І в 1941 році, і в 2014 - одні й ті ж "граблі"

Ветеран війни і праці Володимир Дмитрович Євлаш почув з телевізора про українські танки без акумуляторів й аж сплюнув спересердя. Бо надто схоже він вже бачив...


Було це в далекому 1941 році на військовому аеродромі в Латвії. Там базувалось багато літаків без... двигунів чи інших важливих вузлів - зняли для ремонту. Бойову авіацію перегнали сюди, на щойно приєднану до СРСР територію, з інших аеродромів. Потім на їхні ремонтні бази відправили ті двигуни. Коли почалась війна, жоден з передислокованих літаків не піднявся в небо.

Пригадав колишній червоноармієць й історію з підготовкою до військового навчання, що мало відбутися між підрозділами, де він служив, і військовими частинами латишів, що влилися в Червону Армію. В останню хвилину навчання відмінили, бо стало відомо, що «приєднаним» воякам видали... бойові патрони.

- Про це я довідався пізніше, коли відступали з Прибалтики на російську територію, - заглибився в спогади старий солдат. - Ми потрапили в оточення і день пересиджували в лісі, а на ніч планували «напівсліпий» прорив. До нашої групи підсів один офіцер, розговорився з нами, розкрив секрет відміни того навчання. І так журливо сказав: «Ми вже тоді могли загинути... від своїх куль». А коли вийшли з оточення, дуже переживав, щоб не «настукали» на нього за ту відвертість. Досі пам’ятаю його фамілію - Льовін, такий рижий білоруський єврей, доброї душі командир. З ним ми відступали в тил.

Спогади про ті події глибокою раною закарбувалися на серці фронтовика. В червні 1941 року вище командування Червоної Армії кинуло напризволяще їх, погано озброєних і голодних, ще й у Прибалтиці, де вони вважалися «окупантами». Не приділяли елементарної уваги до відступаючих і на своїй землі.

- Від тривалої пішої ходи слабеньке літнє взуття зовсім розлізлося, - з гіркотою в голосі розповідав Володимир Дмитрович. - Земля місцями була наче каменюками всипана. В одному селі нас пожалів якийсь дідусь: «Касатіки, я вам лапоточкі винесу». І виніс. Не пам’ятаю вже, скільки пар. Мені одна дісталася. Трохи легше стало, та не надовго. Коли ледь на звалились прямо на дорозі, оголосили тривалий перепочинок. Та на розпухлі, посинілі ступні вже не можна було стати. «До вітру» навколішки лазили.

Неймовірні муки пережив Володимир Євлаш на фронтових дорогах, але там же і страх розгубив. Кілька разів отримав поранення. Одне з них лікував без місяця рік. Та після Перемоги полегшено зітхнув: все страшне позаду. Тоді й гадки не мав, що на сьомому десятку після закінчення найкривавішої війни до нього повернеться страх нової бійні. Й ознаки її початку дуже схожі на пережите в 40-х.

За себе колишній солдат не переживає: вдосталь нажився. Але ще жити й жити чотирьом синам, шістьом внукам і стільком же правнукам. Он яке «військо» подарував з дружиною Ганною (рік тому померла) рідній державі. Чи вона не кине їх напризволяще, як кинув колись його в 1941 «могутній» Союз? Невже й найстрашніші сторінки історії повторюються? Скільки ще будуть українці наступати на кляті граблі?

Ветеран війни і праці переймається не тільки за долю своїх рідних, а й інших співвітчизників. Бо все його життя - не тільки заради себе. Найвищою бойовою нагородою вважає медаль «За отвагу», хоча є й ордени. За мирну працю на тракторі удостоєний ордена Трудового Червоного Прапора, інших високих відзнак.

Вже цього достатньо, щоб належно оцінити людину. Та є ще одне, не менш важливе, аніж державні нагороди, доповнення до славетного портрета воїна і трудівника. Це - напис на фронтовій фотокарточці: «Самому смелому бойцу Євлашу Владимиру. Командир В. Костело». А зображені там сам командир і його сміливий солдат.

