«Тепер у мене є документ, і я можу женитися на Діані», — радіє 6-річний Антон Красков

5,5 року він жив без свідоцтва про народження

У 54-річної Валентини Краскової із села Калинівка Носівського району п'ятеро дітей і восьмеро онуків. Для онука Антона вона і за бабусю, і за маму. Та оформити опікунство Валентина Вікторівна змогла лише через п'ять з половиною років після його народження.

Дочка пішла накопати картоплі і втекла з села

— Наташі було всього сімнадцять, коли на світ з'явися Антон, — розповідає Валентина Краск0ва. — Батько Антона не визнавав. Заміж Оксана не виходила.
Хлопчику було місяців п'ять, як його мама нас покинула. Послала я Наташу молодої картоплі накопати. Та як пішла з відром, з лопатою, так і не повернулась.
І документи із собою забрала. Мабуть, до втечі готувалась.
Я думала, що зовсім моя дочка пропала. Переживала. Та потім вона ще два рази до нас приїздила. Казала, що працює у Києві, винаймає там житло. Та що і як там насправді, я не знаю. Забирати сина вона не хотіла. А я і не набивалась.

Сина груддю вона, мабуть, з місяць погодувала, а тоді на кашки перейшли. Тому з харчуванням у нас проблем не було. Але ж хтось мав глядіти хлопчика. Я працювала і зараз працюю. До пенсії ще далеко.
Кинулась у пологовий взяти довідку про народження онука. Але там виявилось, що дочка записала сина на невідоме прізвище. Виходило, що такої людини взагалі немає. Документів Наталії не було.
У декрет я піти не могла, залишити роботу теж. Тоді на дитину держава платила по декілька тисяч, та жодної копійки я не отримала. До садочка хлопчика не брали. Знову ж таки — нема документів.
Валентина Вікторівна працює різноробом у місцевому підприємстві «Агро-прогрес».

— Хто ж допомагав з Антоном?
— І діти приїздили, і онуки. Всі допомагали. І родичі, і сусіди. Як старшим став, то й на роботу брала. Спасибі всім.
Валентину Вікторівну у селі знають як відповідальну, роботящу, чуйну жінку.
— Хто ж, як не Валентина, піде старим хати білити? Ніколи не відмовить, — нахвалює жінку соціальний працівник Парасковія Набок.
— Дякувати медикам, оглядати Антошу не відмовлялися, — продовжує Валентина Вікторівна. — Всі щеплення дитині робили. Числився Антоном Вихром, як його мати у пологовому записала.

Аби не Васильович...

— Три роки я ходила по інстанціях. За нашу справу ніхто не хотів братися, — розповідає Валентина Краскова. — Ми ж приїхали до Калинівки з Росії. Думали, мо', які махінації крутимо. У чомусь нас підозрювали. І тільки відписувались.
Справа зрушила з мертвої точки, як сільським головою Калинівки вибрали Івана Багнюка.
— Аби не Васильович, мо', й досі б нічого не було. Він як узявся нам допомогти, то поки діло не зробив, не відступився, — каже Краскова.
— Краще вам і не знать, як ми це зробили, — сміється калинівський сільський голова Іван Багнюк. — Вода камінь точить. Заворушилися в районі.
— Свідоцтво про народження Антону виписали у жовтні минулого року. Спочатку хотіли урочисто, та потім щось не вийшло. Тож віддали документ, та й усе. Але мені ніяких почотів і не треба. Головне, що у нас тепер є свідоцтво. Я тоді і раділа, і плакала. Антона записали Красковим, — продовжує Валентина Вікторівна. — Потім почала оформляти опікунство.
Мене перевіряли і опікунська служба, і міліція. Треба, щоб і житлова площа дозволяла, і робота була. Просто так опікуном нікого не призначають. Хоч я до того шість років його виховувала.
Зараз ми уже ходимо у садочок і навіть на підучку в школу. Адже у вересні Антоша піде до першого класу.
Тільки от грошей, які виплачують при народженні, ми так і не отримали. Яка різниця, коли зареєстрували дитину?

* * *

В обласному управлінні праці та соціального захисту населення пояснили, що допомогу при народженні можна отримати лише до досягнення дитиною 1 року. Якщо до цього часу не зареєструвати дитину і не подати відповідні документи, допомога не виплачується.
— Антон зрадів документу? Він знав, що живе без свідоцтва?
— Та ні. Він же маленький ще.
— Як це не знав? Як це не розумів? — обурюється Іван Васильович.—У серпні, було це перед обідом, у сільраду заходить Антошка. І до секретаря: «Чого ти мені не хочеш виписати документа?».

«Це не я, це отой дядько», — киває вона на мене жартома.
Та хлопець не по-дитячому серйозно звернувся тоді до мене: «Так це ти мені не хочеш виписати документів?!»
— Випишемо, Антошо, випишемо, — пообіцяв я йому. І апельсинами пригостив.
Антон свідоцтву справді радіє. А найбільше тому, що тепер він, як усі дітки, може ходити і до садочка, і до школи.
— Я зараз на підучку хожу. І даже Діана туди ходить, — ділиться зі мною жвавий хлопчик.
— Це дівчинка, яка тобі подобається?
— Так. І я тепер даже жениться з нею можу. Документ у мене є, — з гордістю відповідає Антон.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №10 (1400)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.