Вперше в житті прийшли на конкурс у Щорський районний будинок культури, щоб підтримати 17-річну доньку

У переддень свята Незалежності, 23 серпня, у двоповерховому будинку 53-річної Неллі та 60-річного Володимира Перегудів у Щорсі метушня. Готують до конкурсу краси 17-річну Діану. Дівчина в супроводу подруги та сестри Яни «злітає» сходами з другого поверху:
— Мам, ну як? — демонструє шикарну зачіску Неллі Євгенівні. — Тату, потримай, будь ласка, — тикає щось у руки Володимиру Лаврентійовичу, потім крутиться біля дзеркала у вітальні.

— Добре, — прискіпливо оглядає дочку з усіх боків Неллі. — Нічого ж не забула? їдьте, вже час. І ви вже збирайтесь, бо не встигнемо, — звертається до сина Артема та дочки Яни. — Артеме, квіти взяв?

За кілька хвилин вони нарядні сідають у білу «Тойоту Корола» і їдуть до районного будинку культури. Сюди вже збираються святково вдягнені і так само настроєні щорсівці. В фойє черга за квитками від самих вхідних дверей. Неллі Євгенівна хвилюється. Володимир Лаврентійович підбадьорює. Проходять на місця для батьків учасниць, у третьому ряду. Це не перший конкурс у житті 17-річної красуні Діани. Перші місця на всіляких конкурсах та змаганнях звикли займати і 18-річна Яна, і 16-річний Артем. А от Неллі та Володимир Перегуди влились у цей бурхливий юначий вир недавно, три роки тому. В 2012 році Неллі та Володимир Перегуди стали прийомними батьками одразу трьом дітям: сестрам Яні, Діані та їх братику Артему (тоді 15,14 і 13 років).


Володимир та Неллі Перегуди з дітьми: Яною та Діаною Каптур та Артемом Кукобою

1. Перший вихід. Дев'ятеро струнких довгоногих дівчат дефілюють сценою у костюмах та сукнях світло-лляного кольору. При цьому нагадують стюардес, мабуть, через пілотки. Кожен костюм окремо — витвір, а всі разом та на дівчатах — аж дух перехоплює.

Мати очима проводить по сцені свою усміхнену «стюардесу».

В юності Неллі теж була стрункою і стильною, цим і привабила молодого шорського пожежника. Разом вони вже 27 років.

Неллі родом з Корюківки. В Щорс потрапила у 1984 році за розподілом після закінчення Харківського фармакологічного університету. Після трьох років щоденної їзди з Корюківки до Щорса отримала однокімнатну квартиру як молодий спеціаліст. Одного разу з перевіркою до аптеки, де тоді працювала Неллі, прийшов веселий та симпатичний заступник начальника пожежної частини Володимир Перегуда.

— Я її ще раніше в місті запримітив, — згадує Володимир. — Ну як же, нова дівчина в Щорсі. Була мініатюрна і гарно та стильно вдягалася. Шукав її всюди, навіть у Корюківці.

— Так, я була модницею, — підтверджує Неллі. — Це було нелегко, в магазинах же тоді нічого не було. Ми з мамою та бабусею різні лікарські травки в заготконтору здавали, за це отримували талони, а по них можна було купити хороші речі.

— Так от, зайшов перевіряти, а мені аптекарські начальники лікарські збори різні пропонують, і від того, і від сього. Навіть розсердився, думаю, невже я, здоровий мужик, на хворого схожий. Аж тут вона з підсобки виходить. Я й розтанув. Думаю, то було кохання з першого погляду:

Аптека тоді перевірку пройшла, але з дівчиною своєї мрії Володимир познайомитись так і не наважився. Познайомились пізніше. Неллі сама призначила йому побачення на автобусній зупинці. Через спільних знайомих і по телефону.

— Стало цікаво, з яким Володею мене все познайомити хочуть, — сміється Неллі. — А на перше травня мене підбили, я й зателефонувала. Дочекалась на зупинці, глянула, упізнала, розвернулась та й пішла. А він наздогнав.

