Восьмеро дітей, сімнадцять онуків – хіба то не багатство?

Цього багатія ми знайшли в селі Придеснянському Коропського району. Діти Віктора Миколайовича Романенка вже дорослі, усі одружені, онуки підростають – сім хлопчиків і десять дівчаток. Чи не радість для діда! За плечима у 65-річного чоловіка життя, наповнене працею, турботою про велику сім’ю.

«Хату нам колгосп дав»

Хата Віктора Миколайовича — на краю села. За садом і городом — озера, в яких водиться риба. Трохи далі — Десна. Краса земна, від одного погляду на яку радіє душа.
— Нам цю хату колгосп дав, як багатодітній сім'ї, — каже господар. — Раніше тут жив бухгалтер, а тоді виїхав. А ми жили в Городищі, це рядом. Тоді село звалося Комуністичне. Тепер повернули йому стару назву. А Придеснянське так і залишилося Придеснянським, хоч споконвіку було Савинка. Ще одна Савинка, розповідали, була в Козелецькому районі. Так щоб не повторювалося. А тепер, чув, — і там Савинки немає, злилася з Пилятином. Як на мене, то й не треба було міняти назви сіл. Перекреслювати історію населеного пункту і людей, які в ньому народилися. Старші жителі і тепер кажуть: Савинка.

А я родом з Городища. Троє синів було в нашої матері. Я — найменший. Один час усі робили на фермі. Тоді районна газета писала про трьох братів Романенків — тваринників. Ось подивіться на цю фотокартку. Тут уся моя Романенківська рідня. Мама Ганна Василівна ще жива була. Брати з сім'ями. Я ще з густим чубом. Моя Надя з Вірочкою на руках. Бачите, на грудях у неї медалі «Материнська слава». «Матір'ю-героїнею» вона так і не стала. Документи зібрали, підготували, а тоді вони чи загубилися десь, чи щось інше, а героїні Надя так і не діждалася, хоч народила і виростила восьмеро дітей. Сім дочок і сина. Рано померла моя половина. Місяць до свого 60-ліття не дожила. Чотири роки я вже без неї. Тридцять п'ять літ разом прожили, душа в душу. Нехай уже оддихає там да мене жде...

«Надю я взяв з дочкою»

— Тружениця була покійна. Дояркою в колгоспі робила, самі знаєте, який то труд. А дома ж — восьмеро дітей. Їх і обіпрать треба, і нагодувать, і в шкільний щоденник заглянуть. Та ще ж і хазяйство. Корову ми завжди держали, бо як же з дітьми без корови. А ще свині, птиця. Городу 40 соток. Трудно. Ну, ми з Радичева тещу забрали. Вона, спасибі, дітей нам гляділа, бо Надя ж на роботі. Нема вже й тещі, царство їй небесне. У 98-ому році померла.
А зустрів я Надю у своєму селі. На той час уже армію відслужив. В Німеччині пройшла моя служба. Жив з матір'ю. Робив у колгоспі. Час і про одруження думати. До Городища Надя приїхала з Радичева. Рідня тут у неї. Дояркою на ферму пішла. Там ми й познайомилися. Сподобалася мені. Ходив за нею недовго. Зимою познайомилися, а зразу після посту побралися. У Наді дочечка маленька від першого чоловіка. Не склалося у них життя, кинула вона його. От і забрав її з дворічною Світланою, яка стала мені рідною. Татом зразу назвала. Гарне дитятко.

Привів я Надю до своєї матері, а вона не захотіла няньчить чуже дитя. Я не виню її за те. Не захотіла, то й не захотіла. Як буть далі — мені вирішувать. От я й позичив грошей і купив собі хату, в якій ми й зажили своєю сім'єю. У кінці 74-го року у нас народилася вже спільна дочка Оля. А далі Господь посилав нам діток через кожні 2 чи 3 роки.
Так ми і жили. Коли трохи розбагатіли, прибудували до хати веранду. Хазяйство держали. Усе було добре. Після Олі у нас народився син Васильок. А далі Наташа, Люба, Віра, Інна, Оленка. Старшим імена давали ми, а менших уже називали старші діти. Так і росли, до школи ходили, привчалися до роботи. Слухняні були. Я жодного разу не покарав їх — не було за що. Та й не в моєму характері таке.

Вихованням дітей займалися Надя і теща. Я ж від ранку до вечора на роботі. До 1980 року на тракторі робив. А тоді захворів на запалення легенів. З'явилася загроза астми. Мучила алергія на запахи. Фарба, квіти — для мене біда, задихаюсь і крапка. Довелося залишити трактор. Пішов з конем на ферму, до телят. 50 голів у групі. Треба відгодувати до 300-кілограмової ваги. Так я до самої пенсії і доробив на телятнику.
А Надія Андріївна моя захворіла несподівано. Спочатку діабет лікувала, а тоді приключився інсульт. Він і звів її в могилу. Від горя цього досі не можемо прийти до тями. Важко змиритися із втратою дорогої людини, вірної дружини, доброї матері нашим дітям.

