В цирку і театрі працював, та рідного села не забував

Він з дитинства знав, ким хоче стати. Тому вже в училищі про нього написали журналісти з Москви. Талановиті театрали запримітили хлопця у Німеччині, де він. як інші солдати, захищав інтереси Вітчизни. А невгамовні - шістдесятники стали його кращими друзями. Нині йому 75. Однак виглядає він років на 15 молодшим. Звичайний уродженець села Козари Носівського району Микола Гришко із задоволенням відкрив свої секрети кореспондентові «Чернігівщини».


Микола з дитинства захопився малюванням. То сусідів зображав, то людей різних професій. Вже в другому класі вчителі помітили: у хлопця неабиякий хист до художньої творчості. І радили не забувати своє дитяче захоплення.

Скульптура для партії принесла гроші й славу

Закінчивши сьомий клас, юнак вирішив їхати в столицю і вступати до художнього училища.

«Того року на одне місце претендувало дев’ять бажаючих. Проте успіх був на моєму боці. Я склав іспити і мене зарахували. Мовляв, одразу сподобався викладачам. Щоправда, не знаю чим, -посміхається пан Микола. - На другий рік навчання в училищі оголосили конкурс на кращий подарунок партії до XIII з’їзду комсомолу. Я вирішив спробувати і виліпив скульптуру літературного героя Павла Корчагіна (з роману Миколи Островського «Как закалялась сталь». - Авт.). Адже його самовідданістю й мужністю на той час захоплювалися всі. Перше місце і 250 рублів отримав я за ту роботу. А ще славу на весь навчальний заклад. Бо наступного дня до нас в училище приїздив журналіст із Москви. Фотографував мене, ставив різні запитання».

Невдовзі про талановитого студента написали у газеті. А після успішного закінчення учбового закладу одна викладачка рекомендувала Миколі продовжити навчання у відомої художниці Алли Горської. Мовляв, талант слід розвивати, щоб чогось досягнути у житті. Хлопець погодився.

«Я прийшов до пані Алли, показав їй свої малюнки, - пригадує Микола Степанович, - на жаль, жодних емоцій вони у неї не викликали. Словом, Горська дала мені зрозуміти, що я нічого ще не вмію. Проте згодом вона сказала: «Здібності у тебе є.

Тобі потрібно багато працювати». Це було неабиякою похвалою. Попрацювавши зі мною вісім місяців, художниця змушена була їхати у Донецьк - писати портрети шахтарів. Повернувшись, одразу запропонувала мені вступати до художнього університету, у якому вона на той час викладала. Та мене якраз призвали до армії».

Театр почався з реклами

Армійські роки Миколи Гришка минули у Німеччині. Служив хлопець в охороні обводу великого Берліна. Якось в частину до солдатів приїхали артисти із Московського драматичного театру, який діяв у німецькій столиці. Читали вірші для армійців. Микола, який вечорами не випускав з рук пензля, зробив для них художню рекламу. Вона неабияк сподобалася режисерові.

«Ввечері мене запросили на таку собі співбесіду. Режисер запитав, чи впораюся я з художнім оформленням спектаклю. Мовляв, заплатимо, як слід. Я погодився, але замість грошей попросив квитки для солдатів на театральну виставу, - розповідає чоловік. - А після вдалого спектаклю мене взяли на роботу. Служба скінчилася, тож я поїхав додому, відмітився у військкоматі і сказав, що повертатимуся до Берліна. Мені оформили візу на три роки».

Весь цей час Микола працював худож-ником-декоратором у театрі. Його навіть житлом забезпечили. І любов він там свою зустрів - німку на ім’я Гіта.

«Я її навіть в Україну хотів забрати, але був переконаний, що в таких злиднях і беззаконні дівчина просто «зачахне». Це мене й зупинило. Знаєте, скажу відверто, життя в Німеччині неабияк відрізнялося за наше. На краще. Можливо, хтось після цього скаже, що я не патріот, але слід дивитися правді у вічі, а не замилювати їх так званим «ура-патріотизмом».