— Весілля гуляли в ресторані. Щорсом поголос пішов, що старий холостяк жениться. А мені було всього 32, Нелі — 26. Вітати приходили всі знайомі, запрошені і незапрошені. Вся щорська естрада була, — хвалиться Володимир Лаврентійович.

2. Другий конкурс — інтерв'ю з зіркою. Ведучий задає дівчатам «зіркові» питання: хто ваш ідеал, куди б потратила гроші, якби їх було ну дуже багато? «В чому для тебе полягає щастя?» — я запитав ведучий у Діани. «Щастя — в моїй сім'ї, — відповіла дівчина. — В тій сім'ї, що в мене зараз, і в тій, яка мене ще буде»…

У сім’ї Неллі і Володимира завжди були повага і взаєморозуміння. Продали квартиру, купили та перебрались у просторий двоповерховий будинок. Почали його перебудовувати. Коли Неллі Євгеніївна стала генеральним директором ТОВ «Щорська центральна районна аптека №6» і їй знадобилась на новій посаді опора і підтримка, Володимир Лаврентійович звільнився зі своєї роботи і пішов її заступником. А дітей завести не виходило.

— У молодості хотіли дівчинку взяти, але мама відтворила, — каже Неллі. — Боялась, що в дитини буде погана спадковість. І ми вже змирились.

— Якось приходжу з роботи, клацнув пультом телевізор. Там якраз новини по «Інтеру», — згадує Володимир. — І хлопчика показують, як він м’яча ногою вибиває. Кажу Непі, ну точно, як я у дитинстві. Я теж так з м’ячем бігав, футболом захоплювався. Та й зараз футбол люблю.

А хлопчик тим часом в інтерв’ю розказував, що його і сестер покинули батьки. І вони шукають нову родину. Не хочуть, щоб їх розлучали. Сестричок теж показували.

Це був репортаж із Запоріжжя, з центру соціально-психологічної реабілітації дітей. Розповідали, що строк перебування цих трьох дітей в центрі закінчується і їх доведеться віддавати в інтернат. А вони хочуть у сім’ю. Та шансів дуже мало, бо в сім’ї беруть менших, а ці вже підлітки, і їх троє, а розлучати брата та сестер не годиться.

«А давай всупереч долі доведемо, що шанси в цих дітей є?» — запропонував Неллі. «Давай» — відповіла. «Ми що, не подужаємо їх трьох у люди вивести?» —«Подужаємо».

Треба були довідки з роботи, про житло, доходи і про судимість. Усі, які можна аналізи поздавали, і не в Щорсі, а в Чернігові, — перераховує Володимир. — Потім у Чернігівському центрі сім'ї та молоді при ОДА відучитись у школі прийомних батьків. Занят проводили юристи, психологи, педагоги, терапевти. Потім ще екзамени здавали, щоб корочку отримати. А перед тим, як ії видати, нам кажуть: «Пишіть, кого ви хочете всиновити». Ми й написали. Там як побачили, що наші діти з Запоріжжя, говорять: «Нічого не вийде. Це інша область, інше фінансування. Такого ніколи ще не було». Кажемо: «Не було, то буде».

Чернігівська і запорізька служби домовились і пішли назустріч прийомним батькам.

— Здавши екзамен, поїхали поїздом знайомитись, — розповідає далі Володимир. — У Запоріжжі знайшли центр. Тільки «аусвайс» пред’явили, нас пустили всередину, аж хлопчик коридором біжить. Дивлюсь, Артем — точно такий, як на фото. Я його гукнув по імені, той від несподіванки аж смикнувся, дивиться великими очима, не розуміє, звідки я його знаю. На мене тоді накричали, бо один на один нам знайомитись не можна було.

Потім запустили в кімнату нас, позвали дітей. З усіх боків купа наглядачів: директор, завуч, психолог, юрист, представник з адміністрації. Отак подивились одні на одних, познайомились. Діти були трохи перелякані. Ми, мабуть, також. Вони назавтра мали їхати в Карпати на відпочинок. Двоє написали заяву, що згодні, щоб ми стали їх прийомними батьками, а Діана їхати так далеко боялася. Вирішили, що ще в Карпатах подумає.

