Чужий серед своїх

Він сидів на п’єдесталі пам’ятника Леніну біля залізничного вокзалу міста Єлець. Туди посадила його мама і наказала: ані кроку, доки вона не переоформить у касі квітки на потяг. Вони їхали з Москви у Сталінград. Оскільки квитків на прямий поїзд не було, дістатися можна було тільки з пересадкою у Єльці.


Василь Насонов

Поруч присів незнайомець, відкрив пляшку ароматного лимонаду і запропонував хлопцю. Наприкінці 1930-х, отримавши пропозицію ковтнути ситра, малий ледь не підскочив від радощів. Він жадібно зробив пару великих ковтків і тільки-но відірвав пляшку від рота, як голова запаморочилася, перед очами усе попливло і він упав би на п’єдестал, якби незнайомець його не підхопив.
– Обережно-обережно, – почув хлопець тихі слова, перш ніж знепритомнів.

Криве дзеркало

Прийшов до тями він у туалеті, де стояв навпроти дзеркала. Ні, не дзеркала, бо за спиною у хлопця була холодна стінка, а напроти – рукомийник. Однак на відстані витягнутої руки стояв ніби він сам, ніби його відображення – дитина з таким самим обличчям, волоссям і такого ж зросту, але інакше одягнута. Не встиг хлопець оговтатися від «лимонаду», як у спину його штовхнув0 незнайомець, вимагаючи хутчіш мінятись одягом з двійником. Чоловік сам почав стягувати з хлопця светр, але той пручався.

– Дай йому ще лимонаду, – сказав незнайомець і тільки тепер хлопець побачив, що в туалеті є ще один чужий. Він підніс хлопцю до губ пляшку, але бажання пити той не мав.

– Пий, – наказав перший незнайомець, але, зрозумівши, що хлопець пити не буде, силоміць розкрив йому рота, а другий почав вливати рідину. Хлопець відпльовувався, намагався кричати, але сили його покинули...

Цього разу хлопець перебував у безпам’ятстві значно довше. Він отямився, перечепившись об східці… трапу. Рука того самого незнайомця з лимонадом не дала йому впасти, і він спокійно спустився з корабля на пристань. На вулиці було вже темно, навколо горіли ліхтарі, а прямо над головою світився напис «Memel» (порт Мемель, Східна Пруссія, зараз місто Клайпеда, Литва).

Нащадки італійського графа

Макс емігрував до Америки 1910 року. Обжився за океаном і вмовляв переїхати і свого старшого брата.
– Андре, навіщо тобі та малограмотна Росія у постолах, – писав він брату з Америки. – Тут перед тобою відкриються небувалі перспективи.
– У Росії є один плюс, який переважує усі мінуси: добрі люди, – писав у відповідь Андре, – і міняти їх на американських гангстерів я не збираюся.

Андре з Максом були представниками талановитого і шанованого у Російській імперії роду. Ще за цариці Софії Олексіївни, старшої сестри Петра Першого, їхній пращур Андре Гі ок Ланді приїхав з Італії у Росію, щоб будувати кораблі. Він заснував судноверф у Воронежі і будував кораблі для флоту Його Величності. Після першої, у 1695 році, невдалої спроби Петра І взяти турецьку фортецю Азов, Андре Гі ок Ланді модернізував свої кораблі, що дозволило царському флоту досягти бажаної мети: Азов став російським. На радощах цар сипав нагородами. Дісталося й італійському суднобудівнику: отримав титул графа.

Відтоді старшого сина у роду Гі ок Ланді обов’язково називали на честь першого графа, Андре, а тому в кожному поколінні обов’язково був чоловік на ім’я Андре Андреїнович Гі ок Ланді. Так звали і старшого брата Макса. Щоправда, прізвище їхнє з тих пір зазнало деяких змін: додалося ще слово.

Річ у тім, що мати Андре і Макса, Елізабет, була етнічною шведкою і мала дівоче прізвище Наассон. Їй воно дуже подобалося і, одружуючись, жінка не бажала його втрачати. У той же час її наречений прагнув, щоб дружина носила його прізвище. Вихід знайшов священик, що мав їх вінчати: запропонував об’єднати прізвища. Тож після весілля молодята стали подружжям Наассон Гі ок Ланді.

Честь царського офіцера

Отож, це прізвище носили і їхні онуки – емігрант Макс та закоханий у російський народ Андре. Останній не бажав полишати імперію ще й тому, що у нього непогано складалася військова кар’єра, а з початком Першої світової мала складатися ще краще.

Під час однієї з битв підполковник царської армії Андре Наассон Гі ок Ланді врятував тяжко пораненого німця, старшого лейтенанта фон Заукена. Тодішня військова честь передбачала поважати і ворога, а тому підполковник відвіз пораненого в госпіталь Санкт-Петербурга, а після одужання, здружившись за цей час з німцем, переправив його на батьківщину, у східнопрусське місто Фішхаузен (нині російський Приморськ).

