«Карина – то наша з дідом утіха і любов»
Карина ще не відійшла від денно сну і усміхатися незнайомим не хотіла
«Мене й саму мати покинула у два місяці. І теж свекрусі»
У селі зараз гаряча пора — усі копають картоплю. От і Величків ми вдома не застали. На дверях висів замок, гавкав на незнайомців пес, а велика купа картоплі під навісом свідчила, що господарі десь на городі. За хатою ми їх не знайшли. Спасибі мобільному телефону. Обізвавшись на наш дзвінок, Людмила Анатоліївна пояснила, де її шукати,
— Їдьте дорогою за село, а тоді дивіться, де на картопляному полі більше людей. Ото ми.
Там ми й зустрілися. Картоплекопалка вже викинула бульби з землі, і гурт людей збирав їх по всій ділянці. Журналістів «Вісника Ч» зустріли привітно, хвалили нашу газету і казали, що давно час написати про Людмилу Величко.
— Такої доброї людини ще треба пошукать. А як піклується про онуку, як любить її, то й не розкажеш. З крихітки ростить Карину. Красуня росте, весела, розумна, швидка. То все баба, все Люда.
— А дід? — сміється Людмила. — Він що, не дбає про онуку?
— Як це — не дбає? І дід від Карини без ума. Правда, Петровичу?
— Я ж тепер уже двічі дід, — відривається від роботи Анатолій Петрович. — Кирилку доччиному он чотири місяці. Обоє онуків дорогі. Для кого ж живем?
— Сідайте в машину, — прошу Людмилу. — Поговоримо. Трохи відпочинете.
— Я ж брудна, уся в пилюці. Давайте десь тут примостимось. На травичці.
Вона струнка, симпатична, молода.
— Яка там молода? Мені вже сорок чотири,— усміхається. — А те, що онука у мене на руках, то, думаю, мо', судьба така. Мене ж саму мати покинула у два місяці. І теж свекрусі. Брату моєму Юрі було тоді два роки, то його мати взяла з собою, а мене покинула. Чого у них з батьком не склалося, не знаю. Будто би мати горілку любила. Юру вона теж не довго ростила, здала в інтернат. Я без них росла і дуже сумувала. Коли народила сина, дала йому братове ім'я — Юра. А зустрілися ми з братом, як у мене вже двоє дітей було. Несподівано він приїхав у село, знайшов мене. Виявляється, що в нього прізвище материне — Кулаков. На жаль, його вже немає на світі. Теж любив горілку. Від чого помер і де його могила, не знаю. Треба б пошукать, та все не виходить, щось заважає. Жив він будто в Загорівці, в Борзнянському районі. А в Малій чи Великій, не знаю.
«Матір я побачила сорок літ»
— А матір я зустріла років п'ять тому. Жила вона у бабдомі, тобто домі престарілих у Борзні. Написала листа у сільську раду, запитала про мене — чи є така в селі, і що вона — моя мати. Ну, голова мені передав, і я рішила, і що поїду, побачу її. Сива повненька жінка маленького росту, яка вийшла до мене, сказала, що вона і є Ольга Кулакова, моя мати. Я пішла в магазин, накупила гостинців, принесла. Жінки, які спостерігали за нашою зустріччю, зауважили, що ось усього нанесла, а винця купити пожаліла. Я потім вдома переказую це чоловіку, а він каже:
— Ну чого ж ти не купила вина? Треба було купить.
А я думаю — не треба. Може, саме вино й погубило сім'ю, розвело батьків, зробило мене круглою сиротою. Батько мій з села виїхав, живе аж в Амурській області. У нього нова сім'я. Мені було, мабуть, років дванадцять, коли поїхала до нього. Прожила я там два роки, рідною себе не відчула. Мачуха мене не любила. І я повернулася в Нехаївку, до баби Параски Іванівни Милько, батькової матері.
А тоді у Борзні ми з матір'ю поговорили. Я розповіла про себе, свого чоловіка, дітей. Похвалилася хазяйством, яке держимо завжди, — корову, коня, свиней, птицю. І запросила її до себе. Чого, мовляв, жити у бабдомі, коли є ми. Але вона сказала:
— Не хочу до вас. Буду тут.
Відтоді вона ні разу не написала, не зателефонувала. Виходить, прожили ми з нею життя окремо, а коли зустрілися, рідними не стали. Мабуть, треба б було мені до неї ще поїхати. Та тут почалися проблеми з сином. А далі народилася Карина.
«Життя свого не уявляй без онуки. Прошу у Бога щасливої долі для неї», — каже Людмила Величко. Сфотографували її на городі, з картоплею
Дівчинка народилася недоношеною, вагою 1700 грамів
— Вісім класів я закінчила тут, у Нехаївці. І зразу пішла на ферму, дояркою. Заміж вийшла рано, у сімнадцять. Толя Величко був на рік старший. Справили свайбу, і на третій день після неї мого чоловіка забрали в армію. На присягу до нього в Білорусію я їздила. А от у Новосибірськ, де він служив, ні. Далеко. Та й син у нас народився. Було не до поїздок. А дочечку Юлю нам Бог послав, коли вже батько наш повернувся.
Я робила дояркою. На ферму пішов і Толя. Нам колгосп дав будинок. Усе складалося добре. Пізніше чоловік перейшов на крохмальний завод. Три роки і я там проробила, доки він ще був. Тепер он стоїть. А ми всі без роботи. Живемо з хазяйства, з городів. Однієї картоплі садимо 80 соток. Цього року уродила добра, а де її діть? Колись здавали на завод. Брали машини з Донбасу, з Півдня. І ціна була. А що тепер буде, Бог його знає. Он, кажуть, дають за кілограм усього 60 копійок. Трудишся-трудишся, за все платиш, а доходу від картоплі ніякого. Ну, будемо годувать свиней.
