Рвався додому… щоб повіситись

У селі Карпівка Городнянського району в чужій покинутій хаті на пічній засувці повісився 76-річний Костянтин Гулак. Сидячого на стільці діда із зашморгом на шиї знайшли сусіди. Було це 25 червня.

За кілька дворів від його останнього притулку стоїть, радуючи око орнаментом, будинок, який Костянтин Егорович ще змолоду сам збудував. Жив там з дружиною Тетяною і дочками. Він працював на фермі фуражиром (возив корми), Таня — зоотехніком. Будинок п’ять років як продали, а старий усе намагався повернутися додому. Рвався до хати, а вона вже не його. Відспівували Костянтина Гулака біля колишнього будинку, як він і хотів.


Хата яку збудував Костянтин Гулак у Карпівці

— Дочка Надя просила: поїхали зі мною, ну, кому ти тут треба? «Ні, мене Маруся Пархоменко візьме». Надя йому: «Передумаєш — заберу». Не встигла, — розказує колишня жителька Карпівки Таїна Довгошапко.

Темпераментного мужчину в селі добре пам'ятають

Початок вересня. Вечоріє. У Карпівці на лавці під двором сидять місцеві молодиці, та сама Марія Пархоменко та Лідія Хоменко.

— Привезли Костю і згрузили просто під забором, — переймається Марія Тимофіївна. — Діти кинули. Дві дочки, а місця не було, — виносить вердикт бабуся.

— Він у свою хату хотів, але ж його там не прийняли, бо продана. А шофер: «Скорей, скорей, мені додому надо». Дак вони просто скинули вещі. А він тоді прийшов, сів зо мною на лавочку та й сидів. «Ти знаєш, — каже, — Марусю, я приїхав на свою родіну, щоб з собою покончить. Бо я вже нікому не треба». А я мовчу. Я його сусідка, у мене усадьба там рядом. А тут це я в приймах, у мужика, — усміхається жінка.

— Як собаку привезли, скинули, — згадує Лідія Хоменко. — Якраз на перший день Паски привезла його білоруська дочка. Люди позаносили речі в покинуту хату. Там холод, світла нема.


Марія Пархоменко та Лідія Хоменко

— Трохи в тій хаті пожив, тоді старша, Надя, в Городню забрала. Аж потім і вона привозить! Врешті поселили діда в іншу хату. І свет там був підведений, і їжу носили. Він, коли повіситись задумав, сто гривень хлопцям поклав, за те, що його кормили і поїли, — продовжує Марія Пархоменко.

— Надя, старша дочка, поповозила батька по селу, ніхто не хотів його брать, — не погоджується сусідка Ганна Подолянко. — Він же сам себе обслуговувати не міг. Питаю дядька: «Вас там, у дочки, кормили?» — «Кормили». — «Вбирали за вами, речі вам прали?» — «Прали» — «А як ви тепер жити будете?» Відповідає: «А я там, яку тюрмі, був».

Дружина його померла років п’ять тому. Від інсульту. Відняло руки і ноги, паралізувало. Він запив після того. Але не якийсь там непутящий дядько був — чистенький, доглянутий. Дати точні називав, коли його яка дочка забрала, коли привезла. Голова ще работала.

— Він мужчина був роботящий. Але по бабах лазив. І холостяком, і як уже жонатим був. І до мене колись ходив, — по-молодечому махає рукою бабуся. — Ох, попоізменяв їй.

— Такий красень був?
— Мужчина як мужчина. Но до всіх учащав. Темпераментний, прямо нарозхват, — піддакує інша сусідка, Лідія Хоменко. — А жінка ревнувала, війну піднімала.

— Ага, поки не застала з одною, — сміється, згадуючи молодість, Марія Тимофіївна.

— Дві дочки в них. Меншу, Наташу, любили. Вона в них була артистка, виступати їздила. Ще й вивчилась. Тетяна про неї все казала: «Это же моя красавица!» А Надю обзивала «зуботехніком», як і батька. Бо зубатий був, — розказують жінки. — Як Надя заміж у Городню вийшла, то, мо’, рік сюди не їздила.

Батьківську хату продала сестра. І не поділилася

Старша дочка покійного Костянтина Гулака 53-річна Надія Беричева живе в маленькій хатині в Городні сама. Працює страховим агентом та соціальним робітником. Розлучена. Має двох синів, Сергія та Олександра, 32 та 31 рік.

