«Мами нема вже сьомий рік, а в думках вона з нами»

Прославлену доярку Ганну Денисівну Довженко з колгоспу «10-річчя Жовтня», що в Прилуцькому районі, знала вся країна. За високі надої молока вона була удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці. Знатну трудівницю земляки обирали депутатом Верховної Ради СРСР V-X скликань. А в 1969 році третій Всесоюзний з'їзд колгоспників обрав її членом союзної Ради колгоспів. Авторитет Ганни Денисівни в народі був величезний. У грудні 2007 року вона пішла за межу вічності. Досі в селі Жовтневому живе її чоловік Андрій Васильович. Дбають про батька син Віталій і дочка Тетяна. Про пам'ять, яка живе в хаті на вулиці Партизанській, ми й розмовляємо з господарем і його дочкою.


До материної могили на сільському кладовищі Тетяна Андріївна прийшла з онукою

«Ми з Галею були однокласники»

Село Жовтневе виникло за радянської влади. У 1926 році сюди, на націоналізовані у Густинського монастиря землі, переселилася група незаможників із Великої Дівиці. На честь революції назвали нове село Жовтневим, а сільгоспартіль — «10-річчя Жовтня». І храмове свято тут 7 листопада.
Серед цих переселенців були й Василь Гаврилович та Ганна Павлівна Довженки. Переїхали сюди з хутора Хапатьки, що під Великою Дівицею. Андрій народився вже тут, у Жовтневому, 1 січня 1928 року, і був єдиним сином у батьків. Василя Гавриловича взяли на фронт зразу в 41 -ому. Де його могила, не знає ніхто. Пропав безвісти.

Галя ж — з великої сім'ї Дениса та Тетяни Панченків. Денис Мусійович був тут першим головою колгоспу. Через слабке здоров'я на фронт його не взяли. Сільського активіста німці розстріляли. Тетяна Федосіївна піднімала п'ятьох дітей сама.
Андрій з Галею до війни встигли провчитися чотири роки. Далі він до школи не пішов. Зразу став дорослим. Робив у колгоспі їздовим, орав, сіяв.
Галя ж після семирічки стала ланковою. Молоденька, завзята, роботяща і весела. Вирощувала ланка картоплю і була передовою.

Побралися вони 17-річними, у сорок п'ятому. У подружжя народився син Віталик. Та в молодого батька попереду ще була армія. Чотири роки відслужив Андрій Довженко в окремому гаубичному дивізіоні в Німеччині. Після відпустки дружина народила йому донечку Ніну. Судився їй короткий вік. Померла маленькою.
— Не станься того горя, може, мене б не було на світі, — каже Таня. — А так у 57-ому народилася я.

На той час Галя вже працювала на фермі. Андрій пішов у кузню. Дітей гляділа, хазяйство вела мати Ганна Павлівна. Доярка, звісно, мало вдома буває. Перше доїння о п'ятій ранку. А далі денне і вечірнє. Отак щодня усе життя.

«Я з 53-го без руки»

Біда сталася несподівано, взимку 53-го у полі біля січкарки. Сікли солому для ферми. Коли щось там заїло, покликали коваля. Налагодивши січкарку, Андрій пхав солому, показував, що з агрегатом усе в порядку. Як права рука потрапила між ножі, й сам не зрозумів. Волами його, закривавленого, довезли до контори колгоспу, а далі вже вантажівкою в лікарню, в Малу Дівицю. Там ампутували розтрощену руку вище зап'ястя. Журився дуже: у 25 літ без руки. Заспокоювала Галя, жаліла сина мати. Вони щодня по черзі пішки долали по бездоріжжю десяток кілометрів, аби провідати свого Андрія.
Він навчився без правиці робити все. Мотоцикл водив, авто, піч топив, дітям їсти варив, коли хворіла мати, а Галя — на фермі. Хазяйство порав, а тримали Довженки завжди корову, свиней, птицю. Усьому давав лад. Можна сказати, що в трудових успіхах дружини велика частка його праці. Вона знала це і цінувала. Пропадала ж на фермі від зорі до зорі, а домашня робота була на матері та чоловіку.

У колгоспі він працював об'їждчиком, а пізніше очолював пожежну дружину. їздив на коні, далі купив мотоцикл. «Москвича» Довженки придбали пізніше. А за цим Ганну Денисівну Виставка передового досвіду преміювала автомобілем, теж «Москвичем».
— Свого ми віддали сину, а на подарованому їздили самі, — каже Андрій Васильович.


Андрій Васильович Довженко з правнучкою Настею

«Із Москви мама возила ліки, ситець і хустки для свого села»

Напередодні нашого приїзду у Жовтневе у хаті Андрія Васильовича відбулася «зміна караулу». До Чернігова поїхав Віталій, а з Києва зі своєю онукою Настусею прибула Таня. Обоє дітей Довженків стали медиками. Віталій закінчив медучилище, працював на «швидкій» у Малій Дівиці, а далі вступив до Полтавського стоматологічного інституту. Пацієнти обласної стоматполіклініки й досі згадують «легку руку» лікаря Довженка. Таня теж закінчила медучилище, працювала в Прилуках. Зараз із сім'єю живе в Києві, допомагає дочці Світлані, юристу за освітою, виховувати Настечку.
— Ми з Настечкою до діда "Андрія на ціле літо, — каже Тетяна Андріївна. — Варитимемо варення, робитимемо компоти. Хазяйнуватимемо.

Діти Ганни Денисівни та Андрія Васильовича росли працьовитими. Як мама, тато, бабуся.
— У третьому класі я вже корову доїла, коли баба Ганна хворіла. Маму я й не бачила.
О четвертій ранку, коли тато віз її на перше доїння, я ще спала. Удень вона приходила додому, а я вже була в школі. Ввечері я вдома, а мати знову на дойці.