Їм дозволили нас провести. Артем, найменший і найшустріший, сумку з гостинцями несе, питає: «То коли ж ви нас заберете?». «Скоро», — пообіцяв. Обмінялись номерами телефонів. Хоч і не розговорились, але діти нам сподобались.

Додому повертались також поїздом. І треба ж було до нас підсісти тому попутнику.

Їхав з нами із Запоріжжя в Городню чоловік. Неля йому і розказала, де ми були і чого. Він змовчав, десь походив, прийшов трішки навеселі. І почав базікати: «Хороше ви, звичайно, діло робите. І будинок у вас хороший, і в будинку все е? А ви не боїтесь, що заснете, а вони хату відчинять і когось із своїх, тих родичів, запустять? Ви ж не знаєте, що з них виросте. Ось я від дядька іду, він колись дівчинку всиновив, така хороша була. А виросла, стала алкоголічкою і наркоманкою, дядька довела, він тепер з інсультом лежить. Оце я його провідував». Нелю його розповідь дуже вразила.

— Я перелякалась, думаю, а й справді... А він ще й про ніж там розказував, що всіх поперерізують. Вдома сон втратила, все ходила і його слова прокручувала. Кажу Володі: ні, не будемо брати. Зателефонували в нашу райдержадміністрацію, в службу дітей, щоб відмовитись. А ті кажуть: «Подумайте, час ще є».

А тут Артем дзвонить, вони з Карпат повернулись, і Діана їхати вже згодна. Малий питає, коли ми по них приїдемо?

— Оце ми перебували в такому сум’ятті. А в п’ятницю ввечері я прийшов з роботи, кажу: «Все, їдемо. Заберемо, а далі видно буде». Вирушили машиною. Поспали тільки перед самим Запоріжжям трохи. Були там о 9 ранку. Коли директор центру запитала Артема, хто біля нього стоїть, той відповів: «Тато». Вирішили юридичні питання, забрали всіх у машину і повезли.

Пізно ввечері в суботу були вдома. Тільки встигли показати їм їхні кімнати і попадали спати.

Уранці прокинулись, Неля каже: «Я боюся виходити. Що казати, що з ними робити?». Я пішов, нарізав картоплі, суп варю. Чую, сопе щось ззаду. Повертаюсь — стоять утрьох, дивляться. «О, — кажу, — прокинулись? Ну, давайте, допомагайте». Наварили, поїли. Поїхали в Чернігів за покупками.

Уже ходили до школи, телефонують: «А ви скоро прийдете?» Думаю, що там сталося? Бігом додому. Приходимо, а вони пиріг спекли. А ще за два місяці потому, бачу, щось мнуться, топчуться, на нас косяться. Потім Артем мене відізвав, вони Нелю ще побоювались, каже: «Ми хочемо поговорити». Ну, думаю, щось накоїли. А вони: «Можна ми вас будемо називати мамою і татом?» — «Ну звичайно, можна». І вони оце зараз не соромляться, що я там старий чи що, — тато, мама. Хоч на вулиці, хоч на вокзалі, коли зустрічаю, кричать тато і на шию вішаються.

3. «Твій стиль», - оголошує ведучий. В цьому конкурсі кожна дівчина має розкрити себе, показати свій талант, вміння. Діана виходить першою. Декламує лист Тетяни до Онєгіна. Чутливо, проникливо.

Діана і Яна ходили в один клас. Яна пішла до школи на рік пізніше. Після 9 класу разом вступили до Чернігівського професійного ліцею побуту на перукарів.

— А що далі, заміж чи на роботу?
— Ні, ні, поки вищої освіти не буде, ніякого заміжжя, — заперечливо хитає головою і махає руками Діана. Яна усміхається.

Артем закінчив 9 клас, буде вчитися в Харківському ліцеї швейних технологій на дизайнера-закрійника.

— Любить шити? — дивуюся.
— Шити вміє. Але йде тому, що в Харкові футбольна команда «Металіст». Більше хоче ходити туди на тренування, ніж займатись дизайнерською справою. Але спершу треба показати свої дані. Чесно кажучи, шансів туди потрапити майже нульові, але ж треба з чогось починати. Хлопець марить тим футболом. Уже відвезли в ліцей всі його футбольні медалі, грамоти. Якщо з «Металістом» не вийде, директор ліцею пообіцяла влаштувати Артема в інше місце, — розповідає мама.

