Татарка Аклімя уже 35 років живе в Україні. А заміж вийшла за Шведа

Наше знайомство було випадковим і до того ж телефонним. Здивувало її незвичне для наших країв ім'я — Аклімя. Звідки воно в Чернігові? З яких земель? Що означає?

«Моя адреса — Радянський Союз»

— Пам’ятаєте пісню: «Мой адрес — не дом и не улица. Мой адрес — Советский Союз»? — усміхається маленька тендітна жіночка із східними рисами обличчя. — То це про мене ота пісня. Родичі — чи не в усіх куточках колишнього Радянського Союзу. Я — вже тридцять шостий рік у Чернігові. А народилася в Оренбурзькій області, в місті металургів Новотроїцьку. Це в передгір'ях Південного Уралу, біля Орська. Батько Яткар Хусаїнович Баширов — татарин. Мама Гаріфа Рахматуллівна Сафіуліна — башкирка. Отака інтернаціональна сім'я.
До п'яти літ російської мови не знала. Маленькою часто жила у селі Новомусіно Шарликського ройону у рідного брата батька Махмута. Там усі розмовляли татарською. Школа у Новотроїцьку була російська. Татарська мова поступово забувалася. Тепер, буваючи в рідних краях, щось згадую. Але тільки щось. Приміром — рахмат. Це спасибі татарською. Чи тниш йка, тобто на добраніч. А от що означає моє ім'я Аклімя — не знаю. Ак — білий, а лімя? Ні, не знаю.

Родичі сміються, називають хохлушкою. Кажуть, що й російська моя — з українським акцентом. Воно й не диво. З сімдесят сьомого живу тут, діти вчилися в українській школі. А мами ж, як правило, вчаться з ними. Я не виняток. Українською досконало, звісно, не володію, але газети читаю. «Вісник Ч», наприклад. її передплачують свекри Софія Семенівна та Іван Ефремович. Живуть вони в селі Жадове Семенівського району. Буваючи в них, читаю «Вісник». А в Чернігові ми вже багато літ передплачуємо «Весть». Моя донечка, ще школяркою, виграла у вашій акції магнітофон. Он він, подарунок від улюбленої газети. Вісім років служить вірою і правдою.

До Чернігова через Гомель

— У школі я вчилася непогано, але до омріяного медичного інституту не вступила. Рік працювала, а потім поїхала погостювати до тітки в Гомель. Там спробувала вступити до технікуму. Коли не вийшло, тітка порадила училище хіміків. Готувало воно контролерів-операторів кручення. Практику ми проходили на Чернігівському комбінаті синтетичних волокон, у цеху крутки шовку. Так я у 1977 Аклімя Яткарівна Швед році опинилася в Чернігові. Як виявилось, на все життя. До 2010 року працювала на «Хімволокні». А тоді потрапила під скорочення. Стояла на біржі. На пенсію вийшла з пивзаводу. Мінімалку заробила, хоч на хімії пропрацювала 33 роки. Була крутильницею, далі сортувальницею намотувальної тари. Інженерну посаду так і не одержала, хоча заочно закінчила Київський інститут легкої промисловості. Диплом про вищу освіту отримала у 1992 році, коли вже все рушилось і наш комбінат теж.

Зі своїм чоловіком познайомилася на весіллі в його родича в селі Погорільці Семенівського району. Василь Швед був свідком молодого, а я — молодої, своєї подруги по гуртожитку. Власне, ми вже знали одне одного, а зустрічатися почали після того весілля. Василь працював водієм у річковому порту. Коли пішов в армію, а служити йому випало аж на Памірі, у прикордонних військах, ми листувалися. Побралися у вісімдесят третьому році. Щоб одержати кімнату в гуртожитку, Василь влаштувався до нас на комбінат. Тепер уже тут було нас двоє, і молодій сім'ї дали окрему кімнату. У вісімдесят четвертому у нас народився син Руслан, а через чотири роки.— дочка Ірина. На той час ми вже одержали кімнату в малосімейці. Із сусідами жили дружно, а коли вони перейшли в окреме житло, нам дали їхню кімнату, і ми стали господарями «двушки», як називають такі помешкання. Того року Іринка йшла вже до першого класу.

