Ростуть наші хлопчики

Нема більшого горя для батьків, аніж ховати власну дитину. Євген та Валентина Яремки з Пенязівки Куликівського району прощалися зі своїм 27-річним сином у холодний грудневий день 2010 року. Думок, де житимуть його маленькі діти, не виникало. Звичайно ж, тут, з ними. Відтоді минуло майже чотири роки. Женя й Артемко вже школярі, ростуть в оточенні безмежної любові і піклування дідуся та бабусі. Татка пам'ятає старший. Малий же знає його тільки по фотографії.

«Онуки схожі на моїх синів»

У селі нині гаряча пора сінокосу. Напередодні Яремки гребли сіно, а в момент, коли ми завітали до їхнього дому, Євген Григорович з Юрієм запрягали кобилу Чирву, збиралися їхати за ним. Отож розмовляли ми з Валентиною Олексіївною. Час від часу забігали до кімнати онуки. Жені у вересні вже буде десять. На три дні старша за нього Іринка, дочка старшого сина Юрія. Артемкові ж місяць тому минуло вісім. Діти дружать між собою, а старші ще й вчаться в одному класі. Справ у них на канікулах багато. Он дідусь на подвір'ї встановив гумовий басейн, налив води. Купайтесь! Велосипеди в обох — ух! А тут якраз захотілось помалювати. Прибігли до бабусі:
— Де наші олівці?
Через хвилину вже прилипли до комп'ютера.
— А ввечері, мо', концерт нам з дідом покажуть, — проводжає дітвору ласкавим зором Валентина Олексіївна. — На холодильник вішають оголошення: «О 8-й годині концерт. Просимо не запізнюватись». Це більше взимку, коли довгі вечори. Тепер до десятої день, роботи по хазяйству багато. Ну, а зимою ми з дідом сідаємо на диван, дивимось концерт. Іра у нас гарно танцює. Вона і Женя — кращі декламатори в класі. Знають багато віршів. І Тьома за ними тягнеться. Женю, — кличе онука, — ану розкажи отой віршик, що мені розказував.
— Ой, забув, — обзивається хлопчик. — Ні, згадав!
Що то — сонечко на небі,
В лузі — квітка красна?
То бабуся в нашій хаті,
Добра вся та ясна!

— То це ж про твою бабусю Валю! — хвалю хлопчика.
— Це мені вчителька дала такий віршик.
— Молодець, Женю. Гарно декламуєш.
— Вони в мне дуже українські народні казки люблять, — каже Валентина Олексіївна. — Я їх багато знаю._Була в мене рідна тітка Віра Йосипівна Костюченко, материна сестра, інвалід. Жила в Ушні
Менського району. Вишивала прекрасно і знала багато казок. Мені розповідала. А я тепер — онукам. Тьома любить «Івасика-Телесика», а Женина улюблена — «Як вовк ходив колядувати». Малий і досі спить у мене під боком. Зве мене бабуся-мамуся. Просить: «Розкажи казку. Ні, дві!» Онуки схожі на моїх синів. Дивлюсь на них і бачу Юру й Толю маленькими. Просила у Бога щасливої долі для них. А бачите, як склалося...

«Того дня ми з Женею були на новорічному святі»

Валентина та Євген родом із села Степанівки Борзнянського району У них і прізвища однакові: і він і вона — Яремки. Перед одруженням Євген відслужив армію, закінчив Майнівський технікум, вивчився на агронома. А Валя після школи пропрацювала рік на швейній фабриці в Чернігові. Заміж пішла 18-літньою. Народився син Юрій, а через чотири роки й Толя.
До Куликівки вони приїхали, прочитавши оголошення, що тамтешньому колгоспу потрібні доярки, 12 років Валя доїла корів. Чоловік працював на льонзаводі. Одержали трикімнатну квартиру. Завжди тримали хазяйство — корову, свиней, птицю. Про таких, як вони, кажуть: закатенні до роботи. Трудилися не покладаючи рук.

Хлопці закінчили Куликівське профтехучилище, одержали професію тракториста. Відслужили армію, поженилися майже одночасно. У лютому привів у батьківську квартиру Альону Толя, а в квітні справили весілля Юркові.
Де молодший знайшов собі дружину, вони точно не знають. Розповідала невістка, що ростила її баба. Мати залишила дочку, коли тій було тільки три місяці. До сімейного життя Альона виявилася не пристосованою. Видно було це зразу, та думалось, усе налагодиться. Народилися в Юри Іра, в Толі — Женя. Далі — Артемко.

