У «отця Іоанна», по-простому Нюшки, є «посох Мойсея» і «каміння з Гефсиманського саду». А ще Ліля і склеп для поховання

Такими оголошеннями обвішаний двір 63-річного Івана Копайла на хуторі Веселому Бахмацького району. Воно ж гуляє Інтернетом. Що ж то за отець Іоанн, де він взяв каміння з Гефсиманського саду і посох Мойсея, котрий жив три тисячі років тому?! Давно вже зітлів той посох!

«Іван майже збудував церкву»

У четвер, 18 серпня, хвіртки і ворота будинку Копайла у Веселому міцно зачинені. Під двором — каміння, хрести. І багато табличок: «Я есть тот, кто есть... Я Альфа и Омега, начало и конец. Иоанн...», «Золотые ворота Сиона. Вход в город Бога Нового небесного Иерусалима. Чужакам смотреть и входить запрещено!!! Тот, кого поймает Господь, тот сам будет виновен в своей смерти!!!» та інші. Остання табличка — за парканом-сіткою. Він відгороджує побудовану поряд з хатою капличку від вулиці. Усе красиве, яскраве.


Отець Іоанн на фоні: плаката з пальмами чи справді в Єрусалимі? Спробуй розбери

Ого! Богом себе називає. Це ж Христос казав: «Я Альфа і Омега, початок і кінець». Видавати себе за Бога — гріх великий. Куди дивиться єпархія і місцева благочинія?!

Про лжепророків розповідає «Одкровення Іоанна Богослова». Якщо антихрист, котрий прийде перед кінцем світу, це звір, то лжепророк, його пособник — це людина, його почуття і думки будуть земного, чуттєвого характеру (Одкровення 13:11-17). Говорити він буде «як дракон», тобто богохульно, безбожно. Хоча спочатку намагатиметься тримати образ благочестя.

У селі відмахуються:

— Баби ходять, пообнімаються і сплять, як мавпи, голі. Іоанн — ніякий не Іоанн, а Нюшка. Таке в нього сільське прізвисько.

— Ваш сусід цілитель?

— Я не знаю, — сміється Надія Корж. — Знаю, що двічі жонатий. Перша дружина була з Мелітополя (Запорізької області). Хлопець у них народився. Не склалося, розлучилися. Дружина із сином повернулися в Мелітополь. Але синові Іван помагає.

Тоді взяв незаміжню дівчину. У Конотопі Сумської області разом нажили господарство. Двоє синів у них. Час від часу Іван приїздить сюди. Ця хата залишилася йому від батька-матері. Я йому казала: ти, як думав тут таке затівати, газ би у хутір підвів. А він мені: «Якби ти сказала років три тому, як був при владі Віктор Балога, то я б провів. Я з ним на «ти».

Місцеві розказують, що дід по матері був трохи не весь і мати після гибелі сина (брата Івана) вкинулася у віру. Самого Копайла називають цікавим. А ще не вірять Іоанну, бо він не вчився ні у семінарії, ні в духовному училищі.

— Як дозволили після розвалу Союзу вільно в Бога вірити, у Пальчиках стали будувати церкву. Іван зайнявся цим ділом. Майже всю звів, та правити йому не дали, запросили іншого батюшку, — жалкує Надія Корж. — Знаю, що буває в Єрусалимі. У 2008 році у мене загинув син. Працював у РЕМі, їхали з двома колегами, не пропустили машиною потяг. Так Іван підійшов до мене: «Знаю, яке в тебе горе. Буду в Єрусалимі, поставлю свічку за нього і за тебе».

Час від часу до нього приїжджають за допомогою. Навіть на іномарках. Мало, але бувають. Минулого року у церкві (отій капличці біля хати) відбували його день народження. Усе там дозволив: і співати, і танцювати.

«Ризи надів і ходив. А ніхто не приїхав»

Поряд з Надією Корж хата хрещеного Івана Копайла, 89-річного Петра Прокопенка.

— Що ваш хрещеник лікує?

— Знаю, їздять люди. У ту неділю Іван чекав когось з Києва. Ризи надів і ходив. А ніхто не приїхав.

— Іван Іванович коли-небудь десь працював?

— Ніде. Усе коло церкви крутиться.

— Гуляє історія, що він навіть з Путіним знайомий*, чи це правда?

— Казав, що в Німеччині разом з Путіним випивав.

«Два ока у чоловіка — розкіш»

Поки блукала по Веселому і Пальчиках, наслухалась про Копайла багато. У всіх на вустах «Лілька» (насправді жінку звати Людмила, та її всі називають «Лількою»). Мовляв, і вона казала, і він, що за три «ходки» за ніч платить їй 500 гривень. А хрещений досаждає: «Ванько, ти завів тут бляд...во. Хіба це церква?»



— Ви мене шукаєте? — цікавиться російською 47-річна Людмила (вона ж Лілька) Давидчук з пластиковим келихом пива. — Іван Іванович хороша людина, — розказує. — Комусь допомагає, а комусь і ні. Навіть іноземці приїжджають. Діток привозять. Я з ним тісно спілкуюсь весну-літо.

— А звідки в нього посох Мойсея?