Подальша доля друзів складалася по-різному. Німець стрибав кар’єрними сходами і наприкінці 1930-х став генералом німецької армії, обійнявши посаду керівника Кенігсберзького військового округу (нині Калінінградська область РФ). А італійський росіянин, після приходу до влади більшовиків, очікував візиту осіб у шкірянках.
Як не дивно, але за радянських часів родину Андре регулярно відвідував їхній американський дядечко Макс, який став не тільки приїздити у СРСР, а й подовгу там жити. У США він змінив ім’я, здобув освіту техніка-конструктора і разом з товаришами приїхав у Країну Рад будувати автомобільні заводи, зокрема імені Сталіна у Москві та імені Молотова у Нижньому Новгороді – знамениті ЗіС та ГАЗ.

Окрім цього, Макс пристрастився до фотозйомок і постійно фотографував братового сина, якого за традицією звали Андре. Однак жодної фотографії так і не показав, бо виготовляти їх міг тільки в США, а привезти звідти постійно забував. До еміграції брата Макс тепер майже не заохочував, бо розумів: це практично виключено.

Родина зрадника

Після арешту та визнання ворогом народу її чоловіка, мешканка міста Воронеж Ганна Матвіївна жила, як на голках. З досвіду знайомих та перешіптувань на роботі вона знала, що родина ворога народу майже завжди потрапляє під репресії: у кращому випадку висилка, у гіршому – табір ЧРЗБ (членів родин зрадників батьківщини). І хоча Ганна Матвіївна сподівалася, що сталася помилка, що чоловіка її скоро виправдають і відпустять, але дуже переймалася майбутнім свого малолітнього сина.

Про долю племінника турбувався і один з кузенів Ганни Матвіївни, який тоді обіймав посаду прокурора, а тому, як ніхто інший, знав: радянська каральна машина ніколи не помиляється і життя родин ворогів народу стає пеклом. Про це він розповів і сестрі й порадив для початку якнайшвидше змінити дитині ім’я. За деякий час її син став Василем Михайловичем Насоновим та був документально усиновлений рідним братом Ганни – Михайлом Матвійовичем Насоновим.

Однак така маніпуляція хоч і рятувала хлопця на деякий час, але рано чи пізно могла розкритися. Для порятунку дитини слід було діяти радикально. Але як? Якось матері хлопця запропонував зустрітися один з родичів її чоловіка. Ганни довго не було, а коли повернулася, то вся була у сльозах. Хлопець припустив: щось трапилося з батьком. Але мати його заспокоїла (про нього звісток не було) і, обійнявши дитину, знову залилася сльозами. Надвечір жінка комусь зателефонувала і сказала одне лише слово «так».

За місяць мати з сином їхали у Сталінград до родичів. Вийшли на станції Єлець переоформити квитки. Мати всадила сина на п’єдестал пам’ятника Леніну і наказала чекати на неї. Казала, що скоро повернеться, після чого розплакалася, обійняла хлопця, розцілувала і пішла.


Будинок пенсіонера у с. Жданів

В очікуванні дядька

Вже кілька тижнів Василь з незнайомцем жив у двоповерховому готелі міста Мемель. За цей час вони добре роззнайомилися і чоловік пояснив хлопцю, що з дня на день по нього приїде дядько Макс з Америки.

Дізнався Василь, що хлопець, схожий на нього як дві краплини води, якого він бачив у туалеті на вокзалі, був не примарою, а живою істотою. Він був вихованцем одного з дитячих будинків світу, у які дядько Макс розсилав фотокартки племінника (для чого й фотографував того постійно), щоб знайти схожого на нього хлопця. Коли такий знайшовся, він його всиновив та сповістив матір Василя, що настав час діяти. Це означало, що жінка мала привезти сина на вокзал міста Єлець і лишити у вказаному місці, після чого, за деякий час, забрати звідти двійника. Подальша її та двійника доля буде вирішена пізніше. А Василя, якого мають доправити у Східну Пруссію, він згодом як власну дитину, перевезе в Америку.

Цю історію, щоб згаяти час, незнайомець переповідав Василю кілька разів. Дні минали, а дядько Макс все не приїздив. Одного дня незнайомець отримав листа з Америки. Писав Макс. Він сповіщав, що внаслідок поломки корабля судно було повернуте у Бостон на ремонт і що найближчим часом приїхати у Мемель він не зможе. Проте Макс написав листа старому знайомому свого брата, німецькому військовому з міста Фішхаузен, і той має їм допомогти.

Лейтенант фон Клаузберг

Щодня Василь, якого тепер звали Отто фон Клаузберг, пропливав по кілька кілометрів у затоці біля Кенігсбергу. Він любив плавання з часів проживання у Воронежі, де вражав місцевих своєю витривалістю на воді річки Савали. Отто був фізично дуже розвинутим і ніхто не давав йому його справжнього віку: у 5 йому давали 8, у 8 – 12, а у 12 – усі 17.

Не вірили йому й німці. Ну не може 10-річна дитина таке у спортзалі виробляти, демонструвати таку витривалість і силу. Вони навіть дві комісії утворили, щоб визначити справжній вік Отто. Після всебічного дослідження хлопця, комісії пришли до висновку, що він 1925 р. н., тоді як насправді першим роком життя Отто був 1930.

