«Люблю шум лісів. Шкода, що мої батьки його не чують»

Такі слова у своєму дитячому оповіданні написала 14-річна Маша Кмита із села Вербині Ріпкинського району. За 14 років дівчинці довелося пережити немало: тато абсолютно глухий, мама чує зовсім трошки. Маша у 2013 році поборола рак правої легені. Тепер на два місяці знову потрапила у педіатрію обласної дитячої лікарні — у неї грибкове ураження легенів.

Через 10-14 днів дівчинку обіцяють виписати. Та Маша усміхається. На її життєвому шляху зустрічаються добрі люди, які втілили її мрію — подарували зустріч з кумиром, співаком Олегом Вінником. 9 березня лівак приїздив до дівчинки додому, а 29 травня забрав її на свій концерт у Київ.


Маша приміряє плаття на випускний

Сало їв, пив молоко

У палаті Маша Кмита лежить сама. Робить листівки, так спілкується з іншими дітьми. Подивишся на усміхнену дівчинку — і не віриш, що вона така змучена хворобами. Тільки надмірна худорба видає.
Зустріч з Олегом Вінником — найсвітліша подія у житті Маші.

Опікується дівчинкою волонтер Тетяна Шурубура. Вона й організовувала через канал «1+1» зустріч фанатки з кумиром.
— Спілкувалася з Танею, — розповідає Маша. — Вона запитувала: «Яка в тебе мрія?». Я сказала, що хотіла б зустрітися з Олегом Вінником. Тоді у березні вона дзвонить: «Підготуйся, завтра до тебе приїдуть гості». Я трохи здогадувалася, бо на дев'яте березня по місту висіли афіші з ім'ям мого улюбленого співака. Наступного дня великою машиною Олег приїхав у Вербині! Подарував мені м'яку іграшку — собаку. Тепер він у мене на самому видному місці — на шафі сидить. Я Вінника зустріла, обняла. Посиділи, поговорили. У їжі співак не перебирав. Сало їв, пив молоко з печивом і тортиком. Простий такий, не подумав би, що зірка. Обіцяв приїхати сіно корові косити, бо вміє. У Вербинах уже косять, чекаю на гостя (сміється).

Бабуся ложками стукала, наспівувала мелодії. Потім давай ми їхати на Чернігів, зібралося ледь не все село. Дивляться: хто ж воно гість?

У Чернігові спочатку посиділи в ресторані «Золотий берег», потім Олег забрав мене на репетицію. Сказали, що і я буду виступати. Я злякалася! На концерт дозволили взяти двох кращих подружок і їх маму.

На концерті було дуже страшно — багато людей. Але Олег мене обійняв, і я заспокоїлася.

А 29 травня запросив на свій концерт у палац «Україна». їздила. Квіти подарувала, він мене упізнав. Було дуже приємно.


З Олегом Вінником у себе вдома

«Бабусю, я хочу кінця світу! Я така худенька, що боюся на себе дивитися в дзеркало»

З четвертого березня Маша в лікарні. Щодня до неї приїздять із Вербичів 40-річна мама Ірина та 64-річна бабуся по матері Наталя Остапенко.

У Вербичах родина живе у будинку на два ходи: з одного — бабуся, з іншого — мама з татом Миколою. Родина проста, роботяща. Мають корову, курочок, город. У хаті — порядок. Найбільше хворою онукою опікується бабуся, дівчинку вона називає Марійкою.
— Четвертого червня буде два місяці, як у лікарні лежить, — схлипує бабуся Наталя Іванівна. — Має грибкове ураження легенів. Наполовину тільки здвиг на краще, голосить, плаче. І я разом з нею, стриматися не можу.

