«А наша мама у тюрмі!» – хвалиться Каринка
Любов Гуржій з онуками Кариною, Юлею та Артемком
«Усе думаю, чого вона така. Лаю і жалію свою безпутну дочку»
Наташа у Любові Григорівни — едина дитина. У дев'ятнадцять народила її і любила безмежно. Жила тоді з чоловіком у його батьків у Алтинівці. Це недалеко — у Кролевецькому районі Сумської області. Та подружнє життя не склалося. Чоловік пив і так знущався над молодою дружиною, що вже не витримала її мати. Приїхала і забрала дочку з дитиною додому, у Червоне. Свекри сумували за онукою, приїздили з гостинцями для малої, а тато більше ними не цікавився, ще не раз пробував жениться. Та Любу це вже не хвилювало. Жила з батьками, робила у колгоспі, ростила доньку. Оглядаючись назад, каже:
— Може, ми її залюбили. Хотілося, щоб і платтячко в неї було найкраще, і пальтечко, і черевички. Щоб не заздрила тим дітям, у яких тато є і дім — повна чаша. Я літо у полі, в ланці, а зимою накуплю по селу соняшникового насіння мішків чотири і на Москву. В Алтинівці завантажу в товарний вагон. Сама їду в пасажирському. У Москві торгую на базарі. За одну поїздку тисячу наторгую. Отак разів чотири чи п'ять за зиму. Навезу дочці нарядів, гостинців різних. Ходить моя Наташа, як картинка. Любили ми усі її страшенно, балували. Вчилася вона слабенько, а вдома до всякої роботи привчали.
У Москві я й чоловіка собі знайшла. Анатолій Гуржій теж торгував соняшниковим насінням. Сам із Черкаської області, розлучений. Долі схожі, хоча у мене дочка одна, а у нього четверо дітей.
Ну, познайомилися, сподобалися одне одному. На продовження відносин я й не розраховувала. А тут раптом приїздить Анатолій Григорович до нас у Червоне. Пам'ятаю, сніг тоді великий був, зима люта. З'явився на порозі, як Дід Мороз із казки. 23 роки ми вже разом. Взяли законний шлюб. Так і живемо. Спочатку Наташею займалися, а тепер ось троє її дітей — наші клопоти. Онуків Анатолій дуже любить. І вони його. Кілька разів гостювали у нас його діти. Зараз наш дідусь у Києві на заробітках. На вихідні чекаємо додому.
«Юля у нас фактично від народження. Карина — з семи місяців»
— Часи настали важкі, у селі не було роботи. Якось прочитали оголошення, що в село Красне під Конотопом запрошують на роботу доярок. І ми поїхали туди. Купили хату, завели хазяйство. Пропрацювавши тут дояркою, Наташа поїхала в Київ. Знайшла там роботу. Що вона вагітна, зразу не призналася. Юлю народила в дев'ятнадцять, як я колись її. Батько нашої онуки — кримський татарин. Зв'язки з ним обірвалися. Що ж, так буває. Діти в цьому не винні. Юлечка народилася справжньою красунею, стала для нас втіхою. Вона з нами фактично від народження.
А ось Наташа пристрастилася до чарки. Ні вмовляння, ні повчання, ні сварки відвернути її від тієї біди результату не дали.
Ми повернулися в Червоне. У Наташі на цей час з'явився Володька, теж з Алтинівки, як і мій перший чоловік, її батько. Розлучений, старший за неї на десять років. Жила в нього. У 2006 році у них народилася Карина. Горе було в тому, що вони обоє пили. Який уже там догляд за дитиною, коли батьки не висихають! Порадившись із Анатолієм, я вирішила Карину забрати до себе. Із семи місяців вона у нас.
Годувать дітей у мене завжди є чим. Свиней, кролів, птицю держали, а тут купили ще теличку, виростили з неї хорошу корову. От уже й молоко своє. І на городі все росте, погріб повний і овочів, і консервації.
Доля дочки, звісно, непокоїла. Щоб була на виду, купили їй хату у своєму селі і все в хату. Живіть, беріться за розум!
Я не можу сказати, що Наташа — погана мати. Дітей вона любить. Заведеться якась копійка — несе дочкам гостинця. Напече дерунів — теж сюди. На городі допомагала. Це як не п'яна. А коли вип'є, тоді вже про все забуває. От і допилися.
Горілка призвела до того, що вони своєю компанією, а в ній був батько Наташі, її Володька зі своїм сином, ну й Наташа, вкрали в когось там балон і газову плиту. Володьчиного сина не судили, а цим трьом дали по два роки умовно. Ну, опам'ятайтесь же! У вас діти! І треба ж було тільки дотримуватися закону, з'являтися у вказані дні в міліцію для реєстрації. Мабуть, і тут горілка зробила свою справу. Ніхто не реєструвався. Я просила:
— Наташо, не грайся. Це ж міліція.
А в результаті опинилися Наташа з Володькою за ґратами уже на три роки. Вона відбуває свій строк в Умані, а він — у Сумах.