— Є в нього красивий посох у вигляді покрученої змії. Тільки де він його взяв? Я в цих посохах не розбираюсь. Взагалі всередині його церкви дуже гарно. На стінах — малюнки. Ікон немає. Затишно. Привіз два камені з Мукачевого (Закарпаття), притягни їх краном. Заплатив десять тисяч гривень. Коли вдома, то о шостій ранку, 12 дня і 18 вечора дзвонить у дзвони. Тут його вважають дивним. А я ні.

— Говорять, що ви його кохана жінка.

— Це правда. Для когось він такий-сякий. Мені казали: не ходи до нього. Я спочатку вагалася. А потім познайомилася ближче і зрозуміла — хороша людина. З ним приємно спілкуватися.

— Як ви познайомились?

— Я переїхала сюди з Казахстану. 16 років тому тицьнула пальцем на карті — і сюди. Двоє діток маленьких, мама. Іван давно вже на мене око поклав. Але ж я була молодша, носом крутила. Спочатку він мене запросив на роботу. Коли прийшов уперше, то мама моя казала: «Приходив, собака. Йоб...рь?» Я: «Мам, ти що, це ж батюшка!» А потім причастив, сповідував. І так пішло. Я жінка одинока. У нас кохання тепер.

— Кажуть, він оце недавно якусь жінку з Ніжина привіз, у якої мама у в’язниці за вбивство дочки.

— Ага, не жінку, а дівчинку. Тепер я заборонила таких дівчат возить. Бо нібито вона бігала там і кричала «я відьма» і волосся на собі рвала. Вона нам поприбирала, попрала. Мені ж він цього робити не дозволяє. Я для іншого...

— А в нього ж жінка в Конотопі, знаєте?

— Говорить, що розлучений. Нема в них стосунків давно. Сини є, донька позашлюбна.

— А де він гроші бере?

— Цього не знаю. Коли кудись їде, каже: по роботі. То офіси святити, то квартири, — відсьорбує пиво Людмила.

У Пальчиках і Веселому говорять, що бачили, як Копайло у Києві, під церквами і Верховною Радою, збирає гроші, каже, що на церкву.

— Хто б не прийшов до нього, на що гроші б не попросив, він дає, — продовжує. — Я і кричала, і лаялась. Краще б мені зайву копійку дав, хоча мені і так вистачає. Я до нього завжди при параді ходжу, нафарбована. По людях працювала у хустці, у штанях. А зібралась до нього — привела себе в порядок. Мені в Пальчиках: «Ти чи в Київ зібралась?» Ні, на хутір. А йому ж як приємно. Коли мене проводжає додому, пишається. Добре нам разом. Можемо і постріляти у дворі. У нього є воздушка, я люблю бахкати по банках. Питають, чи мені з ним не соромно, він із сивою бородою, старший набагато, одного ока нема. А чого мені має бути соромно? Поки дійдемо від його хати до моєї, під кожним деревом поцілуємося. А очі... Два ока у чоловіка — то розкіш. Не це найцінніше у мужчини. Та й за гріх то мені. Колись молодою відмовила багатому одноокому. Тоді була перебірлива.

У мене було два чоловіки, від них чула тільки мати. А тут СМСки пише: «Моя любовь, красивая и нежная. Я тоже тебя целую крепко. Люблю, цем-цем», «Доброе утро, мой светик ясный, моя Лилечка. Только проснулся, но мысленно снова с тобой. Цем-цем. Люблю, обожаю».

А ще у Пальчиках шепочуться:

— Перше, що дивує усередині церкви Нюшки, так це саркофаг. Він там хоче бути похований. Виклав усе з піноблока. С дубова труна гроб. Для Лільки ще саркофаг не приготував, а домовину вже замовив.

«Ви хочете все знати. Не треба»

Сам Іван Копайло небагатослівний, особливо коли мова заходить про посох.

— Від чого ви зцілюєте?

— А яка у вас болізнь? Від усякої болізні. У мене камінь з Гефсиманського саду, ви бачили?

— Де ви його взяли?

— Привезли з Ізраїлю, через Закарпаття.

— А звідки у вас посох Мойсея, котрий жив у ХІІІ столітті до нашої ери?

— Із Сінаю. Бедуїни мені передали.

— А як він зберігся? Бедуїни вам його передали безкоштовно чи продали?

— Ви хочете все знати. Не треба все узнавати. На все добре.

* * *

*На сайті російської газети журналіст Олександр Корольов розповідає про те, як до них у редакцію завітав Іван Іванович Копайло. І розповів, що 1991 року їхав з двома товаришами у Німеччину, щоб купити машину. Сіли не на свій потяг. їх могли відвести в поліцію, але «совєцкий офіцер Владімір» їх врятував. Навіть запропонував провіднику вагону 100 марок за трійцю. Довіз до Дрездена, зводив у столову. Майже через десять років побачив по телевізору російського президента і впізнав у ньому «совєцкого офіцера Владіміра». У приймальню Адміністрації Президента відніс листа, в якому нагадав історію. І запитав у редакції, як вони думають, чи допоможе Володимир Путін грошима на церкву. В Адміністрації Президента підтвердили, що такий лист є. Але коли журналіст подзвонив до священиків Бахмача, йому сказали, що Іван Копайло ніякий не священик і взагалі хитра людина.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №34 (1581)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.