Повість про справжню людину

Кажуть, що роки — це наше багатство. Якщо так, то Петро Музика — найбагатша людина. У знаковому для Чернігова вересні мешканець села Карпилівка розміняв свої 100 років. Сказати, що кожен із них прожитий недарма, замало. Життя і доля цієї людини — це подвиг і приклад одночасно.
Завдяки Петру Павловичу і загалом усім його бойовим товаришам, тим, які воювали поряд і на далеких фронтах, майже чотири покоління чернігівців не знають, що таке війна, бомбардування, страх, приниження та розруха. Поряд із нами не вибухають бомби, не горить під ногами земля, на щастя, ми не знаємо, як це — отримувати похоронки на своїх рідних… Але нам і в страшному сні не снилося, чого коштувала війна, виграна народом.

День, що змінив життя

Колись у народі найдовший день у році звався Кирило — Кінець Весни Початок Літа. У неділю, 22 червня 1941 року, коли з початком війни під укіс покотилися мільйони людських життів, їх мрії та сподівання, про це вже ніхто більше не згадував. Напередодні, тоді ще 23-річний, Петро не знав, що завтра всі плани виявляться недоречними, що неділя для нього стане початком великої м’ясорубки — найжорстокішої, найкривавішої війни. Той день, що розділив цілу епоху на «до» і «після», Петро Музика і сьогодні добре пам’ятає.
— Наша учбова дивізія, в якій я проходив перепідготовку, знаходилась у с. Красному, поряд із Черніговом. У ту неділю о 8-й нас вишикували й повідомили, що почалася війна. Моторизовані армади німецьких дивізій вже перетнули радянський кордон і прорвалися майже на десяток кілометрів по всьому кордону Білорусі та України, — розповідає ветеран. — Вперше нам із товаришами змінили стару форму на нову. За кілька годин усі були зібрані до переходу в бік Гомеля, де спочатку ворога стримували війська 21-ї армії. Табір дивізії розташувався за півтора десятка кілометрів від палаючого міста, окопались…
Тоді, ламаючи відчайдушний опір наших військ, чорна хмара німецьких танків оточила червоноармійців, і вони змушені були відступати.

Переправа, переправа! Берег лівий, берег правий

Те, чому навчали майбутніх мінерів-підривників до початку війни, знадобилося Петру Музиці вже через місяць-два. Під час великомасштабної оборонної операції під Києвом молодому хлопцю довелося мінувати міст через Дніпро. Згодом, при відступі радянських військ, вибухали будинки Хрещатика, у підвали яких було покладено вибухівку, на горищах спалахували пляшки з «коктейлем Молотова».
Після окупації Києва наш земляк разом з тими, хто вижив, опинився в числі полонених. Вже в окупованому Чернігові, куди перевезли їх німці, червоноармійців чекав «новий» режим і примусові роботи — у «філіалі» Яцівського концтабору на Подусівці, де тримали дітей партизанів та підпільників.

Якось серед арійської «челяді» концтабору поповзла чутка, що війська вермахту відступають, а радянські вже на підході до Чернігова. «Близько 10 німців вивели мене та ще кількох військовополонених на двір, — згадує колишній в’язень, — приказуючи «капут, капут», нам дали лопати. Задача була наступна — копати кожен собі яму, тобто могилу». На щастя, полонених того дня розстрілювати не стали. Наступного вони вирішили не чекати. Тієї ж ночі Петру й кільком друзям пощастило втекти зі своєї «в’язниці» — через стелю. Саме йому спало на думку залізти на припічок і за допомогою довжелезного тригранного цвяха «розхитувати» цеглини, доки не можна було вийняти їх одну за одною. Зробивши невеликий отвір, Петро виліз на горище і сказав усім, щоб діяли тихо. Далі через «духове вікно» — на стріху. Стрибнувши зверху на вартового й «виключивши» його, втікачі накивали п’ятами. За хвилину знялася стрілянина — хтось грюкнув чимось, і німці вирішили, що десь близько орудують партизани (поряд була залізна дорога). Добігши до річки Білоус, Петро з товаришем по нещастю Степаном Мальцем (після війни він працював викладачем в одному з чернігівських ПТУ) почали плисти, та, оскільки це вже була холодна осінь, і вода була крижана, останнього схопила судома. Він почав тонути. Петро повернувся і, схопивши друга за комірець, витягнув його на берег. До лісу, де знаходився партизанський загін Збанацького, залишалося зовсім небагато… Усього тоді врятувалося 11 чоловік.