На новонародженого сина Наташа написала відмову
— Та це я забігла наперед у своїй гіркій розповіді. Ще раніше, до тієї крадіжки, дочку позбавили батьківських прав. Плакала на суді, обіцяла бути хорошою матір'ю. Але діти жили в мене вже давно. Тепер же я могла стати їхнім опікуном, що давало хоч якісь гроші на виховання онук.
13 травня 2011 року Наташа народила сина. В пологовому будинку їй порадили написати відмову від дитини. Хлопчика все рівно від тебе заберуть, сказали, бо ти позбавлена батьківських прав. Страшенно плакала, просила мене:
— Мамочко, заберіть хлопчика собі. Признаюсь вам, як на духу: взять новонародженого онука тоді я просто побоялася. І Артемка відвезли в будинок дитини у Прилуки.
Наташа невдовзі потрапила в ув'язнення.
І я майже рік не бачила онука. А з думки він не йшов. Зрештою не витримала. Десь навесні минулого року кажу чоловіку:
— Так жаль мені ту дитину, все думаю про нього. Давай поїдемо провідаємо.
Ми накупили гостинців, щось із одягу для онука, іграшкову машинку, посадили в авто дівчат і рушили на Прилуки. Гостинців наших там не взяли, сказали, що все необхідне у цих діток є. А хлопчика нам показали. Я взяла його на руки. Малесенький, худесенький, він так уважно дивився на нас, перевів погляд з Юлі на Карину, на Анатолія, потім на мене і — усміхнувся. На щічці заграла ямочка. Я не стримала сліз, а Анатолій розплакався і вибіг із кімнати.
— Бабусю, давай заберемо хлопчика, — попросила Юля, пригортаючи його до себе.
А я вже знала, що заберу онука, що він повинен жити в сім'ї, поруч з сестрами, зі мною.
Повернувшись додому, поїхала в Короп, почала клопотати, аби забрати дитину. Там мене підтримали:
— Правильно, Любове Григорівно. Він же ваш, а ви — його. Свої люди.
Спасибі, допомогли підготувати необхідні документи. 10 травня ми привезли Артемка додому, а 13-го, у перший його день народження, похрестили онука. Запросили священика з Алтинівки. Він і здійснив обряд.
Почав наш хлопчик рости. Годували його молочком, кашами, свіжим яєчком. І ось уже налилися щічки, стали міцними ніжки. У рік і три місяці Артемко зробив перші кроки, а в півтора року вимовив перші слова: мама, баба... А далі пішло й пішло. Тепер ось йому два роки і чотири місяці, а він уже говорить усе на світі. З вулиці й матючки приніс. Що-що, а це у нас швидко.
Тішимося ним усі. Дуже любить малого дід. Годує, забавляє, попку підмиває. А той аж підстрибує від радості у діда на руках. Ім'я старшої сестри Юлі Артемко вимовляє чітко, а Карину зве Кіна. З нею вони вже і б'ються. Карина ще не розуміє, що вона старша, треба малому поступатися. Люблять одне одного дуже, граються, але й сваряться. Діти!
«Господи, дай моїм онукам щасливу долю!»
— Юля цього літа закінчила в Конотопі профтехучилище, одержала спеціальність «Оператор комп'ютерного набору». 4 вересня їй минуло 18 літ. Припинилася моя опіка над нею, аз нею і гроші, які платила досі держава. Роботи за одержаною спеціальністю Юля не знайшла і вирішила піти ще вчитися. Тепер на кухаря. Стипендії 500 гривень вистачить хіба що на оплату житла у Конотопі. Ну що ж. Учитимемо дівчину, це вже наш обов'язок.
Карина пішла до другого класу. Торік була єдиною ученицею в першому, тепер одна у другому. Дітей у селі мало.
Я останні 18 років перед пенсією працювала санітаркою у психоневрологічному диспансері, що дало право піти на пенсію у 50 років.
Роботи по дому дуже багато: корова Чирва, четверо свиней, кролі, качки, гуси, кури. Город. А головне — малі діти. їх і нагодувати треба, і обіпрати, і забавляти. Лягаю спати о дванадцятій, встаю о четвертій. Іноді думаю: аби лягти і не встати. Гоню цю думку: у мене ж діти. їх виростити треба, поставити на ноги. їх жаль.
Наташі посилаємо посилки і гроші, пишемо листи. На аркуші обмальовуємо ручки Карини й Артемка. Це такий їхній привіт мамі. На побачення до неї я не їздила жодного разу. Нема на кого кинути дітей і хазяйство. А Анатолій двічі чи тричі провідував. У нього на Черкащині стара мати, то по дорозі до неї заїздив до Умані, де Наташа відбуває строк. Розповідав, що кається, проклинає себе за вчинене, страшенно сумує за дітьми.
Вона в листах присягається:
— Як прийду, за голову візьмусь. Не питиму і не куритиму. Мені б швидше до дітей.
У неї мобілки нема. А Володька дзвонить, питає, як діти. Просить дати слухавку Артемкові. І той уже:
— Привіт!
Господи, дай моїй дочці розуму, а онукам — щасливої долі. Прошу тебе, Господи! Нічого іншого мені вже не треба.
Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №37 (1427)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.