"Шістдесятники" не лише вчителі, а й друзі

Повернувшись до Києва, пан Микола пішов працювати на Київську фабрику театрального реквізиту. Вирішив також навідатися до своєї вчительки-художниці Алли Горської, яка Із задоволенням його прийняла.

Перше, що вразило - жінка заговорила українською мовою, попри те, що на той час таких людей зневажали і навіть переслідували. Більш того, як виявилося, Горська виступила одним із організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник», який був центром українського національного життя. Її чоловік Віктор Зарецький, не менш відомий митець, підтримав дружину у всіх починаннях.

«Так почалася епоха «шістдесятників». Я тоді з багатьма відомими людьми познайомився, бо їхня «політика» була мені до душі, - говорить мій співрозмовник. - Спілкувалися із Василем Стусом, Іваном та Надією Світличними, Іваном Дзюбою, Ліною Костенко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та іншими небайдужими до всього українського людьми. Вони не лише розвивали активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу, а й влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Це були великі люди. Деякі з них за таку пропаганду поплатилися власним життям. Мою вчительку, яка в подальшому стала не лише наставником, а й другом, Аллу Горську, також вбили (за неофіційною версією. - Ред.).

Спочатку переслідували, погрожували, але жінка не здавалася, за що і заплатила найдорожчим - життям. Та я навіть зараз пам’ятаю слова Алли: «Краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Навчився сам - навчи й інших

Вже працюючи на театральному комбінаті, Микола спробував вступити до художнього університету, бо прагнув здобути вищу освіту. На жаль, спроба виявилася невдалою. Це через міцну дружбу із «шістдесятниками», більш того - підтримку їхньої діяльності. Та це не засмутило чоловіка. Адже займався улюбленою справою. їздив різними містами, робив художні розписи. Олександрія, Бердянськ та інші історичні центри лишили по собі неймовірні спогади і чудові роботи, виконані митцем у різних художніх стилях.

«Де я тільки не працював: і в театрі, і на театральному комбінаті, і в універмазі «Україна», і в Київському державному цирку... Та жодного разу не зійшов з художньої стезі. Доводилося і малювати, і робити декорації, і ліпити скульптури... Але все ж таки чогось не вистачало у моєму житті для повного духовного задоволення. Тож коли мені директор Будинку офіцерів запропонував керувати художньою студією для дорослих, я зрозумів: ось те, чого я прагнув. Адже ділитися досвідом із людьми, які хочуть вчитися - це одне з головних правил людей, які вже щось вміють, - наголосив мій співрозмовник.

Працюючи зі своїми студійцями, чоловік намагався знайти, розкрити та розвинути здібності кожного свого учня, допомогти будь-якому прояву їхнього таланту. Як результат - чудові, поетичні, теплі та щирі роботи учнів студії.

Меморіал для малої батьківщини

Після виходу на пенсію у 65 років Микола Степанович повернувся до рідних Козар. Адже чоловік вважає, що тут його мала батьківщина, де він має дожити своє життя. Але справ ще у нього - непочатий край. Перше, що зробив по приїзді, - оформив символіку села. Тепер у Козар є свій герб і прапор. Ще митець за власний кошт встановив у центрі населеного пункту зупинку і художньо її оформив. Але головне - попереду. Нині він розробив проект Меморіалу пам’яті про загиблих у Козарській трагедії і хоче втілити його в життя.

«Вже показував у районі. Там всім сподобалося. Але поки що все впирається в кошти. Хоча їх не так вже й багато треба. Лише на матеріали для виготовлення. Вся інша робота - за мною. Дуже сподіваюся, що знайдуться добрі люди, і мої земляки ходитимуть до гарного пам’ятника нашим предкам, що своєю кров’ю, своїм подвигом дали нам перепустку у майбутнє», -підсумував розповідь Микола Гришко.

Сніжана Божок, газета "Чернігівщина" №36 (416) від 5 вересня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.