Однокласники Світлана й Анатолій зустрілися… через 46 років. І тепер разом
Анатолій Вікторович і Світлана Федорівна
Усього один
Світлана Скрипка, ясноока й сором'язлива дівчина, навчалася дуже добре. Анатолій Болотний, непосидючий і бідовий хлопець, шкільною наукою не захоплювався. «Бешкетник!», - так характеризували його вчителі, - «розумний, міг би відмінником стати!..» Провин у нього було багато, навіть зі школи відраховували, а потім знову приймали. Батьки просили, та й він сам обіцяв, що більше не буде порушувати дисципліну. Минало трохи часу, й усе починалося знову...
- Класним керівником у нашому сьомому була молода вчителька Зоя Петрівна Бондаренко, - згадує тепер Світлана. - Вона, бідна, вже не знала, що їй робити з таким бешкетником, як Анатолій. У помічниці взяла... мене: «Будеш, Світланко, підтягувати Болотного у навчанні. Вчи, як треба себе поводити». Не скажу ж я вчительці: «Не буду!» Навпаки, старалася, щоб Толя правильно розв'язував завдання з математики, не лінувався писати перекази чи твори на уроках української й російської літератури або вдома.
Треба віддати належне старанній учениці: хлопець закінчив семирічку.
Світланин «учень», жартуючи, нині каже: «Спасибі долі, що колись познайомила нас. Світлана й тепер мене продовжує навчати...»
Анатолій зізнається: «Ще семикласником закохався в оце гарне дівча!.. Хіба мені думалося про ікси та ігреки?»
Тоді, у школі, хлопець так нічого Світлані й не сказав. Навіть-за руку боявся взяти. Ні, не боягуз він. Одне - силу свою перед однолітками демонструвати, інше - любити...
Перше кохання - святе. Воно багатьох піднімає на крила, змінює світ. Якби Анатолій простягнув Світлані руку, вона, мабуть, не відвела її...
Але на це Світлана, яку давно вже називають Світланою Федорівною, відповіла по-своєму:
- Що відбувається, то - на краще. Я відчувала, що подобаюся Толі. А змолоду подружнє життя в нас не склалося б: в обох сильні характери... Тепер - ми вже вчені, багато бачили й пережили. Все інакше.
- Не все, - заперечує Анатолій. -Любов та ж сама.
Що ж чекало їх раніше в житті? Після семирічки Світлана поїхала з Корюківки навчатися в Городню, в педучилище. Потім її чекала робота в Забарівській школі, інститут. Сорок років віддала дітям, навчаючи найменших. У Забарівці заміж вийшла, сина й доньку з чоловіком виростили. Тут провела в останню путь свого Заборовського.
Анатолій побував у далеких світах. В армії довго служив, офіцер запасу. Старшим лейтенантом додому повернувся. Встиг 37 років відпрацювати на фабриці технічних паперів. Сім'ю мав. Донька з сім'єю в Бахмацькому районі живуть. Коли мати померла, до себе забрала батька. Що ще треба? У теплі й добрі. У дітей, правда, свої інтереси, розмови. А в нього - щем на дні серця. Зібрався одного дня й поїхав у Забарівку, що на рідній Корюківщині, шукати Світлану.
Постукав у двері. А в домі газ проводять, всі меблі зсунуті... Не впізнала. Тільки голос його...
Удвох
Через 46 років Анатолій освідчився Світлані в коханні:
- Будь зі мною хоч тепер! Не готова відповісти - подумай. Почекаю ще. Хочеш - поїдемо в Корюківку жити, там у мене квартира з усіма зручностями.. Подумай, я ще приїду...
І вона погодилася:
- Удвох краще, ніж одній. Тільки будемо жити в мене. Я вже звикла до села. Хочу квіти садити і бачити, як вони цвітуть...
Затишно в них. Господиня вміла і господар не лінивий. Ще й досі Світлана Федорівна вишиває. Усе в хаті цвіте, ніби вічне літо.
