Коли сон не бере, 82-річна Діна Шевченко рахує… покійників. Тих, кого знала у Низківці, 650 душ

Хата 82-річної Діни Шевченко із Низківки Щорського району — скраю села, біля кладовища. Тут живе 27-й рік.

— Бувають такі ночі, ну не спиться і все, — каже Діна Василівна. — Світло не свічу — не спиться. Телевізор подивилась — не спиться. Лягла і на той бік, і на той, не спиться. Встала, походила, все одно не спиться. Давай рахувати покійників. Тих, кого я знала у селі і хто помер, нарахувала 650 душ. Уже немає їх. Скільки було в кожній хаті, порахувала. Хати перерахувала — 205. Ага, 105 хат жилих і 100 нежилих. Удень з подругами зустрінемось, запитують, скільки пам'ятників на кладовищі? Кажу, 105 чи 110.

До Діни Василівни часто заходять люди.

— Питають, де могили рідних, знайомих. Я розкажу і піду покажу. Де вже старинні-старинні, не знатиму. Коли ховають, мимо мене несуть, — продовжує бабуся Діна. — У мене ті рушники, що спускать домовину. Раніше їх купляли, різали, да в глину погидять, копальники не хочуть. Одна жінка дала домашнього самотканого полотна. Воно не так гидиться і міцніше.

Бабуся Діна проводжає чи не кожну похоронну процесію.
— Я, як передам гостинця, стою у хворточці і чекаю покійника, рушники винесу.

— Який гостинець передаєте, кому?
— Як померла людина, треба через неї передать своїм покійникам гостинця, — пояснює. —: Прийти у хату, звідки ховають, і покласти канхвети чи печиво, чи хліб на столі. Коли покійника у могилки вносять, то кажуть, що наші покійники стоять у воротях і ждуть. Якщо я принесла гостинця, то і йому дадуть, а не принесла, воно зігнулося й пішло, йому не дадуть.

— Не боїтеся тут жити?
— Я не боюся могилок. І покійників не боюсь. Я душ тридцять їх одягла. А живих боюсь. Минулого року 27 жовтня чую — машина як завищить. Виском. Прошуміла під хатою, і тільки — гуп! Думаю, чи труба упала, якраз я грубу топила, чи хата горить. У вікно подивилась — машина у дворі. Ото стовп стоїть на вулиці, під ним проїхав і під хатою, і в кошару. Я, боса, голомоза, надвір. Водій на стежечці. Каже: «Поворот, поворот». Сам із Щорса. Увійшов у хату, упав навколінці, просить, щоб не дзвонили в міліцію. Каже: «Я завтра приїду». Приїхав, правда, загородив. Я ще й нагодувала його в обід. Мені потім говорили: «Ой, бабо, ти дурна, треба було, щоб він іще й заплатив». Я кажу, не хочу я нічого, у мене теж онуки молоді.

У Діни Василівни двоє внуків, дві доньки, Зоя і Наташа, двоє зятів. Сина Василя нема. Повісився у 1995 році, 28 грудня, в лісі, після конфлікту з жінкою, з котрою жив, вона із Попільні.

— Спочатку на день по п'ять раз ходила на могилу до Васі, кладовище ж поряд, плакала, — журиться бабуся. — Коли донька Зоя приїхала, каже: «Мам, снилося, що Вася лежить у гробу по коліна у воді». Я стала одумуватися.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №46 (1488)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.