Рятуючи і втрачаючи життя

Згодом, у лютому 1942-го, Юрій Збанацький і сам потрапив у полон, тож перебував майже півроку в чернігівській тюрмі, а потім у концтаборі. Участь командира загону була б дуже сумною, якби… знов-таки, не стріха і Петро Музика. Справа в тому, що, аби звільнити перевантажені камери, з Києва була викликана зондеркоманда, яка розстріляла 400 чоловік. Збанацький мав би бути в числі наступних, але, на щастя, його перевели до одного з місцевих концтаборів. Саме там він вдався до втечі схожим способом — через дах.
Будучи партизаном, наш фронтовик громив ворожі гарнізони, здійснював диверсії, підривав мости. Одного разу йому навіть довелося рятувати командира Юрія Збанацького від вірної смерті в болотній трясовині. Б’ючись за рідну землю, Петро Музика розумів: кожен день для нього може стати останнім. Проте сталося навпаки. У рідній Карпилівці, де залишилася дружина і двоє дітей, як і на інших окупованих територіях, основний тягар репресій прийняло на себе цивільне населення — звичайні селяни. Анастасію Музику розстріляли німці влітку 1943-го. Бути дружиною партизана тоді коштувало життя. Діти залишилися напівсиротами і до кінця війни жили у родичів. Можливо, саме заради них батька берегло саме провидіння…

Сам він часто був на волосинці від смерті: коли він перепливав канал під шквальним кулеметним вогнем, коли під час розмінування його товаришу відірвало ногу і Петру довелося тягти його на собі, коли під Будапештом куля наскрізь «прошила» йому стегно. Після лікування в медсанбаті, в окопах тилу, зі сльозами на очах разом з однополчанами зустрів 9 травня 1945 року, та воно не поклало кінця його бойовому шляху. Після повернення в Україну солдат було відправлено до Хабаровська і далі на Далекий Схід. Операцію в Маньчжурії Петро Музика пам’ятає дуже добре: як йшла наша піхота й танки, як колихалася земля від артилерійських ударів, як взяли в облогу японців, і ті з них, хто не зробив собі харакірі, згодом плакали за ґратами.
За роки війни Петро Музика пройшов теренами Росії, Білорусі, Румунії, Німеччини, у складі піхотної дивізії в руках з автоматом звільняв і наше місто. Гіркий воєнний досвід доповнив тяготи лихоліття революції, громадянської війни та голодомору. Як витримав усе це, Петро Музика і сам не знає. «Багато горя пережити довелося, бодай його ніхто не бачив», — каже земляк із сумом в очах.



З болем та вірою

Повернувшись до рідної Карпилівки після війни, вчорашній фронтовик відбудовував село. Забуваючи про себе, щодня йому доводилося вчиняти маленький подвиг: піднімати сільське господарство, виховувати дітей. У 1947-му разом з товаришем він зводив сільраду і Будинок культури (саме в цьому ошатному сільському клубі днями відбувся концерт, і шанованого земляка від душі вітали численні родичі, односельці, представники влади і ветеранських організацій, зачитувалося вітання Президента України), а згодом — власну оселю.
Сьогодні в родинному обійсті колишній фронтовик живе сам. Уляна, його друга дружина, померла кілька років тому.
За словами онуки Людмили, секрет довголіття її дідуся в тому, що він ніколи не скаржився, а невтомно працював. «Він дуже чекав цього ювілею, жив думкою, кого запросить і побачить», — каже вона. Ноги в Петра Павловича слабкі, але він усе робить самотужки: доглядає за невеличким господарством і краще за всіх робить домашню ковбасу. Про таких кажуть: золоті руки. Але важливіше інше, про що нагадав сусід і молодший товариш ветерана Володимир Приходьон. На прохання розказати, який Петро Павлович за вдачею, коротко, але ємко відповів: «Людина». До цього моменту ніколи не доводилося чути в одному простому слові стільки пошани й захоплення.

За бойові подвиги Петро Музика нагороджений медалями «За перемогу», «За відвагу» та орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Але головною його нагородою стали три сини, дочка, п’ять онуків, сім правнуків та один праправнук, котрі завжди радують свого дідуся і дають йому привід пишатися ними. Єдине, що не дає спокою Петру Павловичу — це біль. Не від фронтових ран, але такий, що на межі з фізичним — від того, як гине колишня житниця Європи. А тому у свій ювілей він написав листа-звернення до керівників країни: «Я прожив у селі 100 років. Звертаюся до вас із проханням: допоможіть вижити селу, і село накормить український народ».
Ніхто не знає, чи почує високе керівництво людину, яка пережила стільки лиха, але сподіваємося, що декларовані турбота і повага до ветеранів зобов’яжуть, нарешті, це зробити. Заради майбутніх поколінь та їх попередників — тих, хто не шкодував свого життя заради Вітчизни.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» №38, 19 вересня

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.