Сильні характери мирять. Світлані подобається, що Анатолій не перебирає стравами, які вона готує. Двічі на місяць відпускає його в Корюківку друга провідати, квартиру перевірити, навіть риби половити. Усе демократично...
Вона всі роки намагалася не потрапляти йому на очі. Коли приїздила в Корюківку до рідні чи у справах і бачила його на вулиці, переходила на інший бік дороги... Він передавав їй вітання і просив зустрітися, поговорити. Відмовляла. Навіщо сім’ї рушити?
Перша любов, виявляється, може бути й останньою.
Як сприйняли дорослі діти все, що сталося з їхніми матір'ю і батьком?.. По правді, неоднозначно. Але, коли відчули, що все добре, бажали тільки щастя і здоров'я.
На цьому можна було б поставити крапку, якби Світлана й Анатолій не розповіли про своє дитинство, яке забрала війна.
Пережите
- Я бачив страхіття, яке несе фашизм, але Світлані дісталося більше: війна забрала у неї і батька, і матір. Коли вона повідала про все, довго не міг заспокоїтися. Хочеться для неї хоч тепер зробити багато хорошого, - каже Анатолій, з теплотою дивлячись на дорогу свою кохану.
Їй боляче згадувати, але й промовчати не може:
- Смерть кілька разів чекала на мене, та всупереч усьому я вижила. Коли розпочалася війна, мені було лише півтора роки. Братик Толя щойно народився. Нашого батька Федора Нестеровича Скрипку залишили в місті секретарем підпільної комсомольської організації. У грудні 1941-го він допомагав партизанам будувати землянки, але наскочили мадяри, шлях яким вказали зрадники, і тяжко поранили його. Багато розповідати!.. Везли кати його з собою та скинули з воза - не жилець. Підібрав його добрий чоловік, та сусідка поліції доповіла. Розстріляли татка в лісі, майже роздягненого. Загинув і мій дідусь, мамин батько Володимир Карпенко. Він узяв мамину провину на себе: неньку арештували, бо знайшли радіоприймач, який вона сховала від стороннього ока. Дідусь сказав ворогам, що то він сховав...
У лютому 42-го мама збиралася йти зі мною в ліс до партизанів, бо її могли вбити. Потім передумала і взяла з собою Толика. Не встигла... її заарештували, як і багатьох членів сімей комуністів, партизанів. Розстріляли в Гаю. Не пожаліли й Толика. Знаю хто і як. Трьом пораненим вдалося врятуватися - вони й розповіли. Особливо лютував наш сусід-поліцай. Якби мама взяла мене, убили б...
Через рік заарештували всіх нас - дідуся Нестора Скрипку, який до війни був головою колгоспу, бабусю, мене, всю родину.
Вона не може нині дивитися на колючий дріт. Він налякав її ще в дитинстві, коли сиділи й стояли в дворі в'язниці. Кожного разу машина-душогубка забирала по 20 заарештованих. Дійшла черга й до діда з онукою. Його випхали з машини. Виявляється, він був двадцять першим... Отже, мабуть, заберуть завтра.
- Не вдалося! Вночі партизани влаштували наліт і визволили в'язнів. Ми ледве живі дісталися додому, - продовжує Світлана Федорівна. - Та радість звільнення затьмарилася. Через два дні фашисти почали масово знищувати мирне населення Корюківки.
Вранці 1 березня 1943-го Нестор Скрипка вийшов із хати і побачив, як з лісу виїхали дві машини з озброєними ворожими солдатами, зупинилися. Вояки пішли по хатах. Лунали постріли.
