Давно немае війни, а дітей-сиріт багато. Не тільки тих, у кого померли батьки, коли більшого горя і бути не може. Багато тих, хто став сиротою при живих батьках. Як от Володя Валенко з Карильського Коропського району. Батько відбуває строк у в’язниці, а мати збайдужіла до дитини, живе своїм життям. Коли суд позбавляв її батьківських прав, не заперечувала й не обіцяла виправитись. Взяла хлопця під опіку сусідка Олена Проскура.

«Та як же ми б його не взяли? Він же виріс у нас»
У свої тридцять сім літ Олена виглядає підлітком. Худенька, маленька, з великими чорними очима, вона — як сестра своєму сину Жені. Хлопцю в жовтні мине шістнадцять. А сусідському Володі 5 вересня буде п’ятнадцять. Діти разом росли. Володя як тільки став на ніжки, зразу й притупав до Проскур. Що там тієї вузенької сільської вулиці, два десятки кроків, не більше. А в Проскур так гарно! Корова з телятком, поросята, птиця. Добра бабуся Надя обов’язково пригостить чимось смачненьким, нагодує, носика утре. Та головне — Женя, бабусин онук, майже ровесник Володі, з яким ой як цікаво гратися.
Сьогодні, коли хлопці підросли, уже підлітки, дитинство згадують тільки спільне. Завжди були разом, тут, на заквітчаному подвір’ї, у затишній хаті, де завжди пахло борщем і пирогами.
— Женя мій хоч і старший за Володю на рік, а вчилися вони в одному класі, — говорить Олена Іванівна. — Я свого віддала до школи, коли йому вже минуло сім. А Володя пішов у шість. От усі дев’ять літ хлопці й провчилися в одному класі. Дітей тепер у селі мало. Дев’ятий закінчили п’ятеро, усі хлопці. Чи буде десятий, не знаю. Усі однокласники моїх хлопців кинулися вступати до технікумів, профтехучилищ, ліцеїв. От і ми в роздумах. Женя хоче в Конотоп, у залізничний. Володя мріє вчитись на шофера. Спробуємо вступити. А як уже вийде, час покаже.
Нічого поганого про сусідів сказати не можу. Багатодітна нормальна сім’я була. Таня років на три молодша за мене. З Віталієм Валенком вони жили на віру. Коли народився Володя, Віталій записав його на себе. А тоді почали випивати і зрештою розбіглися. Віталій буквально бомжував, за щось потрапив під суд. Дали йому умовний строк. Чи він не зрозумів серйозності того, що сталося, чи ще через щось, але засуджений не дотримувався обов’язкових у такому випадку правил, в належний строк не відмічався. Новий суд у травні минулого року засудив його до трьох років позбавлення волі. Відбуває їх десь у Харкові. З сином у нього ніяких зв’язків. Як і тоді, коли був на волі.
У Тані ж своє життя. Час від часу вона зникала з дому. На три дні, на чотири. Про сина не дуже дбала. Та була ще баба Валя, її мати. От Володя залишався у відсутність матері немов би не сам. Коли ж баба Валя злягла, він ще й грубу топив, юшку варив.
«Залишайся ночувать»
— Пам’ятаю, одного разу прийшов до нас. Гуляє й гуляє. Наче вже
й додому час, а він сидить. Я відчула щось неладне.
— Що сталося, Володю? — питаю.
— Мати знов кудись пішла, — опустив голову, мало не плаче.
— Ну, залишайся у нас ночувать, — кажу.
Він так зрадів!
Кличемо вечеряти.
— Да не буду, — віднікується.
— Ні-ні, — кажу, — мий руки і за стіл.
Дуже сором’язливий. Тепер живе в нашій сім’ї, а сам взяти їжу, налити собі чаю чи дістати щось із холодильника ніяк не може. Кажемо йому:
— Не соромся. Ти член нашої сім’ї. Усе, що бачиш, твоє. Хочеш перекусити — будь ласка. Заглянь у холодильник, бери, що подобається. Приготуй собі чаю. Он варення, он печиво, коржики. Бери, не соромся. Нам же ніколи. Хазяйнуй сам.

Оце недавно таки налив собі чаю. Ми з матір’ю зраділи — відігрівається наш Володя, вчиться жити в сім’ї.
Позаминулу зиму він уже фактично жив у нас. У Жені нашого одягу і взуття багато. Розмір у хлопців однаковий. То ми швидко нарядили Володю в усе нове і чисте. Свого в нього нічого не було. Цілу зиму ходив у Жениній теплій курточці, дуже радів подарункам.
У жовтні минулого року Таня знову кудись пішла. Валентина Андріївна на цей час була дуже слаба. Попросила нашу маму зателефонувати в сусіднє село іншій своїй дочці Любі, аби та приїхала. Люба приїхала з чоловіком і забрала до себе матір і Володю.
— Через день чи два я несу з городу у хлів солому. Бачу, Володя стоїть, — розповідає Надія Олександрівна. — «А ти де взявся? — питаю. «Я втік і більше туди не піду»,— мало не плаче. «Ну, — кажу, — ходім у хату». А тоді дзвоню Лені: «Що робить?» Лена каже: «Іди в школу і сільраду. Треба, щоб усе законно було».