«Сім'я у мене чи не найбільша в селі»

— Діти наші виросли. Першою заміж вийшла Світлана, у 16 літ. Після восьми класів вступила до Сосницького сільськогосподарського технікуму бухгалтерського обліку. А провчилася там тільки місяць. Знайшовся парубок, який забрав її до себе в Конятин. Там вона й досі живе. Провідує нас, а ми до неї їздимо.
Оля наша живе в Лукнові. У неї велика сім'я. Дочка повторила материну долю, народила семеро дітей. Шість дочок і сина. Івану ще тільки чотири рочки. Сім'я у дочки хороша, славні дітки ростуть. Старші вже школярі, маленькі з матір'ю вдома.
Мій син Василь живе зі мною на одній вулиці. У нього двоє синів. Віталій вчиться в одинадцятому класі, Антон — у дев'ятому. Дружина Василя працює медсестрою в Черешенській школі-інтернаті. Живуть добре. Хазяйство держать, корову, двох телят. Невістчина рідня допомогла їм купити трактор, то тепер син і нам допомагає порати город. Спасибі Богу, мої діти усі дружні, допомагають одне одному.
Василь у Сосниці у свій час вивчився на шофера. Робив у Черешеньках на хлібоприймальному пункті. А оце нещодавно його призначили директором сільського будинку культури, тут, у нас.

Дочка Наташа закінчила Сосницький бухгалтерський технікум. Живе з сім'єю в Коропі, працює в банку. У неї троє дітей. Карина вчиться в Новгород-Сіверському медичному училищі, Артем — школяр, а Настуні тільки чотири рочки, ходить у садок.
У Коропі живе й Люба. Диплом учителя молодших класів вона здобула в Прилуцькому педагогічному училищі. А працює в нотаріуса. Старший її син Ярослав ходить до п'ятого класу, а Іллі ще три роки. Чоловік — водій-дальнобійник. Мають свій дім.
Оленка наша вчилася на комп'ютерника. Працює в Черешенській школі-інтернаті. Її чоловік — лісник. Їхньому синочку Дімі — третій рік.
Зі мною в нашому домі живуть Віра й Інна з дітьми. Інна — секретар сільради. Після Сосницького технікуму ще закінчила Чернігівський інститут економіки та управління, її донечці Даші — четвертий рік. А Віриній Катрусі ще тільки другий. Віра у декретній відпустці по догляду за дитиною. Та ось ви познайомитесь із нашими красунями. Он уже біжить Даша.

Кучерява білявка сміливо підійшла до незнайомих людей, простягла ручку.
— Я — Даса. А тата мого звуть Caca. А маму — Інна, — відрекомендувалася. — А он Катя, моя сестричка.
Катруся тільки прокинулась, терла кулачком оченята. Але не плакала, а навпаки — усміхалася. Говорити вона ще не вміє. Маму, щоправда, уже кличе. І твердо вимовляє «Так!»
Батько малої Артур пішов з вудкою до озера.
— Риба потроху водиться, — каже Віктор Миколайович. — У молоді роки і я любив посидіти на березі з вудкою. Тепер уже не ходжу. Сьогодні он дрова рубаю. 7 листопада вже жовтневу революцію не святкуємо. А робота в селі завжди є. Зять он яблук з кинутого колгоспного саду навозив для корови і кобили. Там їх цього року тьма-тьмуща. Увесь світ їде, збирає. Та у нас і свій сад хороший. Ось вас пригостимо яблуками. Хай тільки Віра приїде з Коропа.

А тут і Віра на порозі, молода і гарна, рум'яна з дороги.
— Їздила до Коропа вітати з 85-річчям батькову мачуху, — похвалилася. — Вона вже не встає з ліжка. Зраділа моїй появі.
— Батько мій був ходок, — усміхається Віктор Миколайович, — женився багато разів. Мати, було, подадуть на аліменти, тільки його розшукають, а він уже до іншої пристав у прийми. Нема вже його на світі, а до останньої його дружини мої діти їздять. Немов би ж баба їм.
От і з днем народження привітали.
— Тато наш добра людина, — хвалить батька Віра. — Характер у нього м'який. Нас, як малими були, ні разу не покарав, не шльопнув. Тепер же онуків жаліє. Дівчатка наші діда люблять...

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №46 (1436)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.