«Допоможіть знайти жінку»

Листи в газету бувають різні. Хтось скаржиться на сусідів, інший лає владу, когось обурює бездіяльність ЖЕКів, погані дороги, високі ціни. У кожного свої проблеми. Віктор Карпенко із села Понори Талалаївського району попросив допомогти йому знайти другу половинку — дружину, яка б стала йому вірним другом, надійною опорою і помічником. «Усе в мене є: дім, автомобіль, велике хазяйство. Потрібна дружина. Може, знайдеться хороша жінка 35-42 років, яка погодиться на переїзд. її дітей прийму як рідних». Вирішили познайомитись.


- Петя Цезаря любить, а кінь - його, - каже Віктор Петрович. - Обіцяв сину звозити його з друзями покупатися. Збиралися велосипедами, але не встигаю. Поїдемо машиною.

Трьох корів, телицю, свиней, птицю порає сам

Віктора Петровича ми зустріли під двором. Після обіднього доїння гнав на пашу двох корів.
— Вибачте, я швидко. Туди й назад.
Ми сіли в затінку на лаву. З двору вибіг ясноокий хлопчик.
— Я Петя, — назвався.
— Перейшов у п'ятий клас. Живу тут з папком.
Незабаром прийшов і господар.
— Це мій дорогий синок, — обійняв хлопчика.
— Моя радість і втіха. Усе моє життя в ньому. Ходімо покажу, як я живу, — запросив. — Он кінь мій пасеться, Цезар. Розумна тварина. Оце груша. Стара вже, а які плоди золоті родить. Там абрикос. А оце картопля. Повірте, така чиста була, Ніякого бур'яну, все виполов. А після дощу, бачите, який ліс виріс. Звідки воно й преться, кляте зілля. Копатиму конем. Цезар мені в усьому помічник.

А корів держу аж три. Ще телиця. Так що відпасую череду чотири дні підряд. Дою тричі на день. Руками. Здаю молоко заготовачам. Платять по 2 гривні за літр. За місяць заробляю 2200-2400 гривень. Нещодавно здав трьох телят. Треба було заплатити за сіно. Ще в хазяйстві двоє свиней, гуси, качки, кури. Робота від раннього ранку до пізнього вечора. їжу готую сам. Ще від покійної мами Марії Федорівни навчився. Сьогодні ось борщу наварив, млинчиків напік, перемазав варенням. Хочу вас пригостити.

— Спасибі, Вікторе Петровичу, ми не голодні.
— Ну, хоч один покуштуйте. Бачите, які красиві.
— Скільки ж ви яєць убили в тісто, що вони такі жовтенькі?
— Мо', вісім, мо', шість. Не рахував. Кури добре несуться. Покуштуйте, не побрезгуйте.
— Дуже смачно, — здаюся я. — Мабуть, син любить?
— Він більше деруни, — сміється батько. — «Папко, напечи дерунів», — просить. Та легко! Їж, синку.

У хаті у Віктора Петровича чисто і затишно. Петрусь прилип до екрана телевізора.
— Купив нещодавно новий у кредит, — хвалиться господар. — Виплачую щомісяця по 200-300 гривень. За рік виплачу. А на машину «Чері амулет» вісім років гроші збирав. Держав тринадцять свиней, вісім биків годував. А тоді здав. І скутер у мене є. За дев'ять з половиною тисяч купив. Петя вже пробує їздить. Тепер оце задумав зробити в хаті евроремонт, провести воду, аби були всі комунальні вигоди, як у місті. Газ у нас давно є. Зберу гроші — зроблю й інше.

«По молодості я багато дурниць наробив, за що й сидів»

— Нас у батьків троє, усі хлопці. Я старший. Далі Коля і Вадим. В армії служив у прикордонних військах. Учебку відбув у Таджикистані. Після неї частину солдат відправили в Афганістан, інших — на іранський кордон. Я потрапив на іранський кордон. Після армії працював у Ніжині на заводі «Прогрес». А далі закінчив Чернігівське ПТУ-5, вивчився на провідника поїздів далекого прямування. З Києва їздив у Брест, Ригу, Мурманськ. Привозив додому цукерки «Асорті», рибу, ікру, а батько Петро Миколайович казав: «Не треба конфет, привези п'ять пляшок ризького бальзаму». Тут усього цього у ті роки купити було неможливо.

Чотири роки я від'їздив, а тоді повернувся додому. І тут почалося... Соромно згадувать, але я став злодієм. Згуртувалась така собі компанія, і ми крали мотоцикли Мінського заводу, так звані мінчаки. Перший украли в Красному Колядині. Каталися нічними дорогами, веселилися. На нас ніхто не заявив. Це дало впевненість, що все зійде з рук. Увечері вже тягло іти на діло. Кожен з компанії вже мав мотоцикл, у мене було їх три чи чотири. Мати плакала, благала опам'ятатися, припинити. Куди там! Мінчак коштував 420 рублів, на ті часи великі гроші. Продамо, прогуляємо, крадемо інший. Впіймали нас на одинадцятій кражі. Посадили мене як організатора.