Що вже йому не сподобалось у родичів, не знаємо. Він там навіть один день у школу ходив. А тоді втік. Пішки прийшов до нас.
Увечері Лена приїхала з роботи. Володя до неї:
— Тьотю Лено, поперіть мені одежу. Я завтра в школу піду.
— Принось, поперу.
Покупали його, перевдягни.
— То ти, мо, й ночуватимеш у нас?
Хлопець зрадів.
Наступного дня тітка Люба привезла його документи.
— Раз не хоче, насильно не вдержимо, — каже. — Ось його документи.
— Треба, щоб усе було по закону, — вирішила Лена. — Закон на материній стороні. У будь-який час мати може його забрать.
Як у воду дивилася. Явилася Тетяна і до нас.
— Іди додому, — каже хлопцю,— а то я міліцію визову.
Ну, що ж. Додому то й додому.
— Так, Володю, — сказала йому Лена. — Чисту одежу, що ми тобі дали, залиш тут. Житимеш до школи — зайди й перевдягнись.
Якийсь час так і було. Та Олені і Надії Олександрівні так жаль було хлопця, що вони вирішили взяти його під опіку. Коли заговорили про це з Тетяною, та не заперечувала.
— Забирай, — сказала Олені.
— Я ним не управляю. Він мене не слухає.
— Тебе ж позбавлять батьківських прав.
— То й що? З тобою йому буде лучше.
Хороша дитина, яка так мало бачила добра
Намір Олени Іванівни взяти Володю Валенка під опіку підтримала мати Надія Олександрівна.
— Та як же ми б його не взяли?
Він же виріс у нас. Своє дитя. Жаль його, як рідну дитину.
Лена запитала Володю:
— Хочеш з нами жити?
— Хочу.
— То треба ж буде мене слухати, щодня ходити в школу.
— Буду.
Почалося оформлення документів. Олена пройшла курс навчання в Чернігові.
Після засідання суду, який позбавив Тетяну батьківських прав, Олена мало не плакала. її вразило, що Тетяна не відстоювала своє святе право материнства, як буває в подібних судових засіданнях, не обіцяла, що стане іншою, аби тільки залишити сина собі.
Тетяна живе в селі, у батьківській хаті, через вулицю від Проскур. Мало не щодня заходить до них, навіть щось допомагає по хазяйству. Якось шукали, хто відпасе череду. То Володя, почувши про це, сів на велосипед і знайшов десь Тетяну. Матір’ю її не зве. У присутності взагалі ніяк, позаочі — Тетяна. Як буде далі, час покаже.
— Хлопці у нас хороші. Беруться за всяку роботу, поратись мені допомагають, — хвалить Женю і Володю Надія Олександрівна. — У їжі не перебірливі. Гарні діти. Володя вже хазяїн. Каже: «Оце викопаєм картоплю, а тоді буряк. А кукурудзу можна й по холоду». Бач який! Зараз сіно заготовлюємо. І хлопці стараються. Гарні діти.
— Володя за свої майже п’ятнадцять літ ніде не був, нічого не бачив, — каже Олена Іванівна.
— Тепер ось не відтягнеш його від комп’ютера. Усе йому цікаво. Хочеться, щоб його життя було щасливим.
Опікуном Володі Олена Іванівна стала в березні. Нарешті почали платити обов’язкові при цьому гроші. І зразу в селі пішли розмови, мовляв, через гроші взяли
Проскури хлопця. Так почасти говорять не тільки в Карильському, а скрізь. Заздрите? Так у чім справа? Сиріт багато. Беріть їх до себе, дбайте про них, станьте їм рідними. І гроші будуть. Нині держава за це платить.
— У Володі є рідний дядько Андрій, брат його батька Віталія, — розповідає Олена Іванівна. — Ніяких зв’язків з небожем він не мав, може, й не знав, що є такий Володимир Віталійович Валенко. Та людина добра, він закінчив у Кролевці педінститут і йшов в армію. Несподівано розшукав мене в поліклініці, запитав: «Як Володя?» А тоді дістав 200 гривень: «Передайте йому». Ми на той час жили на мою зарплату санітарки і пенсію батьків. Кажу Андрію: «Якщо ти не заперечуєш, я куплю йому на ці гроші кросівки». Приємно, що рідний дядько згадав про племінника.
Проскури — трудівники. Надія Олександрівна сімнадцять літ пропрацювала санітаркою в районній неврології. Іван Григорович усе життя на тракторі. Після трьох інсультів нині навіть пересуватися по хаті самостійно не може. Олена у них молодша. Ще був син Володя. Через три місці після повернення з армії тіло 22-річного юнака знайшли в Десні. Те горе пече материнське серце й досі. Вона й сама перенесла тяжку операцію, стала інвалідом. А все рівно порядкує в домі, тримає велике хазяйство, у якому корова, телиця, бичок, свиноматка з поросятами, повен двір птиці.
— Ну хіба ж за таку пенсію, як у нас із дідом, проживеш? — каже Надія Олександрівна. — Треба робить. Та тепер у мене помічники! Як би я без них? — гладить хлопців по головах. — Вони в мене молодці!
Лідія Кузьменко, фото Ігоря Кошового,обасна газета "Вісник Ч" №27 (1417) від 4 липня 2013
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.