Ви про Юру питаєте. Після школи вступив він у профтехучилище в Чернігів. Повчився трохи і покинув. Загуляв, запив. А на горілку треба гроші. Почав красти, за що й получив два роки тюрми. Сказать вам, яке це горе для матері, — нічого не сказать. Скільки я сліз пролила, скільки перестраждала, знає хіба що подушка.
Вийшов син з тюрми і пішов до Наташі. Вона старша за нього. Чоловік помер. Двоє дітей. Один хлопчик каліка. Усе б нічого, якби вона не пила. Може, це й об'єднало їх. Пили вже удвох.
Карина народилася у 2010 році. Слабенька, недоношена, 1700 грамів ваги.
Ім'я таке онуці придумала Юля, моя дочка. Спочатку думали Настею назвать, а Юля запропонувала Кариною. Красиве ім'я, одне на все село.
їй було місяць, коли лікарі виявили дуже низький гемоглобін. Повезли ми дитя з Наташею в Чернігів. Там вони підлікувалися, і я забрала їх до себе. Прийшли до нас і Наташині сини.
Ми з чоловіком купили їм хату. Ідіть живіть.
Через якийсь час дзвонить мені Юля:
— Мамо, ти що робиш? Кидай усе, іди до Юри, забери дитя. Вони обоє п'яні.
Я пішла з медсестрою. Забрали дитину.
Коли Наташа твереза, немов би все й добре. А як нап'ється — було, не дає дитину годувать. Одного разу покинула Карину в нас і не прийшла ночувати. Загуляла. Проспалася — забрала малу.
Через якийсь час знову дзвонить Юля:
— Ідіть заберіть дитя. Вони п'яні обоє.
Пішли з чоловіком, а нам дитину не віддають, мало нас не побили. Довелося кликати сільського голову. Вже той, спасибі, розпорядився:
— Хай дитина живе з бабою.
Карині було три місяці, коли ми знову потрапили в обласну лікарню. Гемоглобін — 53, треба рятувати дитя. У Чернігові я з нею пролежала місяць. Робили переливання крові. Потрібні були гроші. Продали картоплю за безцінок, аби тільки зібрати потрібну суму. Слава Богу, з того часу дитина не хворіє, усе у нас з її здоров'ям гаразд. Там така пишечка! Бідова, шустра. Хвилини спокійно не посидить.
Жила Карина у нас. А Юра знову потрапив за грати. Цього разу відсидів рік. Повернувся і знову пішов до Наташі в Рижки.
«П'яниця свекруха украла в мене дитя», — заявила невістка в прокуратуру
— П'яниці батьки дитям не цікавилися. Але одного разу Наташа пішла в прокуратуру з заявою: «Допоможіть повернути дитину. Свекруха в мене п'яниця, вкрала у нас дочку».
Викликають мене в Короп:
— Ви украли у батьків дитя!
Міліція приїздила, щоб забрать у нас Карину. Сусіди збіглися, дочка приїхала. Захищають нас. Гуртом відстояли і онуку, і нашу честь.
І тоді ми почали збирати документи, щоб узяти над онукою опіку. Це виявилося не просто — ми з дідом ще молоді, а ніде не працюємо. Таким дитину під опіку віддати не можна. Спасибі, допомогли добрі люди, підказали, як діяти. У нас же земля, паї, корова, кінь, свині, кози, птиця — великі доходи. Що й дало нам право стати опікунами власної онуки. Сина і невістку позбавили батьківських прав,, присудили з них аліменти. їх, правда, ніхто ніколи не платить. А мене два роки тому призначили опікуном.
Отака наша Історія. Тепер Карина живе у нас на законній підставі. Юра хоч зрідка заглядає, а Наташа ніяк не цікавиться дочкою Бог а ними. Так спокійніше.
«Росте наша красуня»
— Карині вже чотири рочки. Дівчинка розумна, кмітлива. Ходить до дитсадка, її там усі люблять. Знає багато казок, розповідає нам з дідом. Співає, віршики декламує. Дуже любить діда, ходить за ним хвостиком.
Вона у нас хазяєчка. Мию посуд — і Карина тут як тут.
— Бабусю, давай я тобі допоможу.
Хазяйство у нас велике, птиці багато. Гусей уже порізали. Був гусак, ходив по двору таким гоголем. А тоді почав бити Карину. Ну, й поплатився за це. Кіз держу не для молока — коров'ячого вистачає. А м'ясо козяче добре.
Дочка наша закінчила юридичний інститут, одержала спеціальність «соціальна робота». Вийшла заміж. Зять Саша Карпенко — наш сільський. Дуже хороший хлопець. Працює в Києві на тютюновій фабриці. А живуть молоді у Білій Церкві — там житло дешевше. На роботу зятя возить фабричний автобус. Чотири місяці тому Юля народила нам онука Кирилка. Була тут з ним у нас.
— Юлечко, — кажу їй, — не ображайся, але мені здається, що Карину я люблю більше за Кирюшу.
— Мамочко, — сміється дочка, — ти ж з нею вже чотири роки. Стільки пережила. Ти живеш з нею. А Кирюша ще такий маленький. І любиш ти його, бо він теж твій.
Господи, прошу я Бога, дай щастя моїм дітям і онукам. А мені дай віку, щоб я встигла виростити Карину, поставити її на ноги, діждатися її діток. Про що ще треба мріяти, як не про це.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №35 (1477)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.