До Чернігівського СІЗО, де я сидів, мати приїхала з Оксаною. Я знав її ще з сьомого класу. У сусіднє село Зелений Гай вона приїздила до бабусі аж із Балтійська, де жила з батьками. Пізніше вчилася тут у Талалаївському ПТУ на кухаря. Хороша дівчинка закохалася в злодія. У вересні у СІЗО зареєстрували наш шлюб, а в листопаді 1991 року народився наш син Діма. Дали мені три з половиною роки. Сидів в Ізяславі Хмельницької області. Півроку скинули. Відсидів я 2 роки і 2 місяці, а далі відпустили на умовно-дострокове. Сина Оксана з мамою привозили до мене в ув'язнення. Там я побачив його вперше. Нині Діма живе на Сумщині, працює сільським фельдшером. З Оксаною ми розбіглися, коли йому було три роки. А на розвод вона подала, як я сів за грати вдруге. У неї інша сім'я. Відносини у нас нормальні. Син мене провідує. Допомагаю йому, чим можу.

Після першого строку, я пас у колгоспі телят. Був активним учасником художньої самодіяльності, грав у футбол. Захопився цією грою ще школярем. Граю й досі. Наша сільська команда «Прогрес» у недавньому районному чемпіонаті посіла друге місце. Нам видали хорошу спортивну форму. Мені незабаром 48, а я й досі футболіст, гуртую молодь, привчаю до цієї прекрасної гри. Хочу, щоб полюбив футбол і Петя.

По другій справі я одержав сім років. Коли відбув, пас у колгоспі коней. Тоді й собі купив коня. Дивна тварина, розумна, працьовита. У моєму хазяйстві Цезар незамінимий.

«Лена від мене пішла»

— Про те, що я зустріну Лену, мені нагадала ворожка, сказала:
— Скоро оженишся. Візьмеш жінку з дочкою.

Лена на 11 років молодша за мене. Жила з 6-річною донькою Катею і матір'ю Марією Костянтинівною в тому ж Зеленому Гаї. Була розлучена. Я запропонував їй жити разом. Привіз у свій дім її, дочку і тещу. Півроку тому Марія Костянтинівна померла. Хворіла тяжко, перенесла два інсульти. Ми з нею були в прекрасних відносинах. Коли чогось полаємося з Леною, теща завжди ставала на мій захист. Казала дочці: «Я від Віті нікуди не піду. Він судно з-під мене виносив, доглядав, як рідну. Добра людина, трудівник».

Катя назвала мене батьком з першого дня, хоч рідного вона знає, він недалеко. І я її вважаю за дочку. Дівчина виросла. Нині вчиться в Дніпропетровській митній академії. До цього закінчила технікум. Вчити її допомагала Марія Костянтинівна. У неї була хороша пенсія, яка і йшла на навчання онуки.
Лена красуня. Усі тринадцять років, що ми прожили разом, ні про яку іншу я й не думав. У 2004 році вона народила мені сина. Петром я назвав його на честь покійного батька. Хочу виховати його хорошою людиною.

Лена прекрасна хазяйка, вміла куховарка, чистоплотна, роботяща. Здається, кращої й бути не може. Не знаю, чим я її образив, але два місяці тому вона пішла від мене. Живе у кімнатці при колгоспній їдальні, де працює кухарем.

— Може, не витримала вашого хазяйства, — допускаю я думку.
— Може. Якось сказала: «Твоє хазяйство мене задовбало». Ну, а як без нього, без корів? Де заробити? В селі роботи нема. Лені хотілося б міського життя. Без гною, городів. А в нас же село. І гній, і городи. Вона, правда, нас із сином не цурається. Приходить попрати, їжу приготує, тут вона неперевер-шена. Ось пообіцяла прийти побілити. А сходитись, жити разом не хоче.
— Вікторе Петровичу, а може, вона просто не витримала непевності ваших взаємин? Тринадцять років жила з вами на віру. Чому не пішли з нею до загсу? Чому не повінчалися?
— Не знаю, — трохи розгубився мій співбесідник.
— Чомусь мені здається, що ви кохаєте її.
— Тягне мене до неї усі ці тринадцять літ.
— То зустріньтесь, поговоріть про все, з'ясуйте, що заважає вам бути разом.
— Я пробував. І слухати не хоче. Мабуть, інший у неї є. Думаю, що нам це пороблено. Я знаходив у гної на городі тухлі яйця. Це на порчу. Ще хтось увіткнув іржаву голку в стояк туалету. Я вже й до ворожок ходив.
— Вікторе Петровичу, якщо є Лена, кохана жінка, мати вашого сина, нащо вам шукати іншу? — стараюсь я переконати чоловіка.
— Та вона ж пішла від мене! А мені потрібна жінка. Я давно передплачую «Вісник Ч», люблю вашу газету.

От ви пишете про нещасних жінок, що залишилися з дітьми без чоловіка. Може, зі мною у них склалося б краще життя. Я не п'ю, не курю. Роботи ніякої не боюся. Усе вмію робити. Радію, що, пройшовши тюрми, не опустився, а став на ноги, працею своєю створив достаток. Допоможіть знайти мою другу половинку, жінку, яка б поважала мене, розуміла, була моєю опорою у житті. Хоч самотню, хоч із дітьми. Я прийму їх як рідних.

До речі, самотній нині і мій молодший брат Микола. З дружиною розлучився. Двоє його дітей виросли. Йому теж потрібна жінка. Отакі два холостяки.
— Обіцяю, Вікторе Петровичу, розповісти про вас на сторінці «Доля». А як уже усе складеться у вашому житті, сказати не берусь. Може, все-таки з Леною зійдетесь?
— Не рвіть мені душу. А телефон мій повідомте: 097-45-07-226 і 099-15-65-305. Може, чиєсь зболіле серце відгукнеться.
— Дай вам Бог щастя.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1472)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.