кабміні, шість років тому привезли. Хрін знає, хто на ній їздив. Та кабмінівські номери збереглися, на задньому сидінні валяються. Купив її за 300 чи за 400 доларів.

— Чому саме радянські автомобілі?

— Це вже не машина, а історія. Їм більше 50 років. Дітям-правнукам буде цікаво подивитися, поїздити на раритеті. Он, американці збирають старовинні речі. Купу грошей на свою історію витрачають.

Я і автомобілі зрослися в одне ціле. Деякі зупиняються подивитися. Часто просять продати. Найбільше приваблює «зюзік». Ляпну ціну, яка перша в голову прийде. Тисяч за чотири-п’ять доларів віддам, кажу. Дорого. А я поки не готовий з ним розлучитися. Був у мене бійцівський собака. Гарний. Просили віддати на собачі бої. Пропонували тисячу доларів. Як можна друга віддати? Так і з машиною.

— Мо’ б, бізнес замутили? Відкрили б на городі кінотеатр просто неба у старих машинах?

— Людина висока у своїх помислах, та низька в ділах. Була ідея на раритетах возити весілля. Аби був років на 10 молодший, втілив би в життя. А кінотеатр робити — для кого? Молодь із села вся повтікала.

Родом я з Козельця. Жив у Києві. Була у мене фірма на Подолі (район Києва). Разом з компаньйоном возили шоколадні цукерки з Латвії. Заробити з нашими людьми гроші можна, а от поділити важко. Махнув на все рукою і повернувся на батьківщину. Купив земельну ділянку, 42 сотки. Не розлучився, але втік від дружини, бо вона б мене з’їла, якби вдома влаштував таку стоянку. Сам побудував будинок. Як намалював проект, стільки премудростей у голові було! Коли почав робити, звів усе до мінімуму.

— Не шкода віддавати гроші на металолом?

— Діти дорослі. Дочка у Києві, у готельному бізнесі. Син також. Справа ж не тільки в грошах. Треба віддаватися тому, що душі ближче. Ділянку цю купив за копійки. Бо 17 років тут ніхто не жив. До будинку доторкнувся пальцем — пробив дірку у стіні. Два тижні вирізали з хлопцями чагарники.

Будинок зводив своїми руками. Покійний батько був будівельником. Приходив, радив, що і як зробити, — веде в своє холостяцьке обійстя. Перший поверх оббитий дерев’яною вагонкою. Серед кімнати — тенісний стіл. На ньому декілька тарілок, чашок. З одного боку — сходи на другий поверх. З іншого — невеликий диван і камін.

— Ще не було на городі машин, хотів зробити щось екзотичне. Засадив ялинами, туями. Сусіди лаялись. Казали: на городі повинні рости тільки картопля, буряки, морква. Підпалили. Все згоріло.

Ось, із зерна знову вирощую ялинку. Висушив насінину, проростив. Як підросте, у дворі посаджу. Правда, круто? Є яблуні, які можна назвати моїм іменем. Схрестив декілька сортів. Заїжджайте восени, дам скуштувати.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №23 (1622), 8 червня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.