Після того, як з готелю Мемеля хлопця забрав старий батьківський товариш, нині генерал фон Заукен, його життя проходило під пильним наглядом високопосадовця, який зробив йому нові документи, забезпечив одягом та облаштованим житлом. Спочатку Отто жив у казармі з німецькими солдатами, а згодом був влаштований у воєнно-морську розвідувальну школу Третього Рейху поблизу Кенігсберга.

За 3 роки Отто фон Клаузберг став лейтенантом воєнно-морського флоту Німеччини, підтвердивши свій диплом підривом англійського судна у районі Ла-Маншу. Успіхи Отто у навчанні відмічав для себе і фон Заукен. Після закінчення юнаком школи генерал повіз його у Берлін, де представив керівнику Абвера (воєнної розвідки) Вільгельму Канарісу.

Відтоді Отто постійно виконував якісь диверсійні завдання на Західному фронті, зокрема в Іспанії та Британії. Вдалі результати спонукали керівництво давати йому більш складні та відповідальні завдання. Одним з таких було виявлення та переправлення з Англії у Німеччину Рудольфа Гесса, до 1941 року другої після Гітлера людини в керівництві Третього Рейху. У тривалій копіткій роботі Отто з’ясував місцеположення Гесса, але зрадник Рейху мав настільки пильний контроль британської служби безпеки МІ-5, що дістатися до нього було неможливо.

Нова реальність

«Отто, що за стара за тобою упадає?», – з посмішкою цікавилися знайомі, коли бачили його у компанії набагато старшої за нього Анни Герберт, секретарки генерала Манштейна. Отто з Анною відвідували разом театри та ресторани, навіть «підживали» інколи одне в одного. Якось жінка звела юнака зі своїм добрим знайомим Вільгельмом Шульцом – дуже розумним та приємним чоловіком. Отто потоваришував з Вільгельмом й часом, коли Анна була зайнята, передавав йому якісь пакунки від неї.

27 квітня 1945 року, коли Берлін піддівся масштабному бомбардуванню, Анна загинула. Тільки про це дізнався Шульц, одразу сказав Отто: «Збирайся, завтра вилітаємо у Москву».
– У Москву? – здивовано перепитав Отто.
– Саме так, будемо там працювати.
8 травня 1945 року літак з Отто фон Клаузбергом та Вільгельмом Шульцом на борту приземлився у столиці Радянського Союзу.
– Вітаємо, полковнику Виноградов, – звернувся до Шульца водій, що віз їх з аеропорту на Луб’янку. – Вашою роботою, Отто, також всі задоволені.

Упродовж наступних 10 років фон Клаузберг, звісно, під новим іменем, працював у Головному розвідувальному управлінні. Між тим його двійник, з яким вони бачилися тільки один раз, наприкінці 1930-х у туалеті міста Єлець, прижився у Радянському Союзі і став моряком Північного флоту. У 1956 році, за нез’ясованих обставин, він втопився у річці Північна Двіна у районі Архангельської області. Це відкрило перед Отто можливість повернути собі «доеміграційне» ім’я, побачитися врешті-решт з батьками та відійти від розвідувальних справ.

Отож, наприкінці 1950-х Отто знову став Василем Михайловичем Насоновим та вступив на навчання до університету марксизму-ленінізму, а після закінчення – у Вищу партійну школу.

Знайомство із Ждановим


Перше (тимчасове) представництво Главкабелю в Україні. 25 років по тому

Трудова позарозвідувальна діяльність розпочалася для Василя Михайловича в Науково-дослідному інституті Міністерства оборони, що займався питаннями ракетних систем. Пізніше він був переведений у НДІ кабельної промисловості, де очолив відділ, пов’язаний з випробуваннями ядерної зброї, а саме її впливу на кабельні вироби.

Наприкінці 1980-х, через величезне трудове навантаження (багато кабельних заводів знаходилося в Україні, а головний офіс НДІ у Москві), Василь Михайлович, заступник начальника Главкабелю (Головного управління кабельної промисловості СРСР), а паралельно ще й член міжвідомчої комісії з прийому й перевірки атомних електростанцій, попросив керівництво облаштувати представництво в Україні. Зрештою, вибір Василь Михайлович зупинив на селі Жданов Борзнянського району Чернігівської області – батьківщині його дружини. Саме тут Василь Михайлович приймав директорів кабельних заводів України та Білорусі.

Після розпаду СРСР, а з ним і Главкабелю, була утворена Міжнародна асоціація кабельної промисловості, де Василь Михайлович працював до 2012 року, а в 2010 році був удостоєний звання Заслуженого працівника МАКП.

* * *

Вже близько 30 років більшість часу він проводить у селі Жданов. Тут у нього красивий та великий будинок, дендрарій, де квітнуть понад 60 різних дерев та кущів з Америки, Туреччини, Греції тощо. Наприкінці травня розцвітає сакура і так насичено пахне, що ті, хто вперше сюди потрапляє, думають, ніби у саду набризкано дорогими парфумами.

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №21 (525), фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.