Двічі був у трудовому рабстві

— Я народився у Прилуках, — розказує Олександр Сіромолот. Він у стоїть біля занедбаної хати на околиці Антонівки Варвинського району, у бурках. Бо багато змій, пояснює. — Коли ходив у третій клас, переїхали у Росію. Місто Сургут Тюменської області. Адміністративний центр Сургутського району Ханти-Мансійського автономного округу. Батьки працювали у компанії «Сургутнафтогаз».



У рабство потрапляв двічі.

— Перший раз у трудове рабство потрапив у Білгородській області, коли шукав роботу (Білгород — місто в Росії, до українського кордону 40 кілометрів, до Харкова — 70). Це було вісім років тому, — розповідає Олександр Сіромолот. — У Сургуті я розлучився із дружиною і поїхав на Білгородщину. Там у мене був спадок. Мамка померла у Білгороді. Та вітчим знайшов нову жінку, і я опинився на вулиці, — пригадує. — У мене не було прописки. Я, по паспорту, був виписаний із Сургута. Думав, прописатися у Білгородщині. мати ж померла. Рік боровся за спадок, відніс різним людям російськими п’ять тисяч рублів (це 1618 гривень за курсом на вересень 2015 року. — Авт.). Намагався найняти адвоката, нотаріуса.

Потрапив у притулок для бездомних. Під Новий рік шукав роботу. Жити на щось треба було, я ж не крав, жив своїм трудом.

За тиждень до Нового року приїхали товарищі у притулок:

— У нас будується дім, робота буде на весь рік, пообіцяли.

Забрали з притулку. Приїхали ми. Собаки. Паркан. Колючий дріт. Охорона.

— Начальник притулку документів у товарищей не дивився?
— Кому ти потрібен! Коли я у приюті був, там за ніч, бувало, гинуло по п’ятеро людей. Чи їх задушили, чи убили, хто знає.

— Що було за колючим дротом?
— Бики, поросята. Відгодівля. Усе це — на мікрорайоні «Супутник» (так у Білгороді називається однойменний торговий центр).

Пробули місяць, — продовжує. — Після Нового року вони забій на ринок робили. Нас лишили самих. Нікого з охорони не було, крім собак. Разом зі мною хлопець працював із Харкова, він перший вирішив утікати. Я кажу: «А я чому буду лишатися?»

Ми залізли на дах сараю. А замети були великі. Зима сніжна. Розігналися по сараю, перестрибнули із даху паркан і — в намет. І удрали.

— З людьми із міста ніяк не контактували у цей час, щоб сказати про себе?
— Та ви що, смієтеся? Ми боялися потім навіть міліції щось сказати, щоб назад нас не привезли, а то б нас там убили.

— Зима. Ні копійки грошей. Куди пішли?
— Пощастило. Людина гарна трапилася на шляху. Жінка. Зиму перебув на дачах.

Весною пішки йшов і знову потрапив у рабство. Шукав, де підробити, і потрапив на гачок у містечку Комсомолець.

Там в основному узбеки працювали. Велика територія. Паркан метрів чотири, не перемахнеш його. Охорона. Там цеглу робили. Блоки з бетону. Тротуарну плитку. Заливка, топка печі, сушарка, бетономішалка... Дванадцять-чотирнадцять годин з тачкою.

— Не платили вам?
— Платили. Але ми харчувалися за свій рахунок. Магазин стоїть на території. За неї виходити не можна. У магазині все є — хліб, ковбаса. Ціни втричі більші, ніж за воротами. Виходить, пашеш добре — їсти хочеться. Треба ковбаси, треба м’яса. Ти у борг лізеш, і все. Вони тебе не відпускають. Ти на вічному відробітку.

— Скільки було таких, як ви?
— Чотири- чи триповерховий, не пам’ятаю вже, гуртожиток. Узбеки без російських документів, зі своїми паспортами. Над ними знущалися конкретно. Конфлікти пішли.

Там були тижнів два. Без паспортів, їх у нас забрали.

Бізнесмен нас забрав на своє будівництво. Приїжджав, певно, у якихось ділових справах.

— Хлопці, куди ви попали? — здивувався. — У мене два будинки будується, давайте вас заберу. Приїду машиною через пару годин.
Ми почали паспорти просить, щоб віддали. Погодилися. Але сказали: протягом п’яти хвилин щоб вас на території не було. Ворота відкрили. Ми взяли по три сумки. І, з паспортами, вийшли. І начальство, і узбеки почали виходити.

А на окраїні Комсомольця — поле і траса гола. Ми з сумками на другий бік дороги перейшли. І думаєм — нам кінці. Аж дивимось, машина бізнесмена з’являється. Пощастило. Ми сумки йому у машину кинули, він нас підхопив. Потім йому дзвонили, але він, певно, авторитет.

— Як ви від доброго рабовласника втекли?
— Він нас відпустив. У нього було дві ділянки. Якщо протягом півроку чи року не побудуєш фундамент, ділянку забирають. Якщо фундамент побудував, він може стояти п’ять років. Якщо не будується на фундаменті дім, ділянку теж забирають. Ми за два тижні зробили з напарником на двох ділянках фундаменти на готовій заливці. Крім проживання, чистими отримали 12 тисяч рублів. На той час це приблизно 2400 гривень, але й ціни ж були нижчими.

— Потрапляли у рабство не через випивку?
— Уявляєте, їсти нема чого? їсти ж щодня треба. Наймаєшся на роботу тверезий.

— Як на батьківщині опинилися?
— У Антонівку пішки прийшов. Зрозумів, якщо там буду, мені кінці. Пропадаю. Здоров’я втрачається. Ночуєш де попало. У під’їзді, а вранці йдеш на роботу, не спавши. В Антонівці бабуся була — Ганна Іванівна Сіромолот. Дідусь — Олександр Миколайович Сіромолот. Тут дитинство минуло.

Бабуся померла років два тому. Коли я сюди приїхав, вона хворіла. Я у Києві почав робити. Двічі не поїхав на роботу, звільнили. Тепер у Антонівці живу безвиїзно. Не в бабусиній хаті, у чужій (Пантюшин дав). З документами проблема. Український паспорт треба отримать. Потрібно відмовитися від російського громадянства. Треба жити, і все. Просто жити.

* * *

У серпні біля Антонівської сільради Варвинського району замайорів на флагштоку новий прапор. Його повісив росіянин Олександр Сіромолот.

— Тепер тобі у Росію дорога закрита, — звертається, жартуючи, до помічника сільський голова Віталій Якименко. Він перший серед начальства Чернігівщини за мобілізацією потрапив у АТО, відвоював, повернувся. — Флагшток висотою десять метрів я зробив сам у 2013 році. З того часу й прапор. Від сонця вигорів. Замінили на яскравіший. Помічник Олександр Сіромолот — зграбний, легкий. Піднятися на висоту десять метрів для нього не проблема.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №38 (1532)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.