Зіткнулися лоб у лоб з потягом. Добу пролежав у морзі

58-річний Олексій Поводиш з хутора Лебедин Коропського району в армії служив у Ризі, помічником машиніста. Перевозили солярку, ракети в Афганістан. Там була війна. Вийшло так, що лоб у лоб зіткнулися із зустрічним потягом. Лікарі подумали, що Олексій помер. Добу він пролежав у морзі. Якраз приїхала комісія з Ленінграда (тепер Санкт-Петербург) перевіряти стан госпіталю, «І їх занесло в морг. Чи то я заворушився чи то щось прокректав. Помітили, що я живий», — розповідає. Місцеві прозвали його Кулібіним. Кажуть, за що не візьметься, все приведе до ладу. Дружина померла рік тому.

«Помню, їхали, пивко пили»

— В армію мене не брали до 25 років через проблеми з хребтом. Вирішив написати заяву як доброволець, — говорить Олексій Поводиша. — Служити потрапив у Ригу, у стройбат. Вистроїли на плацу. Почали вияснять, у кого яка спеціальність. У мене — машиніст. От і поставили на залізницю, помічником машиніста. В частині за час служби пробув тільки два місяці. Усі інші — в дорозі або у машиніста на дачі. Він був військовим прапорщиком. Здружилися з ним, він забирав мене.

У 1979 році мені разом з машиністом довелось возити вантажі в Афганістан: дизпа-ливо, ракети, техніку. З’їздив туди три рази. А на четвертий розбились. Зіткнулися лоб у лоб з іншим потягом. Я вважаю, що то була диверсія.

Про цю аварію ніхто нічого не писав у пресі, не говорив. Проскочило декілька рядків співчуття. І забули. А з мене взяли розписку про нерозголошення.

Ми з хлопцями вже збиралися .на дембель. Скинулися грошима, я купив усе необхідне, замутив бражку. Ще трохи вина докупив. Перекинув через паркан до військової частини. Через тиждень — додому! Тут викликає мене начальник штабу і каже: «Ну що, Льоха, збігаєш ще разок до Афгану». Треба, дак треба. Катастрофа сталася у два ночі. Нам назустріч сунуло 46 цистерн з мазутом, соляркою. Наша швидкість була 80 кілометрів. Вони їхали під 60. Село, біля якого ми зіткнулися, наче корова язиком злизала. Людей із сусідніх сіл евакуювали. Я залишився живим. На мені і цяточки, подряпинки не було. Тільки хребет зламав.

У ту хвилину я вийшов у другу зчіпку (між вагонами). Коли машиніст побачив, що на нас суне поїзд, почав дзвонити мені на рацію. Я встиг взяти її в руки. І все. Мене зажало в залізі. Привезли до лікарні. Лікарі чомусь зразу відвезли мене в морг. Пролежав десь добу. Якраз приїхала комісія із Ленінграда, перевіряти стан госпіталю. І їх занесло в морг. Чи то я заворушився, чи то щось прокректав. Помітили, що я живий. Забрали мене. Більше місяця пролежав у комі.

Коли прийшов до тями, перевезли до Ленінграда. Зробили операцію на хребті. В голову, в ліву частину, вставили пластину. На ліве вухо перестав чути зовсім. На правому зараз стоїть слуховий апарат.

Після операцій знову привезли в Ригу, в нейрохірургічне відділення. Розмовляти не міг, забув усі слова. Вчився заново все робити. Лікарі вже біля мене ходили, як біля малої ляльки. Коли почав розуміти, що я в лікарні, до мене прийшов слідчий з військової прокуратури. Розпитував, що зі мною сталося. А я не пам’ятаю. Кажу: «Не знаю. Помню, їхали, пивко пили».

Він відкрив свою папку і почав показувати фотографії з місця трагедії. Я як глянув, думав, і бинти' на голові порозлазяться від жаху. Від нього і дізнався, що мене в морзі знайшли. Тоді якраз на госпітальне командування йшли скарги від жінок, матерів. Виявилось, я не перший, кого так, як мене, безнадійних, у морг відправляли. Попросив, аби я підписався на якихось документах. Через час судили тих лікарів. Мене на суд викликали. Завезли на інвалідній колясці. Я сказав декілька речень. Начальника госпіталю розжалували з полковника до старшого лейтенанта. Зняли з посади головного лікаря. Лікуючого доктора, того, що запроторив мене в морг, звільнили.

Доліковував мене темношкірий лікар із Гонконгу. Добре розмовляв російською. Він поставив на ноги. Спочатку ходив з ходулькою, тоді з милицями. Як вийду кудись до клубу чи на прогулянку, то в туалет, як кажуть, проти вітру, сходити можу. А як по-іншому, треба спішити додому, на судно.

Повернувся до матері у двадцять вісім років. Дівчині Наді, яка мене проводила в армію, хлопці сказали, що я знайшов іншу, латишку. А коли вона мене побачила, покаліченого, перестала спілкуватися. Обходила десятою дорогою. Знайшла іншого. Нагулялася з ним. Завагітніла. Його батьки не дозволили їм побратися. Виїхала в Сімферополь. При пологах у лікарні і вона померла, і дитинка. У селі люди казали, що то за мене її Бог наказав.

З вітчимом був на ножах

— Родом я з Сумської області, із села Красне. Батька вбили, коли мені було п’ять років. Він робив на тракторі. Зимою тягав сіно. Коли везли сіно, заїжджали до місцевих жінок, ті пляшку ставили. Йому й пригрозили. Про його смерть мені розповідали таке: раз зупинили трактор і віддубасили. Відкрили чекушку горілки, залили батьку в горлянку. В рот напхали снігу, аби пройшло. Батька знайшли, повезли у медпункт. На сходах до медпункту він закрив очі і помер.

