«Не живуть тут ні дід, ні баба. Одна досада»

— Живемо ми погано, внука півроку тому поховали, т плаче 75-річна Олександра Тимченко.

Вона зі своїм однолітком-чоловіком Миколою Івановичем живе у крайній хаті в Дрімайлівці Куликівського району.

— Похоронили такого внука золотого, — підхоплює чоловік Олександри Михайлівни. — Йому тільки 22 було. Виріс з нами. Як рочок йому минув, так у діда-баби й поселився. Батьки розлучилися, оставили нам. Костя співав красиво. У клубі часто виступав. Тракторець у мене є. Він за кермом із шести рочків. І сіяв, і орав, і садив, і копав. Такий красень був. Жити б можна було нам, пенсію получать і радіти. Так Кості не стало. Тепер у хаті не живуть ні дід, ні баба. Одна досада. Костя мене все відмовляв від роботи: «Діду, пожалій себе!». А себе й не пожалів.

Костянтин, онук Тимченків, помер від нещасного випадку — упав на косу.
— І друга Костикового, Сергія Парубця, привезли з війни готового, — продовжує Микола Тимченко. — Нехай тепер на тому світі зустрічаються і далі дружать.

Тепер залишилося у нас з бабою десять внуків. І правнучка. Костя казав: «У вас родичів багато. Як треба що робить — погукаєте всіх Тимохів». Тимохами нас називають через прізвище. А що інші внуки? Прийшли, помогли та й пішли. А Костя ж при нас був.

Тимченки виростили четверо дітей: по двоє дочок та синів.

- Одна доня в Криму. Зідзвонюємося рідко, — жаліється Олександра Михайлівна. — Про життя розповідає мало. Тепер же заграниця: сказати нічого не встиг, а 50 гривень витратив. Одне тільки говорить, що все у них дорого. Так і в нас же недешево.

Крайню хату Тимченки побудували самі.

— Почали-з того, що привезли кучу піску. І за рік хату звели. У 1964-ому почали, у 1965-ому — перейшли. Діти пішли, як лобода. Серце моє (киває дід на дружину) робило свинаркою, дояркою. Потім перейшло в будинок культури. Я механізатором 40 років пропрацював.

З бабусею прожили вже разом 51 рік, — тішиться Микола Іванович.

— Я попервах так боялася на краю села жити, що страх, — пригадує баба. — Вечорами в місцевих заростях взагалі моторошно було. Це тепер привикла. Навіть подобається.

Під двором у Тимченків був сніг, посиланий вугіллям.

— Де взяли? — дивуюся (цього року купити вугілля надскладно — з Донбасу його не везуть).

— Колись топили вугіллям, а тепер тільки остатками посипав доріжки, щоб баба не буксувала. Трасу їй зробив. А топимо дровами. Цього року купляли. Поки онук був живий, то самі заготовляли. Тепер нема сил.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №11 (1505)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.