Усього досягав самотужки, власною працею!

Сергієві Гарусу сорок років, а за плечима – дві вищі освіти і великий життєвий досвід, адже, де би не трудився, звик багато й совісно працювати для людей. Він народився в селі, тож уміє виконувати будь-яку сільську роботу. Однак має психологію переможця – з дитинства захоплюється картингом, а це – спорт для мужніх і витривалих, тих, хто не боїться труднощів та вірить у власні сили і свою справу. От саме такий завзятий та енергійний добродій вирішив очолити Іванівську об’єднану територіальну громаду, до якої увійшло 12 сіл Чернігівського району. Вибори зовсім скоро – 18 січня, та цей дивовижний чоловік прагне не просто посісти черговий щабель кар’єрних сходів, – ні, він справді переконаний, що, об’єднавши людей, зможе навести лад у громаді й поліпшити тут життя.



– Сергію Івановичу, ви – місцевий, із наших країв?
– Так, я – родом із села Лукашівки Чернігівського району. Звідти мої батьки, діди… Мама – медпрацівник, усе життя трудилася в лікарні медсестрою, тепер на пенсії. Батько й дідусь із бабусею вже, на жаль, померли. Ростила нас мати сама, з татом вони були розлучені. Тому виводив мене в люди і навчав уму-розуму дідусь. Він був дуже працьовитий, тримав велике господарство: дві корови, коня, чудову пасіку і, звісно, вирощував городину – тож усього вистачало. Найголовніше – дід навчив мене трудитися як слід. Не абияк, а на совість. Навчив і косити, й за плугом ходити, і скирти складати…

– Тобто всю сільську роботу ви добре знаєте?
– Звісно. Починав працювати в колгоспі тринадцятилітнім: іще коли був школярем, трудився помічником комбайнера. Мене завжди вабила техніка. Отож із дев’яти років я займався на станції юних техніків у гуртку картингу. З технікою був, як-то кажуть, на «ти», тому ще хлопчаком улаштувався помічником комбайнера. Відтоді всі літні канікули, тобто сім років поспіль, працював на комбайні. Знаю, що таке хліборобська праця і стільки зусиль потрібно докласти, щоби виростити врожай та вчасно його зібрати. Знаю, що таке трудитися в полі, вмію відрізнити жито від пшениці (усміхається – Авт.)…
Після дев’ятого класу я вступив до Чернігівського радіомеханічного технікуму на спеціальність «технік-механік». Але, як ви розумієте, статків у сім’ї великих не було…

– Та й 90-ті роки видалися надто складними…
– Тому доводилося навіть їздити до Москви, торгувати, щоби забезпечити родину, бо справді дуже складно було… А в 1996 році, після технікуму, почав працювати зварювальником-рихтувальником у «Чернігівавтосервісі». За цим фахом я трудився сім років. Але хотілося більшого, я завжди відчував у собі певні сили, потенціал. Було дуже велике бажання прямувати далі, вчитися й самовдосконалюватися. Тому пішов працювати у сферу фінансів, пройшов шлях від економіста до керівника, набув нового досвіду.

– Вищу освіту ви здобули заочно?
– А як інакше?.. Потрібно було трудитися, дбати про сім’ю. Власне, у мене – дві вищі освіти: спочатку закінчив Чернігівський педуніверситет – за спеціальністю «трудове навчання», а потім одержав фах юриста, навчаючись у МАУПі. Так, працював і водночас навчався. Бо іншої можливості у мене не було. Ніхто не стояв за моєю спиною, я не мав ні заможних родичів, які могли би «за вуха» мене тягнути, ні «блату». Тому всього досягав самотужки і власною працею: завдяки своєму розумові, наполегливості, бажанню, з Божою поміччю. Мама моя – інвалід другої групи з дитинства… Мені доводилося дуже багато працювати, щоби чогось досягнути. Мій робочий день зазвичай починався о сьомій ранку, а закінчувався, у кращому випадку, о дев’ятій вечора.

– Отож ви себе реалізували і в цій галузі…
– Так. Але у мене виникло бажання попрацювати на державній службі. Цікаво було, наскільки можливо інтегрувати там мої знання і досвід. Переміг на конкурсі, який проводився райдержадміністрацією Чернігівського району, – на посаду завідувача сектору адміністративних послуг. Таким чином, я фактично створював цей центр надання адміністративних послуг. На жаль, переконався на власному досвіді, що система працювала не зовсім для людей. Не завжди виконувалися закони, бо, на жаль, не всі чиновники їх достеменно знали.
Люди годинами чекали під кабінетами. А дідусеві, наприклад, уже потрібно бігти на автобус, аби вчасно доїхати до свого села… І це – ставлення до людини, котра все життя тяжко пропрацювала в селі та приїхала до міста по якийсь папірець! Тому мене вистачило лише на півроку. Я створив центр, як-то кажуть, із нуля. Необхідно було повністю сформувати команду, нормативні документи. Все це зроблено як належить. Утім, і мій досвід державної служби знадобився, – потім я працював помічником народного депутата України Валерія Куліча. Згодом – помічником народного депутата Владислава Атрошенка…
Далі відбулися вибори, в Чернігові змінилася влада – Владислав Анатолійович став міським головою. Існувало тоді підприємство, на яке було дуже багато нарікань, – дільниця з контролю за благоустроєм… Тож я очолив це комунальне підприємство. Провели перевірку фінансової діяльності, виявили порушення, зокрема факти корупції... Зробили економічний аналіз узагалі доцільності існування саме такого підприємства з непрофільними функціями. І депутати міськради проголосували за його ліквідацію.