— Після смерті мами, п’ять з половиною років тому, батько півроку жив у селі сам, пенсію отримував і пив. Мами не стало в березні, ми ще город садили, їздили туди з сином на мотоциклі. Потім картоплю копали. Якось дзвонять мені: батько руку зламав. Найняли з сином машину, повезли в лікарню. Там вправили, сказали: сильний вивих, рука може залишитися неробочою. У село одвезли. Через два тижні приїхала сестра з Білорусі. Каже: «Забираю батька до себе». Я не заперечувала. Наташа молодша мене на чотири роки, у неї двокімнатна квартира в містечку Урицькому Гомельської області.


Надія Беричева

У Карпівці у нас будинок цегляний був, батько будував. Дві спальні, зала, дві кухні, веранда, вітальня. Знайома питає: «Ти знаєш, що Наташа продає хату, хазяйство?» Були кури, корова, кінь. Як — продає? Я не знала. Продала зі всіма речами, меблями. Наташа каже по мобільному: «Ну, якщо тобі щось треба, приїжджай, забирай. Бо я вже ключі оддаю». Ми тільки через тиждень машину знайшли, легковик з фургоном. Дрібниць набрали, а непогані меблі там залишились.

— Батько щось пропонував узяти вам чи синам? Частку грошей, виручених за будинок і господарство?
— Ніхто нічого. Усе, що було в хаті, там і позоставалось. Наташа їздила з Білорусі в Ільмівську сільраду за батьковою пенсією. До мене ніколи не заїжджала.

До мами на могилку кожного року добираємося синовим мотоциклом. Ох і дорога ж там погана! Минулого року після Паски телефонують: «Батько ваш ходить по селу». Знов мотоциклом їдемо в Карпівку.

Аж сестра привезла батька з Білорусі. Вигрузила посеред вулиці всі речі: матрац, подушку, одіяло, якусь одежу, каструлі, миски. І поїхала. Він позатягував усе в нежилу хату (хазяїн помер, а родичі в селі). Йому й світло туди підвели. Сидів там, уже випивши. Розказав, приїхала машина, Наташа сказала: «Собирайся. Ти ж хотів на родіну, дак поїхали». Три з половиною роки у сестри прожив.

Рука в нього вже повністю одказала. Питаю: «Підеш до мене жить?» Сказав: «Хорошо». Син визвав машину з Городні, зібрали, привезли сюди. Ширмою ліжко відгородила. Тіснувато, але жити можна. Батькова сестра з Бєліци (Білорусь) двічі приїжджала провідати. Він довольний був.

А потім почалося. Випивати став. Таке творив, що страх. Мене обзивав, требував: «Пенсію мою положи!». По троє суток не їв нічого, що не зготовлю, курив. Я пиячити йому не дозволяла. Гроші заберу, але вже, як допече, віддаю йому ту пенсію. За випивкою в магазин ходив, за півкілометра. Нап’ється там, потім падає, валяється. Або скандали влаштовує. Погрожував втопитися. Міліцію визивав, жалувався, що йому життя не дають. Дільничний — наш сусід. Поговорив з батьком, питає, чого вам треба: їсти є що, тепло. А він: «Мені тут плохо живеться». Ну, дід у нас із фокусами, конечно, у нього характер скверний був.

Чоловік спився, хата згоріла

— Тут ще таке горе, хата згоріла, — переживає Надія Костянтинівна, — 18 квітня батька перевезли, а рівно через місяць сталася пожежа. Це, де я живу, — врем’янка, — показує хатинку. — Ми побудували її зразу, як тільки отримали ділянку у 1986 році. Щоб потім використати під сарай або літню кухню. Але в цій хатині тепер і помирати доведеться. Ось тут стояв новий дім, будівництво майже закінчили, — показує обгорілий та місцями зруйнований цегляний фундамент. — Будували його більше 20 років.

18 травня 2014 року будинок згорів дотла. Загорілося о пів на другу ночі, певно, від електростовпа. Була непогода, і люди бачили, як там іскри летіли. По дому проводки не було, тільки був ввід од стовпа до зрубу. Загорілося по стовпу, а як у будинок попало? Ми з батьком у врем’янці спали, ледь самі не погоріли. Стіни, із шпал та колод, — умить спалахнули. Пожежники сказали, що причина не встановлена.