Тих хлопців засудили. Одному рік, іншому два дали. Після того мати злигалася з іншим. Його батько забрав мене з сестрою до себе в Рижки Коропського району. Діда я дуже любив. А от вітчима — ні. Всі гроші, які заробляв, він віддавав своїм дітям від першого шлюбу. А на материні і на наші, сиротинські, жив.

Мати з вітчимом і сестрою переїхали до Криму в Чорноморський район. Мама корів доїла, вітчим був завфермою. Там чомусь не вжилися. Переїхали до Херсонської області. Вітчим і там не помирив щось. Нам обстріляли хату. Ми під кроватями ховалися, аби не вбили. Переїхали в Кременчук. Мати влаштувалася на завод, де КрАЗи роблять. Вітчим при заводі завфермою. Завод був поряд з домом. Виходжу на балкон і дивлюсь, як сварка блимає. Відносини з вітчимом були на ножах. Вирішив, треба тікати до баби в Рижки. Сім років тоді мені було. Назбирав грошей, тих, що мати на бублики в школі давала. Сів на поїзд. Доїхав до Бахмача. А тоді мене міліціонери зняли і знов до Криму відправили. Написав бабі листа. Вони приїхали, забрали у Коропський район.

До восьмого класу ходив два роки. Влітку був на озері. Вітчимова перша жінка попросила одного придурка, його гевалом прозивали, аби він мені щось погане зробив. Удень побоявся до мене підходити. Людей багато. Вечором перестрів, коли йшов з кіно. Грошей у нас не було. Полізу під комору, де яйця лежать. Вкраду. В магазин за сім копійок продам. На вечір вистачало. Вийшов з клубу. Переді мною гевал стоїть. Взяв мене за барки і нерез себе перекинув. Я впав через метрові східці на землю. Пошкодив хребет. Додому мене якось дотягли. Тоді в лікарню повезли. Майже рік пролежав. Хоча екзамени можна було здати екстерном, та директор побоявся.. Залишився я на наступний рік.

Після школи хотів піти навчатися на педагога. Аби дід кусок сала добрий відвіз, то й поступив би.

Коли був малим, дядько із Конотопа (Сумської області) забирав до себе. Навіть у матері просив усиновити мене. Не погодилась. Дітей у дядька з тіткою своїх не було. Ото приїдуть на таксі, заберуть до себе. У Конотопі на каруселях, на електричці катали. Залізниця сподобалася. Того і поступив у Мелітополь на машиніста.

«Море мене вилікувало»

— Сестра, коли я повернувся з армії, вивчилася на облицювальника. Хвалилася, що будувала дачу Брежнєву. Що на дачі, не розповідала. Казала тільки, дуже гарна. Там познайомилася зі своїм чоловіком-литовцем Леонасом Маркунасом. Тоді посварилися з вітчимом і чкурнули в Литву.

Мене ж на літо вітчим відвіз до моря. Поставив дві палатки. В одній був газовий балон, на ньому готував їжу. В іншій ночував. Цілими днями сидів у морі. У воді я себе добре почував, переставало все боліти. Батьки мені возили продукти. Тільки тоді я з вітчимом знайшов спільну мову. Осінню, коли мене забирали з моря, я вже ходив з палицею. Море мене вилікувало.

Сестрі батьки купили хатину. Вирішив по-тихому її добудувати. Батьки йшли на роботу, а я до хатини. Вітчим якось проїжджає через хату, повертає голову, а вона вже розібрана. Всі матеріали готові до будівництва.

З мотоцикла зліпив мотоблок

— Якось приїхав у Лебедин до родичів. Пішов у клуб. Там зустрів свою Катю. У дитинстві ми були знайомі. Розговорилися. А на другий день я пішов уже свататися. Тесть казав, що я над Катрусею посміюся і чкурну у Крим. А я поклявся, що буду з нею до могили. Так воно і сталося.

Нема ніякої роботи, якої я не можу зробити. З мотоцикла зліпив мотоблок. Ще тоді їх і у продажу не було. Зліплював залізяки десь півроку. Мотоблок був на одному колесі. Незручний. Один раз покористувався ним і розібрав. Новий мотоблок купив лише під старість. З жінкою взяли кредит на диван, холодильник і мотоблок. Вона померла — інсульт. А я й зараз гроші плачу.

Катруся працювала у Коропі бібліотекарем. Виростили чотирьох дітей. Сина вже й поховав.

Я працював у сільгосптехніці в Коропі. Робота хороша. Зарплата 400 рублів, пенсія по інвалідності. Кавказцям, які робили дороги, ремонтував апаратуру. Вони мені за це то ковбаси, то пляшку пшеничної дадуть, то п’ятдесят рублів. А потім якась тварюка рознюхала, що в мене група. Донесла начальству. Мене поставили перед вибором — чи робота, чи пенсія. Відмовився від групи. У мене її й зараз немає. Люди кажуть, аби зробив, а я не хочу. Інвалідом себе не вважаю. Дочекаюся своєї, законної, за віком.

На старість зробив млинок собі. Людям кукурудзу мелю. Зварювальний апарат сам склепав. Піч переробив. Три верстати зробив. На них сам вікна поробив. І у веранді, і на кухні не було. Через це мене місцеві Кулібіним і прозвали.

Зараз живу сам. Тримаю порося, корову, курей. У хаті живе собака Діна. Я її трохи навчив команд. На людей не кидається. А мені шкоду робить. Курку задушить, на поріг принесе, покладе. Не їсть, сирого не любить. А як наїсться, блювати починає.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №11 (1505)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.