Уперше захворіла у 2012 році, у шостому класі. Усе пішло із санаторію. Я вимагала путівку. Батько-мати — інваліди, а нам, як завжди, її нема. Тоді відправили у санаторій у Бердянськ. У довідці написали: «Хронічний бронхіт».
Повіз її тато в той Бердянськ. Як вона казала: «Я сама себе везла, тато був як охоронець: речі носив, приглядав за мною». А через день плаче і шепоче: «Забери мене, бабусю!». Стала сумувати.
Їй гріли лімфовузли. Побула днів п'ять у санаторії, і ми її забрали. Як увійшла в хату — страх: ніжки тоненькі, як у стакані олівець. І через два тижні бачу, щось не те. Піднялася температура до 39,4. Збили. Аналізи не здавали, дома лікувалися. Ще через два тижні я потрапила в кардіологічне відділення лікарні, із серцем давно мучуся, а в неї температура 37,2. І кашель. Взяли аналіз РОЕ (реакція осідання еритроцитів) — 42, а коли їхала в Бердянськ, було по нормі, чотири. У мене зразу серце тьохнуло: щось сталося! Відправили нас на обстеження у тубдиспансер. Лікар подивилася Марійку: «Величезні лімфовузли і запалення легенів. Нічого заспокійливого сказати не можемо. Найменше півроку лежатиме у лікарні. Ми полікуємо два місяці, якщо допоможе — то туберкульоз». Марійка мені дзвонить: «Бабусю, я хочу кінця світу! Я така худенька, що боюся на себе дивитися в дзеркало». Повели до онколога, бо лімфовузол вискочив. Одразу не призначили пункцію. Порадили маззю 10 днів мазати. Мазали, а їй ще гірше.

У лікарні мені казали: «Моліть Бога, щоб був туберкульоз». Опісля поставили діагноз — лімфаденіт (запалення лімфатичних вузлів). Забрали Марійку додому. Зайшла у двір, а в нас собачка маленький. Він на неї стрибнув — онука повалилася. Сил не було зовсім. Тоді поставили діагноз лімфома Ходжкіна (злоякісне онкологічне захворювання). Питаю у лікарів: «Вона помре?». У відповідь: «Так». І відправили нас в Національний інститут раку у Київ. Там поставили діагноз — рак правої легені.
Коли почали хіміотерапію, Марійка вже не могла ходити. Була друга, майже третя, стадія раку.
Матеріально нам допомагав Вадим Нестерчук (український автогонщик, бізнесмен, благодійник, загинув на автоперегонах в Еміратах у липні 2013-го). Ставлю тепер йому свічку за упокій у церкві.
Я навіть не знаю, скільки обходилось лікування Марійки. Крім Нестерчука, допомагали народні депутати Дубіль, Королевська, Чечетов, школа двічі збирала гроші. Просто люди допомагали. Казали, що Атрошенко цікавився десь, чого ми в Київ на лікування не їдемо, він би допоміг. Та ми не так виховані, щоб просити його.

Оце перед виборами кажу Ірі: «Може, до кого звернутися за допомогою?». Вона: «Не треба». Може, ми й не праві, треба просити.
Допомогли ті, від кого не чекала. Як стали гроші нам нести — це найстрашніше. Соромно дуже. Пенсіонерка прийшла, поклала на стіл 100 гривень, мені незручно! Тоді в неї повісився внук — я їй ті гроші і повернула. Марійка підказала.

У Києві давали гроші. Везла Марійку. У перехожого запитала, де інститут раку. Підказали і 50 гривень дають. Я питаю: «Це навіщо?». Сказали, що так треба. Сотню із Грибової Рудні передала людина, у якої рак щитовидки. Із Ріпок жінка недавно 200 гривень передала. У її дівчинки рак кісток. Сказала: «Ми не бідно живемо. Беріть».
І я тоді: хата у когось згоріла — несу гроші, ще яка біда — поспішаю.
Велике спасибі лікарям Світлані Ковтановій, Людмилі Силі, медсестрам обласної дитячої лікарні. Вони дуже добре до нас ставляться.
Цього року знову біда. Десь простудилася, потрапила в лікарню з цим грибковим ураженням легенів. Дитячий фонд Нестерчука знову нас лікує.
Та зараз справи пішли на краще — Марійка вже навіть почала фарбуватися. Намагаємося її радувати — косметику купуємо. І плаття придбали, щоб пішла в школу на випускний. Вона поки восьмикласниця, та хоче подивитися на інших. Стараємося, щоб їй була радість. Буває, кричу на онуку. Дівчата-подруги легко одягаються, І вона з ними. А їй же не можна простуджуватися.