Починали будівництво разом з чоловіком. Та вже 14 років, як ми з ним в розводі. Пив дуже. Будинок так і стояв: дах, стіни, перегородки. Залишилися внутрішні роботи. Сини повиростали, стали будівельниками. У Сергія сім’я, є донечка. Вони зараз живуть на квартирі в Городні, винаймають житло. Саша їздить на заробітки в Москву та Білорусь. Думали, довести дім до пуття і жити тут. Будинок великий, можна було розділити і зробити на два входи: три спальні, зала, вітальня, кухня велика. На горищі можна було зробити другий поверх. А тепер мої діти без дому залишились.

З колишнім чоловіком не спілкуємось. Спився вже повністю, ніде не робить, на біржі не стоїть. Друзі випивку носять. Уже й печінка відмовила, і цироз, і Боткіна, а він усе п’є.

Коли ще робив у лісхозі, зарплата хороша була. Потрапив до лікарні: щось із печінкою, треба було терміново пролікуватись. Там йому не наливали, почалася «біла гарячка». Забрали в Халявин, а там, на фоні «білки», стався набряк мозку. Два тижні з коми не виходив. Ніхто не давав прогнозу, що виживе. Він у лісхозі ще до того з вагона впав, головою вдарився. Лікарі казали, з такого не вибираються. Ми вже одяг приготували, місце на кладовищі вибрали. Ждали, коли скажуть забирати. А він відійшов. Виводять мені: забирайте. Він страшний, наче узник концлагеря. Кажу, як я його додому в автобусі везти буду, люди полякаються. Залишила 400 гривень, його ще тиждень прокапали. Ожив, вийшов, як новенький, аж помолодшав. Місяць тільки після Халявина не попив. І пішов дальше. З лісхозу за п’янку звільнили. Якби ще пару раз пролікувався, інвалідність би дали. Але відмовився: «Що я, дурний, чи що?»

«Думала, посидить, заспокоїться. А він знайшов мотузку»

— Батько теж пив, може, не так сильно, — продовжує Надя. — У мами три інсульти було, третього вона не пережила. Скандалив, і її, і нас ганяв, коли малими були.

Прожив у мене батько рік і два місяці. І оце ж так прожив, із скандалами та погрозами. Як тільки син у хату, батько йому: «Бери машину і вези мене в село. Хочу, — каже, — назад у свою хату». — «Нема в тебе там більше хати». — «Одвези мене в ту хату, звідки взяв». ОМОНом погрожував. Наймай йому машину і вези додому, бо повіситься чи втопиться. Скучно йому, напитися вільно не можна. Раз пенсію получив, випив і знов завів своєї. Купила я батьку продуктів на перше врем’я, найняла таксі, і поїхали. Каже: «Ти ж із чим мене забирала, з тим і одвези». Думала, посидить, успокоїться. Там подруги в мене у Карпівці, теж кажуть: нічого, літо пересидить.

Коли приїхали в Карпівку, батько першим ділом у свою хату захотів. Но хто ж його пустить? Хата досі хороша, міцна, її доглядає родич тих людей, кому сестра хату продала. Я попросила пустити туди діда трохи пожити. Сказали: викупайте за 10 тисяч гривень, і хай живе. А де ж я такі гроші візьму? А за чутками, купляли вони її за 5 тисяч гривень.

Ледь знайшла нежилу хату, куди його пустили. Вмовляю: «Тату, може, ти передумав?» Він упирається, водій торопить. Я й поїхала.

Думала, трохи посидить, успокоїться. Ну, захотілось йому в Карпівку. Все-таки стільки років прожив у селі. Літо, що з ним станеться?

А через п’ять днів подзвонили, що батька вже нема. Знайшов якусь мотузку...

«Докірогазився»

— Ховали у Карпівці. Він, перед тим як повіситись, усім казав: хочу лежати біля мами, — зітхає Надія Костянтинівна. — Сестра з Урицького приїжджала, Серьожа подзвонив. Я розказала, як з батьком жилося, чого його в село привезла. А вона: «І в мене таке ж творив. Ходив у магазин, пив, міліцію викликав. Курив у квартирі. На внуку вагітну з палицею кидався.

— Діду треба погулять, компанію, щоб пить не скучно було, — говорить про старого односелець Михайло Зан. — Наташа, менша дочка, — моя однокласниця. Непогана вона людина, хай не говорять. Скільки могла, діда держала. Але таких уже викрутасів, як він викидував, ніхто не витримає. І Надя потім утримувала, старалася. А йому, бачиш, треба «газ, квас, кірогаз». От і докірогазився.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №38 (1532)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.