«Не діло, щоб своє жило в інбуді. Вона ж тітка нам»

Нещодавно «Вісник Ч» розповів про закриття у селі Патюти Козелецького району стаціонарного відділення для немічних людей. Когось перевели до Данівського геріатричного пансіонату, когось влаштували до Морівської і Чемерської лікарень. Одну жінку забрали родичі. Останній факт здався нам небуденним. Частіше, на жаль, доводиться чути, що старих і хворих батьків невдячні діти здають у притулки, а тут — самотню жінку-інваліда забрала у свою сім'ю небога. У сільраді підтвердили: справді, Катерина Хоменко, у якої паралізована рідна мати, забрала з інбуду (так тут називають стаціонарне відділення, де жили нещасні, — скорочено від інвалідний будинок) тітку Олександру Галаган, материну сестру. Сім'я цілком благополучна. Ніяких корисливих міркувань. Забрали, бо рідна душа.

«Я інвалід з дитинства, а робить уміла все»

Олександра Кирилівна Галаган народилася в багатодітній сім'ї. У батька з матір'ю їх було десятеро. Старший брат, 1920 року народження, загинув у війну на Балтиці. Ще шістьох уже теж нема на світі. Залишилися на сьогодні сестри — Ганна, Олександра і Харитя. Ганна Кирилівна між ними старша, мати-героїня, народила і виховала п'ятьох дітей. Катя, яка забрала тітку до себе, найстарша. У неї четверо дітей. Двоє від попередніх шлюбів уже дорослі, живуть у Броварах під Києвом, мають власних дітей. А двійня — Таня і Сашко — від Анатолія Хоменка, теперішнього Катерининого чоловіка. Ці ще школярі, їм по тринадцять років.
А Саня, тобто Олександра Кирилівна, інвалід дитинства. Слабенька була. До школи ходила недовго. Як закінчила чотири класи, мама сказала:
— Досить. Будеш дома, допомагатимеш мені.
— Слабенька-слабенька, а усе робила, — згадує Олександра Кирилівна. — Гусей пасла, в'язки соломи носила. Шить навчилась, кружево плела, вишивала, їсти варила...
— Борщ у них такий смачний виходив, що наче ніде смачнішого й не куштувала, — хвалить тітку Катя. — І налисники добренні, у роті танули. А чистюля вони яка, акуратистка. Уже самі, без матері жили, а такий порядок у хаті держали, справжній блиск.

«Щось стрельнуло в ногу, біль нестерпний»

— Мені поліартрит врачі ставили, праве коліно боліло, — продовжує свою розповідь Олександра Кирилівна. — Ну, таблетки пила, можна було терпіть. А настояще горе случилось у вісімдесят шостому годі. Уранці витопила піч, порося попорала і сіла різать мак. Тоді ще не казали, що це наркотики. У кожного на городі грядка була. Тільки почала різать, і раптом у ногу щось як стрельне! І все. Біль нестерпний, з табуретки встать не можу. Терпіла, терпіла, а тоді помаленьку вийшла на вулицю, попросила сусідів переказать Каті, що зі мною погано.
Прийшла Катя з Галькою, одвезли мене в больницю. Тоді больниця у нас у селі була. Чотири місяці пролежала там. Кололи реопирином, ще чимсь.
А тоді приїхала з Кривого Рогу Харитя, це наша сама менша, вона з сорок третього року, і забрала мене до себе. Харитя у нас образована, закінчила технікум, а далі й інститут, робила майстром на будівництві. Квартира в неї хороша, двокімнатна. Живе у ній сама. А з тих пір дев'ятнадцять зим прожила у неї я. Там і лікувала свій поліартрит. І родони, і ванни, фізкультура -усе робили, та тільки слабо помагало. Бачите, як мені покрутило ноги і руки. Дивиться страшно. Може б, уже зовсім не ходила, да в Кривому Розі зробили мені оцей столик. Спираюся на нього і потроху ходжу. Права рука зовсім негодна, а ліва хоч і скрючена, ложку нею держу.
Чого я сказала — дев'ятнадцять зим? Бо на літо Харитя привозила мене сюди, в батьківську хату, жила тут зі мною. Літо тут, на зиму — до Кривого Рогу. Да тільки так трудно мене туди доставлять, що не доведи Господи. Машину наймали, щоб до Києва довезти, а тоді плем'янники на руках заносили у вагон. І так само в Кривому Розі.
Три зими у Гальки, сестри, жила. Усі зі мною намучились, хоч ні разу ніхто не дорікнув. Та я ж бачу, жаль мені їх, а що робить?

В інбуді

— Десять год назад відкрили тут, у селі, інбуд. Перші три годи Катя там кухаркою робила. Люди хвалили, казали, що там добре. Годують, до підопічних уважні. Я думала-думала і рішила, що лучче мені зимувать у інбуді. У селі ж Галька, Катя. Що треба, принесуть, провідають. Так усе й було. Три роки я була підопічною інбуду. А на літо приїздила з Кривого Рогу Харитя, і ми з нею жили в моїй хаті. Курей держали, порося. До мене ходила патронажна сестра. Правда, що вдома й стіни допомагають. Так би. мо', й дальше було, якби не додумалися закрить наш інбуд.
От ви питаєте, як там нам жилось. У палаті було нас шестеро. У кожного своя доля, свій характер. Хай я вже самотня увесь свій вік. А є ж і такі, в кого десь діти. Особливо важко тим, від кого відмовилися сини чи дочки. Було, плачуть. Хтось розкаже про своє горе, хтось мовчить, держить усередині. До однієї їздив син, провідував.
— Мамо, — наче вибачався, — нема в мене де жить. Кімната в гуртожитку, двоє дітей. Куди вас брать?
Ще одна — баба Надя — усе мовчала. У неї двоє синів, один нежонатий. Ні про кого слова поганого не сказала. У баби Люби теж два сини, обидва порозводились.