Труд доярки тяжкий. У мами була корова Мальвіна, сименталка, то вона її шість разів на день доїла. Добовий надій Мальвіни сягав 61 кілограма. За рік мама надоювала від корови по 6 тисяч кілограмів молока. У 1958 році їй присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. А депутатом Верховної Ради СРСР вона була 26 років підряд, шість скликань. Тоді депутатство було не таке, як тепер. Двічі на рік — у липні 1 грудні — збирали депутатів на сесію. Тривала вона три дні. І мама жодного разу не затрималася в Москві ні на день. Треба ж корів доїти! Підмінна доярка була, але почуття відповідальності і виняткова скромність не дозволяли мамі залишитись хоч на день.

Поспішайте робити добро

— У ті роки в наших магазинах нічого не було. Люди просили маму привезти з Москви ситець, рушнички, хустки. І ліки. Ніколи нікому не відмовила. От і з'являлася в селі з величезними торбами. На грудях — Золота Зірка, а в руках — торби з покупками для всього села. Через півроку нові замовлення і нові торби. Така вона була, наша мама.
У селі нема жодної сім'ї, якій би вона не зробила добра. Скільки людей побудувалося з її допомогою, скільком посприяла купити авто, скільки сільських дітей вступили на навчання при її допомозі! У Прилуках є люди, яким вона допомагала одержувати житло.

На депутатських бланках ішли листи в різні інстанції з проханням допомогти людям. Та й добре устаткований колгоспний технічний парк тих років — теж її заслуга.
Дружні стосунки склалися у мами з Валентиною Семенівною Шевченко, тодішньою головою Президії Верховної Ради УРСР. Через неї мама клопотала про помилування засуджених. До її виборчого округу входило, здається, п'ять районів і місто Прилуки. Щотижня у свій вихідний вона їхала до своїх виборців, приймала всіх, хто прагнув зустрічі з нею, і допомагала. Отак 26 років підряд.

Москву я побачила завдяки мамі. Спочатку з татом, а далі вже й сама, коли в мами сесія, їхала до столиці. Жили ми в хороших готелях — «Україна», «Росія», «Москва». їздили на екскурсії, ходили в мавзолей, на виставку. Туди ж брали маминих корів. По кілька місяців вони там були. І от у вільний від засідань час поспішає мама на ВДНГ, щоб побачити своїх сименталок. А вони здаля впізнавали її і — плакали! Слово честі, плакали. Я сама бачила ті сльози. Сумували, мабуть, за своєю доглядальницею.

У мами було багато друзів. Серед близьких їй людей знаменита доярка Марія Харитонівна Савченко, двічі Герой Соціалістичної Праці з Сумської області. Вони їздили одна до одної, любили одна одну, дорожили своїми відносинами. До речі, один час заговорили, що й маму представлять на другу Золоту Зірку, навіть документи готували. А тоді щось не склалося. Так вона й залишилася з однією Золотою Зіркою. Та це її не хвилювало. Жила, як усі люди. Ніякої погорди чи зазнайства. Доїла корів ще шість років після пенсії, доки сили були.

Кілька разів маму включали в делегації, які виїздили за кордон. Бувала вона в Чехословаччині. Ми приймали у себе чеських гостей. Ось покажу вам фотографії. Шкода, що не підписані ці фото, але це зарубіжні люди на них.
Колись наш колгосп «10-річчя Жовтня» славився на весь Радянський Союз. Тут було племінне стадо великої рогатої худоби симентальської породи. Скількох корів мама виростила і роздоїла! У 1969 році вона одержала від кожної корови своєї групи до 7488 кілограмів молока. Уявляєте, який це труд?

Головне — прожити життя чесно

— Головою колгоспу у нас був Іван Іванович Лобода, теж Герой Соціалістичної Праці. В господарстві панувала залізна дисципліна, ніяких крадіжок, п'янок чи ще чогось. Виписати можна було все, але прихопити з ферми чи поля мішок дерті, принести буряк у пелені чи молоко з ферми — ніколи! Ніхто б навіть не посмів. Люди дорожили своїм місцем роботи і працювали самовіддано.
Бачачи, як живуть нинішні депутати, які палаци собі будують, хтось, мабуть, не повірить, що за 26 років свого депутатства у Верховній Раді СРСР Ганна Довженко не вибудувала палаців ні собі, ні дітям. Але це так. Подивіться на нашу хату. Збудували її мої батьки ще в 50-х роках. Дві невеличкі кімнати і кухня з піччю. У голови колгоспу, теж Героя Соціалістичної Праці, хата ще менша. Ми свій будинок з часом обклали білою цеглою. Газ провели. Оце й усе. Бо ніхто не крав. Жили чесно за зароблені гроші. Ростили і вчили дітей. І ми, їхні діти, засвоїли це з молоком матері. І своїх дітей навчили жити по совісті. Мама наша померла на вісімдесятому році життя 11 грудня 2007 року на світанку від обширного інфаркту. Швидко відійшла, десь за 40 хвилин. Прожили вони з татом у любові, злагоді і вічній праці 62 роки. Провести її в останню дорогу зібралося багато людей. Спасибі їм.

Пам'ятник з чорного граніту ми поставили на маминій могилі ще до року. Тато хотів, щоб був він невеликий, неважкий. Його слово — для нас закон. Так і зробили. На обеліску написали слова про те, що мами не вмирають. Просто тепер вони не поруч з нами. Так воно і є. Сьомий рік нема мами. Але в думках вона й досі з нами, дорога наша трудівниця, люба ненька. І так буде завжди, доки ми є на цьому світі.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1467)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.