— Як ви опинились у реабілітаційному центрі? — не втрималась я від запитання.
— Нас покинули, — коротко відповідають діти. І просяться піти у своїх справах.

4. Конкурс купальників. Ну який же конкурс краси обходиться без нього. Дівчата проходжуються сценою в моряцьких. Високі до талії плавки-шортики, максимально закриті бюсти.

— Усе, що пов’язане з їхнім попереднім життям, з їх рідними батьками, для нас залишається покрите мороком, — по секрету каже Неллі Євгенівна. — Може, діти наодинці і обговорюють це, але при нас — ніколи.

Ще на початку, коли питали, Артем сказав: вони покинули нас, я не прощу і не хочу їх згадувати. Дівчата мовчать.

З розповіді завідуючої і з сюжету, який ішов по «Інтеру», виходить, що вони жили в Запоріжжі, перебралися в хату в селі. Першою з сім’ї пішла мама, потім не витримав і втік батько. Чому пішла мама, чого не витримав батько — не знаю, — знизує плечима Неллі.

Я дізнавалася по своїм каналам, ще коли ми готувались стати прийомними батьками, чи їх рідні батьки не алкоголіки, не наркомани. Мене завірили, що ні, ні те, ні інше.

Ніхто за ці роки їх не розшукував, ніхто стосовно дітей не телефонував.

Ми їх не всиновлювали, бо процедура всиновлення значно складніша, ніж коли стають прийомними батьками. А так ми їх ще й на квартирний облік у Запоріжжі поставили.

5. Дами епохи. Кожна з дівчат одягнена в костюм якоїсь видатної жінки з минулого. І дефілюючи сценою, намагається грати її роль. На жаль, хто саме ці дами, яких так гарно представляли красуні, глядачам не назвали. Ну, може, хто і вгадав?

— Ви так довго жили удвох. Тепер, з головою пірнувши у вир батьківства, як ви справляєтесь із роллю матері?
— Спочатку дах їхав. Перша проблема — це було їх одягнути. Дівчата ж модниці, будь-що не вдягнуть. То ми ще довго в Чернігів за одягом їздили.

Потім спробуй всіх нагодувати. Діти ростуть, годувати їх треба добре і корисно. Здорову каструлю тільки супу чи борщу варила кожен день. Вони, звичайно, допомагають. Але ж то все одно діти. А тепер виросли, вже хитрують: мамо, в тебе смачніше виходить, — сміється Неллі Євгенівна.

Я варення навчилася варити, раніше ми з чоловіком його не їли (смачне. — Авт.). На зиму закриваю три стелажа консервації, після зими — порожні полиці стоять.

Ідея дітей була город узяти. До того в нас тільки грядки були. Сестра запропонувала, питаю: «Будемо город брати?» Кричать: «Так, у нас був, ми обробляли!» Тепер ентузіазму трохи менше, але все одно всі троє поступливі і слухняні. Що попросиш — зроблять.

Минулого літа я пішла на пенсію. Зрозуміла, що і роботу, і дітей одночасно не потягну. їм треба приділяти багато уваги. Вирішила, що діти важливіші. Чоловік теж пішов за компанію. Зараз дивлюсь на тих, хто з однією дитиною, і ойкає, що важко, а мені смішно.

— Вам, мабуть, складно було перелаштуватись. Ви звикли до спокою, живучи удвох, а тут аж троє дітей, такий гамір?
— Ні, який спокій? Я ж не сиділа вдома, весь день проводила на роботі. А там у нас спокійно не посидиш. (Неллі Перегуда ще й депутат районної ради. — Авт.)

Поки що нам з ними комфортно і добре, я думаю, їм з нами також. А далі побачимо. Ми хотіли зробити щасливими цих дітей. І ми стараємось.

У конкурсі Діана не перемогла.

Але мама, тато і брат з сестрою обнімали і вітали Діану, як переможницю. Навіщо було питати, чи щасливі вони, це можна було побачити.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №35 (1529)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.