Усі ми різні, а жити треба разом. Хтось вредний, усе свариться. Хтось мовчить. У когось з головою щось не так.
Я себе кинутою не відчувала. Катя ходила, Галька, діти. Харитя приїздила, телефонувала.
Ну, звісно, було скучно. Своя хата кор-тіла. Ось вона, недалеко, а жить у ній сама я вже не в змозі. А в інбуді і годують нормально. М'ясо, риба, молочне. Чаю скільки хочеш. Можеш щось і докупить на ті гроші, що залишаються від пенсії, — 25 процентів, їх, правда, мало, щоб, приміром, штани купити. А вони, штани, дуже потрібні, і не одні.
І все рівно, коли пізньої осені пішли розмови, що інбуд закриють, ми зажурилися. Спочатку казали, що повезуть в Остер або відкриють інбуд в Олбині, у приміщенні школи. А тоді вже про Олбин перестали говорить. Кожен з нас почав думать, куди попаде. Мені випадала Данівка, геріатричний пансіонат. Там, мо', й добре, а від Патют далеко. Хто мене провідає? А тут ще й Галька заболіла, інсульт у неї. Бідна Катя забрала матір до себе. А в неї ж сім'я, свекруха стара. Доки інбуд у Патютах, Катя ще провідуватиме. Ну а далі, що буде, те й буде.

«Я як почула про Дахівку, сказала: туди не буду їздить. Заберу Саню до себе»

Це так Катерина Михайлівна каже. Чоловік Анатолій Васильович не заперечував. І що, сказав, що ще й мати лежача? А це — рідна тітка. Не на вулиці ж її залишать. Забирай до нас.
У нього своя мати стара, 1930 року народження. Живе сама. То він ходить до неї, води принести, дров. Онуки провідують.
Колись Анатолій був механізатором у колгоспі. Тепер працює кочегаром у школі. Добу чергує, три вдома. Тут роботи вистачає. Три корови, четверо свиней, кури. Був кінь, тепер, правда, нема. Городи. А як же без них?
Вирішивши забрати тітку до себе, Катя зателефонувала сестрам, дочці. Усі сказали:
— Не діло, щоб своє було десь далеко. Треба забирать. А Харитя попередила:
— Дивись сама. Знай, що буде важко. Береш Саню, а в тебе ж мати хвора, потребує догляду.
Катя ж тільки попросила:
— Ви Сані поки що не кажіть. Не обнадіюйте.
Та Олександрі Кирилівні все ж хтось сказав про намір небоги. А тоді вже й Катя:
— Ну як нам віддати вас в інбуд, далеко від дому? Ви ж тітка.

А 29 січня подзвонила Ганна Кирилівна, яку на той час уже забрала до себе в Бровари інша дочка.
— Катя до тебе сьогодні приїде, — сказала сестрі.
— Я вже склала свої речі, сиджу, жду, — розповідає Олександра Кирилівна. — Коли ж кажуть: «Там по тебе машиною приїхали».
— Ми попросили сусіда Віктора Матюшка, у нього машина є, і поїхали за тьотею, — каже Катерина Михайлівна. — Ну і привезли.
— Як мені тут добре! — сяють сині очі Олександри Кирилівни. — Діти в Каті хороші, уважні до мене. Толік, зять, усе питає: «А тітка снідала? А тітка вечеряла?» Дай Бог усім так жить, як мені отут. Катя — гарна куховарка. І борщ у неї смачний, і суп. А біляші які! В інбуді нас нормально годували, та домашня їжа — то домашня.
— Ой, тьотю, не перехваліть, — відмахується Катерина Михайлівна.
— Катя у нас трудяга. Дояркою робила в колгоспі. Як же ж важко було! А тоді кухаркою в інбуді, — хвалить небогу тітка. — Добра людина. Дай їй Бог здоров'я!
— Ми оце, доки городи не почалися, затіяли ремонт у хаті. Шпалери переклеїмо, ванну хочемо поставити, — показує Катя просторий дім. — Щоб усе тут було. Може, доведеться зібрати під одним дахом усіх — мою матір і Толікову. Миритимете, тьотю? — усміхається до Олександри Кирилівни.

— Помиримось! Головне, щоб ти мала сили доглядати за нами.
— Ви знаєте, а жаль, що інбуд у нас закрили, — каже Катя. — Колись там була больниця, родилка, тоді амбулаторне відділення. Як рішили відкрити інбуд, зробили прекрасний ремонт, настоящий евро. Зовсім недавно вікна поміняли. Персонал хороший був. Ось тьотя усе хвалять директора Ніну Андріївну Донець, медсестру Любов Василівну Матюшко, санітарок. Дуже хороші люди, дбали про підопічних, як про рідних. Для нещасних людей це був справжній дім. їх же там небагато жило, душ двадцять. Усе було добре. А тепер розподілили нещасних по різних притулках..
— Три зими я там прожила. Усім спасибі, хто дбав про нас, — доповнює Олександра Кирилівна. — Навряд чи ми побачимось колись. Мене, спасибі, забрала небога. Не всім так пощастило, як мені. Тут я між рідними людьми.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №9 (1399)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.