Дід Нестор ледве встиг забрати родину - бігли через поле, вузькоколійку під градом куль. Був лише один шлях до порятунку - шукати партизанів. Загін прийняв Скрипок, як і багатьох корюківців, але втратив боєздатність, не міг маневрувати як раніше. Цим вирішили скористатися гітлерівці. Вони відтіснили партизанів до боліт й оточили. Кожного ранку люди лізли на лід в очерети. До вечора всі лежали вже в крижаній воді, тому що березневий лід танув під людськими тілами. На ніч повзли до рятівного острівця. Розпалювати вогонь не можна було, тож грілися, міцно притулившись одне до одного, їсти було нічого. Пили воду з болота. Хворіли й помирали не лише діти, а й дорослі. Коли прорвали оточення, маленька Світланка ледве дихала.
- Дід віддав мене якійсь бабусі Марії. Назву хутора я не пам'ятаю. Старенька не побоялася залишити мене в себе: «Я вже нажилася. Хай мене хоч і вб'ють, а дитину не віддам!»
Дідусь сказав тоді:
- Онука моя вже не одужає. Поховайте її, я прийду, покажете могилу...
Але Світлана не померла. Стара Марія лікувала її козячим молоком і відварами з трав, і дівчинка відкрила очі. Знову вчилася ходити й говорити...
На її шляху неодноразово зустрічалися добрі люди. Не забути Світлані росіянку Галину Феофанівну Іванову, яка за свою мізерну зарплату вчительки музики купувала на базарі молоко і фрукти й носила дівчинці у лікарню, де та лежала з тяжким міокардитом...
Восени 1943-го, після звільнення Корюківки радянськими військами, вирішили Скрипки збудувати землянку замість спаленої хати. Дід із бабою поїхали в ліс за деревиною, а Світланка гуляла на вулиці. Раптом з лісу виїхали веселі радянські кіннотники і заніміли, побачивши згарища і дівчинку у великій хустці. Молодий командир, дізнавшись, що у Світланки немає ні батька, ні матері, вирішив забрати дитину з собою. Посадив поперед себе на коня й поїхав. Добре, що дід із бабою нагодилися...
Доля подарувала Світлані ще одну зустріч з цим командиром. Як тільки закінчила педучилище, їхала з подругою річковим катером з Чернігова до Києва вступати до інституту. Молоді дівчата не знали, де присісти, адже пасажири були різні - хто з цигаркою, хто з пляшкою, хто з картами. Й цигани були. Один чоловік, зрозумівши все, запросив подружок сісти поруч із ним, розпитав, звідки вони. Світлана обмовилася про Корюківку.
- Я там був. Війну пройшов, а такого не бачив, - розповів він. І про дівчинку теж, яку хотів забрати з собою. - Цікаво, яка вона тепер. Мабуть виросла.
- Це я... - відповіла Світлана. Багато літ вчителька із Забарівки листувалася з Петром Степановичем Лук'янчиком. Але після Чорнобильської трагедії листів уже не отримувала. Населення з того села, де він жив неподалік Чорнобильської АС, кудись переселили...
Вони з Анатолієм - діти війни. Під час корюківської трагедії йому було всього чотири з половиною роки. Але пам'ятає, як вбігла закривавлена сусідка - блузка синя й білий горох на тканині почервонів: «Тікайте, моїх дітей побито!» В чому були, у тому й вискочили надвір. Хата Григорія Скрипки горить. Неподалік стріляють...
Мати врятувала своїх синів, у скирті на полі ховала, в ліси везла, на хутори. Пам'ятає, як дід вола запрягав, у сани садив... Як їсти хотілося і страшно було. Хату спалили...
Тепер онук Анатолія Віталій написав реферат про корюківські криваві події. Студентську роботу високо оцінили в Сумському університеті...
- Не думайте, що ми лише спогадами живемо. Просто пережите ріднить нас.
Як не зрозуміти цих двох людей, котрі йшли одне до одного все життя! Аби тепер літа швидко не минали... Повторюю це раз-у-раз. Можливо, щось є у світі - і так буде...
Зоя Шматок, тижневик «Деснянка вільна» №99 (398)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.