– Потім ви очолили підприємство «Паркування та ринок»?
– Це було раніше таке кишенькове підприємство для збагачення окремих осіб, яке не давало очікуваного прибутку. Я там працюю з квітня. Ми втричі збільшили надходження безпосередньо від самих місць паркування, удвічі зросли надходження від комерційної діяльності. Тож ефективно спрацювали й показали успішні результати. Сьогодні це – моя робота.

– Втім, ви прийняли дуже важливе рішення – балотуватися на голову Іванівської об’єднаної територіальної громади в Чернігівському районі.
– Бо я – родом із цих країв, вважаю себе членом Іванівської громади. Процес децентралізації, об’єднання громад – новий та дуже відповідальний. І для того, щоби створити дієвий механізм роботи цієї громади, потрібна людина, яка має відповідний практичний досвід. Це – водночас і менеджер, і юрист, і фахівець із досвідом роботи на державній службі, котрий розуміється на процесах бюджетування, на економіці…

– Якщо переможете, мешкатимете в селі?
– Звісно. У мене є земельна ділянка, і я планую там жити. Взагалі, у всіх селах, котрі наразі вже погодилися уві­йти до Іванівської об’єднаної громади, я знаю небайдужих, дуже активних, працьовитих і порядних людей, до того ж там мешкають і мої друзі, родичі. Розумієте, я там – не чужий і відчуваю відповідальність, прагну зробити життя у громаді максимально комфортним. Сила громади – в єдності, тобто потрібно згуртувати її, щоби вирішити всі нагальні проблеми. До об’єднаної громади входять дванадцять сіл.

– Отож потенціал є. І ви вірите, що вдасться поліпшити ситуацію?
– Якщо нічого не робити й лише чекати допомоги звідкись, то нічого і не буде… А для того, щоби було, потрібно починати з себе та працювати на результат. Необхідно підготувати юридичні документи, аби наша громада працювала. Треба виважено, скрупульозно прорахувати бюджет, написати купу програм, адже важливі питання громади мають вирішуватися не ситуативно, а системно. Власне, проблеми на селі – скрізь однакові. Тому, зрозуміло, якщо це – дороги, які потрібно ремонтувати, то має бути програма ремонту доріг. Не аби ямку якось засипати, бо вона потім навесні знову стане ямкою…

– Треба робити капітальний ремонт!
– За який нестимуть відповідальність люди, котрі його здійснюватимуть. Узагалі, щоби ситуація в селах поліпшувалася, потрібно, аби люди, які там живуть, мали роботу. Тому всі роботи на території об’єднаної громади мають виконуватися силами громади. Тож у моїх планах – сформувати комунальні підприємства для вирішення таких питань, і максимально залучати фахівців із сіл громади. Тобто люди повинні мати роботу, й кошти мають максимально працювати у громаді. Звісно, ми братимемо участь у грантових програмах – у всіх, які тільки є, тому що це – додаткові кошти, які можна спрямувати на благо людей.

– Розкажіть трохи про ваше особисте життя.
– Я маю дружину, її звати Жанна, та двох дітей. Син Данило навчається в Одеській юридичній академії, причому вступив за держзамовленням. Я цим пишаюся! Бо сьогодні неможливо «домовитися», потрібно успішно скласти зовнішнє державне тестування. До речі, син – п’ятиразовий чемпіон України з картингу, йому сімнадцять років. А дев’ятилітня донька Марія – школярка. У неї очі блищать, і вона хоче займатися всім. Ходила на танці, нині у неї – вокал, піаніно, малювання… Звісно, я дуже люблю свою родину!

– А ви – теж картингіст?
– Я – голова Чернігівської обласної федерації картингу. Тривалий час надаю допомогу в організації змагань із картингу на Чернігівщині, знаходжу призовий фонд для нагородження дітей.

– А як відпочиваєте?
– У колі родини та друзів. Виїжджаємо на природу, на берег річки… На день-два… Беремо намет, є у мене човен, отож ловимо рибу. Їздимо постійно в одне й те ж саме місце…

– Куди, якщо не секрет?
– У Дніпровське. Там дуже красиво. За собою ми завжди все охайно прибираємо. І навіть якщо до нас хтось насмітив, також наводимо лад.

– Що ж, щиро зичимо вам перемоги.
– Дякую. Для мене головне – довіра людей, коли поважають за справи, за те, що ти прийшов і зробив.

Спілкувався Сергій Дзюба, газета «Деснянська Правда»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.