«Прапор новий, вулиця Нова, а ми і хата – старі»

На паркані крайнього дворища в Топчіївці Чернігівського району по вулиці Новій — новенький, ще зі злежаними складками, синьо-жовтий прапор. Паркан — старий, нефарбовані дошки, ржаві стовпчики. За огорожею — перекошений будиночок, біля нього — три десятки кіз.



— Ми за Україну! Це вже другий прапор, — хвалиться 68-річна господиня Ганна Заїка. — Перший повісили ще два роки тому, як тільки повз двір пройшли танки. Перший нам пошила племінниця, бо своїх дітей не маємо. З часом прапор вітром розірвало, на сонці вигорів. У всіх знайомих просили новий. А це копирсалася в городі, коли чую, собака наш гавкає. Я до паркану — а вже новий прапор висить. Не знати від кого.

— Ми не проти Росії, — долучається і 73-річний господар Григорій Якович. — Але хай вона собі сама живе, а Україна сама.

— Якби таких, як ми з дідом, було побільше, то кацапу тут нічого робити! Усім носа втремо і переможемо. Мене знайомі з Чернігова лякають: приїдуть росіяни і дадуть вам дуло. Кажу, нічого, по 70 років прожили, нам уже все одно.

Заїки не люблять згадувати життя за часів Радянського Союзу.

— В Україні краще жити, ніж у Союзі було, — переконані.

— У 1980 році отримали квартиру, — пригадує Ганна Григорівна. — А софу купить не можна було — ніде. Оце хто скаже, як тоді жилося добре, аж колотить, не знаю, що б тій людині зробила! Яке «добре життя»? Півроку у новій квартирі жили на вузлах. Треба на Європу орієнтуватися. Отам люди живуть!

— І на рідній мові треба говорити, — допомагає дружині Григорій Заїка.



Ганна та Григорій Заїки до 1998 року жили в Чернігові. Потім мати Григорія Яковича померла, пара переселилася в її хату в Топчіївку.

— Я сама з Грабівки Куликівського району, там батьківська хата лишилася прекрасна, — зітхає Ганна Григорівна. — А цей не захотів там, бо добиратися до Чернігова погано. Життя в село загнало. Я кричу: «На Чернігів хочу!» А дід ні в яку. У місті маємо однокімнатну квартиру, та на пенсію не проживеш. Тут господарство тримаємо велике, не по силі, три десятки кіз. У мене лижна палиця і я з нею — як дресирувальник. І дід так же. Як його кози цілують! Оце до кози: «Чито, ти любиш діда?» Підходить до нього і лиже. Якось баба одна, як нас побачить, казала: «О, цирк идет».

А це недавно п’ятимісячного козлика вкрали. На полі губили господарство — находили, а тут вдома пропало безслідно, поки в Чернігів з’їздили.

Подружжя розповідає, як переїхали, починали з трьох кіз.

— І так пішло-пішло, — сміються.

Вікторія Товстоног, Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №25 (1572)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.