За 93 роки прожила з чоловіком рік і вісім місяців

Тетяна Корзюк з сусідською дівчинкою Дашею Мочулою

93-річна Тетяна Корзюк родом з Рождественського Коропського району. Вийшла заміж, переїхала у Синявку Менського району. 29 років прожила зі свекрухою. З чоловіком — рік і вісім місяців. Більше, каже, мужчин у її житті не було. На старості літ повернулася у рідне село.

— Як було тепло, довбалася у квітах, — говорить Тетяна Терех. Живе по сусідству. — Весь двір ними засадила. Коли сидить у хаті, щось шиє. Вручну. А мені віддала свою стару швейну машинку. Я їй валянці на зиму вже пошила.

— Оце тепер моє дворище. Ото, — показує на сусідську хату бабуся Тетяна Корзюк, — батьківська хата. Я там народилася. Батька нашого і ще одного чоловіка з села у 1929 році розстріляли. З нашої хати матір і шестеро дітей вигнали. Купили стареньку хатку. А я у 19 років пішла заміж у Синявку. Там Іван, парубок з двома братами, і мати. її чоловіка теж вбили.

Як почалася війна, мого Івана і його братів забрали. Так вони і не повернулися. Мені ж довелося жити зі свекрухою. 29 років. Свекруха сама, нікому допомогти. І я, щитай, сама. Мої рідні будувалися, не до мене було. А у нас була стара хата і клуня. Працювала у колгоспі. Коней пасла, биків гляділа. Коли почали підніматися на ноги, будуватися, зі свекрухою кріпко полаялися. За хлів. Вона хотіла по-одному, я по-іншому. Довго не розмовляли. А тоді я поступилася їй. Бо негоже перечити хазяйці. Вона померла, а я ще у тій хаті жила. Сама. Як здоров’я не стало, шість років тому мене перевезли сюди, у хату племінників. Усі
мої сестри-брати у 90 років померли. А я осталася сама, як кучечка. І ніяк Боженька не забирає.

— Як переїхала, худенька, синці під очима, — перебиває Тетяна.

— Тоді я ще розносила по селу пошту. Здружилися з нею. Тепер доглядаємо. Вона дуже хворіла. Ми її на руках виносили надвір, дихати свіжим повітрям, по хаті носили. Відійшла. Майже кожного дня вареники ліпила, усіх пригощала.

— Чому іншого чоловіка у Синявці не знайшли? — кричу на вухо глухуватій бабці.

— Один раз як подумаю про своє життя, то й жалкую, що ні з ким не зійшлася. А інший раз і не жалкую. Путніх тоді не було. Після війни три діди старі залишилися. А як поверталися з війни, то йшли до своїх жінок. З часом село розрослося. Та за п’яницю не хотіла йти. І за розведеного з чужими дітьми. Гулящий теж не потрібен мені був. За все життя на мене ніхто не матюкався і руки не піднімав. Оце єдиний плюс.

— А були, хто сватався чи ходив до вас?

— До заміжжя були. А у Синявці — нікого.

— Як сядемо балакати, бабуся казала, що один пропонував заміж, — тихо каже Тетяна. — Але вона відмовила. Боялася, як піде до нього жити, а тоді не зростеться, то свекруха вже до себе не прийме. Тепер старість доживає з нами.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №40 (1587)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.