Герої та антигерої Борка

Вже на початку минулих вихідних стало зрозумілим, що кілька днів доведеться „відсидітися”. За вікном розгулялася справжнісінька зима. Споглядаючи на замети, пригадався чомусь Борок, як їздили ми туди редакційним авто після чергової заметілі, аби написати про місцевого самаритянина, який по нерозчищеному шляху доставляв хліб до маленького села, підвозив школярів. Хотіли написати, як про героя, сфотографувати, але правда життя виявилася не такою солодкою, як уявлялося. І тема, як кажуть – „зависла”. Так би і припадала пилом, осідаючи у пам`яті, коли б не оцей сніг.

А було все так. Взимку поперемітало дороги. І дехто із школярів віддалених сіл у понеділок не зміг потрапити до школи. Може десь, але тільки не в Борку – маленькому, ні – малесенькому (12 дворів, 21 душа) селі Козилівської сільської ради. Бо мешкає тут „дядечко” Cергій, у якого є кінь. І коли дорогу між малим і великим селами взимку не прочистить техніка, впрягає він свого коника у сани і, насадивши школярів, вирушає у незвичайний рейс „Борок­Козилівка”. Зупинка ­ за бажанням. Під час таких „НП” Сергій Остапенко і продукти селянам доставляв, і поштарку до села підвозив. Про нього нам розповів козилівський сільський голова. І ми поспішили на зустріч із місцевим героєм. Сліди саней вели до невеличкої хати, у якій нас привітно зустріла маленька бабусенька – Марія Миколаївна Остапенко. У свої 84 роки вона намагається тримати деяке господарство та порає городину. Зараз доглядає маленьких правнучків Маринку, Полінку і Максима. Старший правнук у школі. Про свого сина Сергія вона розповіла таке:

Усиновили його з чоловіком, бо своїх діток Бог так і не подарував. Збудували власний дім, виростили Сергія. І про окреме житло для нього подбали. Тут же, у Борку, за кілька десятків кроків від батьківського будинку. Хлопець працював у колгоспі. Путящий, роботящий. Потім – одружився. Спочатку все добре було, а далі – не заладилося. Пішли дітки. Колгосп розпався. Сергій собі конячку взяв на виховання. „Видресирував” слухняну­слухняну. Робота – сезонна. А у вільний час, „товаришкою” ставала оковита. Дружина ж втекла, кинувши дітей на батька і свекруху. Всіх чотирьох внучат і ростила. Чоловіка поховала. За буденними клопотами роки й пролетіли. Але жити треба, онде правнуки на печі сидять».

Старість хилить Марію Миколаївну до землі, а в очах ­ ніжність і любов. Напевно, на віку серце не одна болюча стріла ранила, а від неї добром віє.

„Онде ваша газета написала, що батько я нікудишній”, ­ вороже зустрів нас на порозі власного будинку Сергій Остапенко. Заходився шукати номер „Маяка”, у якому на весь білий світ розписано горе сім`ї Остапенків. „Спеціально залишив! ­ каже чоловік. – Мене позбавили батьківських прав, а діти зі мною росли. Їй вони не потрібні, ­ відмахує рукою кудись убік, напевно, на честь колишньої дружини, ­ Вона їх кинула і подалася у свою Авдіївку. Яка ж вона мати? А мене батьківства позбавили? Діти ж зі мною виросли, розумієте, зі мною, з батьком, який не має батьківства. Де ж у світі правда?..”

Отож, розмова у нас не відбулася. Розповідати чоловік нічого про свої гарні вчинки не схотів, про фото і слухати не став. Болить. Гасить той біль «вогнем» сорокаградусної.

Покидаючи оселю Остапенків, де колись, мабуть, молодому подружжю мріялося про гарне сімейне життя, думалося про чотирьох дітей – двох дівчаток і двох хлопців. Які вони зараз, дорослі, і чи можна їхні дії у самостійному житті критикувати через таке дитинство?..

Р. S. Сергія Остапенка позбавили батьківських прав за пиятику і за бійку. Його дружину ніхто у селі з тих пір не бачив, а діти „тулилися” під бабусиним крилом. Сьогодні тепло під ним Марійці і Полінці, Максимку і Артемку.

Вікторія Савченко, Корюківська районна газета «МАЯК»

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.