Був час, коли в трикімнатній квартирі було їх десятеро: Євген, Валя, її старий батько і сини з дружинами й дітьми. Порадились і вирішили, що треба розширяти житло. Купили хату в Пенязівці, це фактично околиця Куликівки. Батьки перейшли сюди. Тоді тут не було ні газу, ні води. Все зробили вже вони. Юра з сім'єю теж відселився.
У трикімнатній квартирі залишився Толя з Альоною і двома синами. А через рік виявилось, що за квартиру ніхто не платив, борг сягнув великих розмірів. І молоді прийшли сюди, в Пенязівку.

Толя працював на тракторі, далі — на бойні. Альона ніде. Любила чарку, погуляти в компанії. Час від часу зникала з дому. Де бродила, чим займалася, Бог святий знає. Кидала дітей і йшла. Артемкові було три рочки, Жені і п'яти не було, коли вона зникла зовсім. Толя почув, ніби прибилася до когось у Ковчині. Самовільно взяв на роботі машину і поїхав шукати. Що там було, ніхто не знає. Машину знайшли в одному місці, його, п'яного — в іншому. В результаті Анатолій одержав рік умовно.

— Перед новим 2011 роком я з Женею була на святі в Будинку школяра, — розповідає Валентина Олексіївна. — Онук так гарно декламував вірша, що йому всі аплодували. А я розплакалася. Стало гірко, що він не знає материнської ласки. Ось на свято всі дітки прийшли з мамами, а де наша тиняється, Бог святий знає. Прийшли додому. Артемко бавиться іграшками, дід лежить, газету читає. Питаю, де Толя.
— Не знаю, — каже.

Ще почекали. Нема сина.. Охопила душу тривога. Де він є? Пішли шукать. Знайшли в сараї, де у нас кінь стоїть. Був він уже холодний. Не залишив ні записки, нічого не сказав. Як рішився на таке, досі збагнути не можу.

Через два дні ми його ховали. Дуже плакав Женя. Кричав... Було йому тоді шість рочків. Може, вже розумів, що горе до нас прийшло. Він татка пам'ятає, згадує, як ходив з ним ловити рибу. А Тьомка, мабуть, зовсім не пам'ятає. Він спокійніший за брата, весь у собі. Йому б комп'ютер і більше нічого не треба. Женя ж уже береться все робити. За сапу хапається: «Бабусю, я тобі допоможу». Приглядається до діда, старається робити все так, як він.

Дай їм, Господи, щасливу долю

Отак наші онуки осиротіли. Альона не прийшла ні разу, не поцікавилася, як вони. У школу йшли — не прийшла провести. Ні на день народження, ні на інше свято. Наче й нема в неї дітей. Сваха теж не цікавиться ними. Бог їм суддя. Для нас же дорожче онуків нема нікого на світі.
1 вересня ми йдемо з чоловіком до школи разом з онуками. Він веде одного в його клас, другого я — в його. Тепер тільки одна думка: пожити б довше, щоб поставити їх на ноги, вивести в люди. Це наш із чоловіком найвищий обов'язок.
Старший син наш живе в Куликівці. Сьогодні ось із батьком возять сіно. А я з онуками хазяйную вдома. Влітку в селі роботи — море. Обід наготувала, сім'ю нагодувала, худобу попорала. Корова на паші, коза Майка вдома. Свині, качки, кури... Усі просять їсти, усіх треба доглянути.

Онуки мої в їжі неперебірливі. Люблять млинчики, каші.
Вигадую для них щось смачненьке. Йогурти, приміром, самі робимо. Полуниці цього року у нас пропали, то наш дід з'їздив у Ніжин і привіз два відра з базару: їжте! Ні в чому діти не знають відмови. Вибираю час і везу їх до Чернігова, в парк на атракціони. Цілий день там гуляємо, їмо морозиво, іншу смакоту.
На морі ще не були. Пропонували старшому путівку в Одесу, але я відмовилась. Вважаю, що він ще малий. Нехай підросте. Поки ще краще бути вдома, під нашим наглядом.

Пенсію на дітей призначили зразу. Невелику, по 700 гривень кожному. А соціальну допомогу ми почали одержувати тільки після того, як Альону суд позбавив материнських прав. Опікуном призначили мене. Так і живемо.
Не знаю, чи права я, але всіляко стараюсь відгородити онуків від зайвої опіки. Приміром, як сиротам у школі їм давали цукерки. Немов би це й добре. Але вдома вони запитують:
— А чому нам давали, а іншим дітям — ні?
Що їм відповісти?
— Бо ви в мене кращі, — кажу. — Це вам така нагорода.

Хочу, щоб онуки росли, як усі діти. Не наголошую, що от ви — сироти. Тата нема і мама невідомо де. У них є ми з дідом. І ми відповідаємо за те, якими вони виростуть. Прошу в Бога щасливої долі для них — для Жені, Артемка, Іринки. В них наше життя.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №26 (1468)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.