Володимир Дмитрович характеризує себе інакше: «Я не герой, але ні в бою, ні на роботі ніколи нікого не підводив». Напевно, недаремно й Господь тримає його на грішній землі вже 95-тий рік.

Він ніколи не прагнув когось повчати, керувати. Проте завжди мав незаперечний авторитет, завойований не гарними словами, а працею і поведінкою в громаді.

Село Соколівка, в якому проживає Володимир Євлаш, раніше називалося Дідове - на честь пана Раковича, що подарував свою економію внуку. В період колективізації тут створили радгосп, в якому продовжували справу пана - вирощували племінний молодняк породистих свиней. В цьому господарстві і став працювати дембель. Працівники тут прирівнювалися до робітників, їм навіть паспорти видавали, чого не мали колгоспники. І робота - як на заводі чи фабриці, за чітким розкладом.

Одного разу агроном поставив трактористу Євлашу невідкладне завдання: закультивувати площу, яку завтра необхідно засіяти. До трактора були причеплені два культиватори, на кожному - прицепщик. І як не старалися, працювали майже без перерв, але до кінця робочого дня не вправились. Тракторист сказав: не поїде з поля, доки не закінчить культивацію. Але прицепщики не захотіли залишатися. Тоді Володимир Дмитрович попросив їх, щоб допомогли відчепити одного культиватора. Ті погодилися, потім пішли додому, а тракторист одним культиватором підготовлював площу під засів майже до ранку.

Після цього випадку вже ніхто з помічників не поглядав на годинник, коли працював з Євлашем.

Тепер, на думку ветерана, дещо інше ставлення до роботи в полі. Та й загалом до життя в селі. Хочуть впритул наблизитись до міських умов. У питаннях побуту й пенсіонер не проти, а щоб у селі не тримати домашнє господарство - проти.

- Коли були в радгоспі, одержували зарплату в грошах, але не мали можливостей для утримання домашньої худоби: нічим було її годувати, - пригадує старожил. - На базарі не накупуєшся кормів. Потім нас реформували в колгосп, де зерна достатньо давали, присадибні ділянки збільшували. 1 молоко не на фермі виписували, а в своєму сараї доїли. Домашніх корів було до 60 голів... Давно цього немає...

Та не лише про колгосп і його голову, нині покійного Миколу Бороду, залишилися добрі спогади. Батьки розповідали, які гарні порядки були в Дідові за пана Раковича: і економія успішна, і спиртозавод, і ставки, і чистенькі алеї та квітники...

Підтримувався належний порядок у селі, коли господарював тут Бобровицький радгосптехнікум при директору Леоніду Григоровичу Яковишину. Нині ж господарство геть занепало, в селі немає а ні колективної, ні домашньої худоби. А магазинна продукція - не те. Але й з цим, на думку ветерана, можна миритися. Тільки б не було війни, і щоб лад був у державі. Мовляв, кинулись рівнятися - одні на захід, інші на схід.

- Батьки розповідали, що колись пани з Європи приїздили до нашого Раковича відпочити в мальовничому, гарно окультуреному райському куточку, а також повчитись господарювання і організації місцевих промислів, - з патріотичним запалом аргументує ветеран. - Чому тепер опускаємось до рівня лінивого і безкультурного старця? Ні моє покоління, ні наші батьки такими не були, хоч жили бідніше і важче, у революціях, війнах і відбудовах борсались... Невже знову до цього котимось?...

По обличчю воїна і хлібороба, побитому війною та роками, скотилася непрохана сльоза. Невже за таке майбутнє він і кров проливав, і надголодь на запиленому гусеничному ДТ норми перевиконував, синів без розкошів ростив?

Нинішньому поколінню, як манна з неба, звалилася незалежна держава. Відбудована після війни, із «зализаними» демографічними ранами, з корисними копалинами і найродючішим чорноземом, з працелюбними людьми і базовими підприємствами всіх галузей економіки...

Що ще потрібно для розумних державних лідерів? А, може, їм самим не підходить визначення «розумні»? Чи не їхніх ще батьків якось невдало тріснули в лоба оті, кимось вперше прокляті, граблі?




Григорій Загребля, "Чернігівщина" №15 (467) від 10 квітня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.