Чи буде дитина глухою?

Наталя Остапенко онукою пишається. Разом з дочкою Іриною гортають папку з грамотами Маші.
— Навчається Марійка дуже сильно! Іноді учителі приходили додому або передавали, що робити, як хворіла, — ділиться бабуся. — Сьомий клас у школі не була. У восьмий прийшла — зразу на олімпіади: перше місце зайняла з української мови, друге — з біології. Не закінчила цього року восьмий клас, та все одно її вже ж випустять, не залишать на другий рік. Ніколи не мали поняття, щоб її змушувати вчитися. Читати навчилася сама, ще рочків у чотири. По складах не читала, одразу цілими словами. У школу ще не ходила, а до ста рахувала.

— Стояли під магазином, а вона мені каже: «Сухарі». І показує пальчиком на напис, — важко, по складах, хвалиться донею Ірина. — Слова складні які-небудь я не знаю, мама не знає. А вона знає. До неї звернись — вона «наладить» і телевізор, і телефон, і ноутбук.

— У роду нікого глухих не було, просто Іра невдало перехворіла грипом, це дало ускладнення, — киває на дочку Наталя Іванівна. — Зійшлася з глухим. Він І говорить. Микола дивиться уважно і читає по губах. Його мати казала, що це ускладнення після запалення легенів. Мені важко, бо Іра з Колею по інтернатах виховувалися. Дочка в київській школі №16 для слабочуючих, а він — у Сосниці, у спеціальній школі-інтернаті. Іра дуже розумна, Марійка пішла в неї. Як горе сталося, Іра не хоче говорити, ображається на всіх. Каже: «Не бачить Бог, що я інвалід? І тут повтор!». Як Марійка народилася, усім було цікаво, чи буде дитина глуха. А вона нормальна.

Коля — чоловік роботящий, та ми з ним не дружимо. Характер — не цукор. Був два місяці у Маріуполі на заробітках. Хотів заробить, щоб дитині щось, так почались оці військові дії. Повернувся. Хотіли купити кімнатку у гуртожитку в Чернігові, щоб з Вербичів не кататися.

«Мрію стрибнути з парашутом!»

Маша любить співати — це вона в бабусю. Наталя Остапенко була методистом у Ріпкинському будинку культури, завклубом у Вербичах.

— Раніше народні пісні співала, — пригадує Наталя Іванівна. — Тепер уже не виступаю — журба і здоров'я не дають. У нас якісь дивні повтори в родині: я у мами одна, у мене Іра одна, і у Іри Марійка одна. І всі хворіємо. Хоча сім'я була знатна — мій дідусь був перший голова колгоспу, мама — секретар комсомольської організації, рідний дядько по мамі — директор школи. Мама моя померла від невідомої хвороби, я з серцем мучуся, Іра—Інвалід, тепер іще й Марійка. Бідна моя онука після хіміотерапії перемінила за рік три перуки. Діти жорстокі, сміялися з її штучного волосся. Зараз уже дружать, а меншими була біда. Заздрили, що Марійка навчається добре.

— Бабуся постійно себе накручує, — не погоджується з Наталею Іванівною Маша. — Просто мені навчання дається легко. Я ніколи не зубрю правил. Вважаю, що головне — розуміть, як робить, а не знати правило. Англійську мову не люблю, але вона добре виходить.

Скучно мені в лікарні, а в місто саму не пускають. Так хочеться додому — літо ж! Раніше з бісеру плела. Тепер хочеться активних дій. Набридло сидіти. Дуже хотіла б побувати на островах, де голуба прозора вода. Знову в Італію поїхати б хотіла. Раз уже була, у рамках якоїсь благодійної акції. їздила у 2008 році. Там була півтора місяця. Жила у родині з двома дорослими дітьми. Прийняли добре, але наступного року чомусь не запросили. А от подружка моя тричі їздила.

А найбільше мрію стрибнути з парашутом, з самого малечку. Люблю адреналін!

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №23 (1465)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.