«Як побачив малий, що дядьки курять, украв цигарку, сірники і втік»

76-річний Іван Лобода із села Куликівка Городнянського району все своє життя живе у крайній хаті біля кладовища.

— Родився у цій хаті, в ній помру, і кладовище через паркан. Біля кладовища жити ніколи не боявся. Боятися треба не мертвих, а живих.

З дружиною познайомився у клубі, я тоді з армії прийшов. Навіть і не знав, що в нашому селі живе така красуня. Як одружилися, то вона боялася жити біля кладовища, а ходити тим паче. Працювала на фермі дояркою, прокидатись треба рано. Надворі ще темно. Моя мати через кладовище проводила, коли темніло, — стрічала. Потім звикла. Після армії я в Чернігові вивчився на права. Пішов у колгосп баранку крутити.

З моєю Катериною ми вже 52 роки разом. Коли святкували усією родиною золоте весілля, дочка Валентина і син Віктор подарували, як уже заведено, гроші. Потратили ми їх на харчі. За столом згадували, як син, зараз йому вже 51 рік, коли був малий, сарай підпалив. Ми хату перебудовували. Запросили мужиків, які займалися будівництвом. А ті курили. Вітя побачив, що вони роблять, украв у мене цигарку, сірники і в сарай пішов. Підпалив сигарету, а потім, мо', злякався когось, кинув недопалок у сараї, а сам тікать. Сарай горить, а дитини немає. Ох і перелякалися тоді. Знайшли через кілька хат, у сусідів ховався. Ми дуже зраділи, коли його знайшли, навіть і руки не підняли. Тепер уже зі сміхом згадуємо. А тоді ого якого гвалту навів.


Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №51 (1389)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.