Діти наші пішли до вісімнадцятої школи, тут поблизу, на Старій Подусівці. Вчилися добре. Руслан вступив після школи до політеху, на спеціальність «Комп'ютерні мережі». Працює програмістом у банку. Ірина закінчила інститут економіки і управління, інженерно-будівельний факультет. Працює проектувальником у будівельній організації. Діти хороші. Тільки б долі щасливої їм, про інше Бога не прошу.

Україна стала рідною

— Ось ви питаєте, як мені живеться далеко від батьківських місць. Україна давно стала рідною. Ніколи ніяких конфліктів на національному грунті не було, ніхто мене не ображав і не принижував. У мене тут багато подруг, з якими я ділюсь найсокровеннішим.
Колись, у молоді роки, ми разом жили в гуртожитку. Повиходили наші дівчата заміж, ми покумалися. І тепер уже — родичі.
Їжджу до подругу гості. Ось дві живуть у Радичеві Корейського району. Там така чарівна місцевість, така краса, що дух перехоплює. Село стоїть на високому березі Десни, звідки видно мальовниче Задесення, чарівну річку. Люблю там бувати. Подруги приймають як дорогу людину. І це щастя.
Глибоке враження справила на мене поїздка до Новгорода-Сіверського. Старовинне місто з древніми храмами залишило в душі незгладимий слід.

Дітей моїх хрестили в православній церкві, хоч я, як і мої батьки, мусульманка. Та я вважаю, що Бог один. Ходжу до церкви святити паски, сама їх печу. На свято Хрещення теж була в церкві, набрала святої води. Гріха в цьому не бачу.
Я народилася і виросла в місті. У нашій сім'ї в ті далекі роки не дуже дотримувались мусульманських законів. Тато працював водієм. Мама — маляром-штукатуром. Працювали важко. Нас росло троє. Батьки вчили нас доброти, чемності й порядності, поваги до людей. Такими ми й виросли.
Раніше, ще за радянських часів, коли була одна країна, я частіше їздила до Новотроїцька. І дітей возила. А вже на похорон тата потрапити не змогла. Була на похороні мами. І ось, у 2010-ому, поїхала на п'ятиріччя її кончини. Мусульман ховають трохи інакше, ніж православних, приміром, не в домовині, а в спеціальній тканині. У стіні могили роблять підкоп, до якого кладуть тіло покійника. На поминальному обіді є все, окрім спиртних напоїв. Вони суворо заборонені.

Мама моя з села Нижній Армет Ішимбайського району Башкирі!'. Там ще живе її сестра Манніфа Фахретдінова. А дочки Раміля та Жаміля — в Уфі. Кличуть до себе в гості, та все не складається, щоб поїхати.
Моя сестра Нейля, що жила в Гомелі, після аварії на Чорнобильській атомній станції переїхала з сім'єю до міста Таруси Калузької області. Чоловік у неї білорус. Хороша сім'я. Бачите, як переплелися наші долі, поєдналися з українцями, білорусами. У наших дітях уже стільки різної крові намішалося.
А в Чернігові я зустріла казанську татарку, Раушан Постоялко. З нею ми працювали на «Хімволокні». Чоловік у Раушан місцевий, з Клочкова. Мене тут давно охрестили Аллою, а Раушан усі звуть Раєю. Тільки я звертаюся до неї Раушан. То вона мене кличе поїхати з нею до Казані. У мене там теж є рідня. Дуже хочу здійснити цю поїздку. Треба тільки назбирати грошей.

Чи пам'ятаю я татарські національні блюда? Авжеж. Хоч у батьківському домі ми їли все підряд, та у свята мама готувала бешбармак, манти. Своїм дітям я, буває, теж готую манти. Ця страва схожа на пельмені, але манти більшого розміру. Тісто ріжеться на чималенькі квадрати, на які кладеться м'ясо, а далі тісто защипується такими конвертиками. Готуються манти не в воді, а на пару. Мені, до речі, мантишницю подарувала двоюрідна сестра. Так що приготувати татарську національну страву тепер ніяких проблем.
Бешбармак — це теж страва з м'яса і тіста. А їдять його руками, без допомоги ложок чи виделок.
Можливо, я здивую вас, коли скажу, що татари готують і вареники. Переважно з картоплею. Так що цю страву люблять не тільки українці. Свою сім'ю я ними частенько пригощаю. Мої люблять їх з ягодами.
Виходить, що я вже давно стала більше українкою. Сприйняла звичаї і культуру цього краю, полюбила тутешніх людей. В Україні народилися і виросли мої діти. Це вже рідна мені земля.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №4 (1394)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.