Як дівчата з Гути Студенецької стюардесами хотіли стати

Їхня історія чимось схожа на сюжет фільму «Москва сльозам не вірить» - тільки в нашому, київському, варіанті.

У 1969 році шестеро дівчат - дві Ніни, дві Тоні, Надя і Маша закінчили Тихоновицьку школу. Навчалися там у дев'ятому та десятому класах (у Гуті Студенецькій, звідки всі родом, була лише восьмирічка). Взимку жили в пришкільному гуртожитку, а решту часу їздили на навчання (між селами - сім кілометрів) велосипедами. Здружилися настільки, що й далі не захотіли розлучатися.
«Уже й не пам'ятаю, хто приніс оголошення, що в одному з київських училищ приймають документи «на стюардес». Ми відразу «загорілися». Кожна собі такого намріяла!» - згадує Антоніна Коленченко. Саме їй тоді не пощастило найбільше: всім подругам батьки дали добро на навчання, а її не відпустили. - Сказали: з таким атестатом, як у тебе, в училище завжди візьмуть. Знайди собі якийсь пристойний вуз, - продовжує жінка. - Поїхали ми зі старшою сестрою в Чернігів. Проходили цілий день, і все марно. Ніде мені не подобалось. Увесь час думала про подруг.

І треба ж було так трапитись, що у Щорсі на вокзалі ми зустрілися. Ми із сестрою поверталися з Чернігова, а мої дівчата чекали автобус на Київ.
Я вирішила, що це - доля. І хоч як любила своїх батьків, вперше в житті їх не послухала. Залишила сестру і поїхала здавати документи.
Зараз, згадуючи про це, я тільки посміхаюсь: які ми тоді були молоді і наївні. Думали, що підкоримо столицю, досягнемо своїх висот.
А нас відразу «приземлили».
В училищі сказали, що на стюардес без київської прописки не беруть. Запропонували рік повчитися на малярів-штукатурів, а потім можна буде і на стюардес. Ми повірили, що так і буде...».

«А мене не взяли навіть на штукатура, - сміється Надія Ніколаєнко. - Через проблеми із зором. Повернулась додому, убита горем... Пішла працювати в місцевий радгосп, а потім поїхала вчитися на агронома. У Київ. Зустрічалася з дівчатами і помічала, як вони змінюються. За рік усі дуже подорослішали, «зняли рожеві окуляри». Після навчання у них з'явився шанс непогано заробити. У порівнянні із зарплатами наших батьків у селі це були майже захмарні суми. Плюс «халтури». Плюс реальна можливість отримати квартири. Словом, про стюардес уже ніхто не згадував. І я в тому числі - бо теж змінилася і подорослішала. Працювала вдома у радгоспі. Зустріла тут свою другу половинку. Вийшла заміж. І дівчата повиходили. Хтось - щасливо, хтось не дуже. З шести у Києві залишилися дві Тоні і Маша. Тоня Коленченко після училища продовжила навчання, стала майстром. Дві Ніни повернулися додому. Тебенко живе у Гуті Студенецькій, Чубенок - у Щорсі». У Щорсі і Надія Ніколаєнко.

До речі, саме у неї подруги зустрічаються, коли приїжджають на свою малу батьківщину - вклонитися батьківським могилам. Згадують молодість, розказують про свої нинішні радощі та печалі. Буває, і наплачуться, і наспіваються. У Наді на кожну подію є своя пісня. Вона - одна з кращих солісток щорського фольклорного ансамблю «Спадщина», відомого далеко за межами району.
Цього літа випускники Тихоновицької школи 1969 року зустрічаються частіше, ніж будь-коли: у всіх 60-літні ювілеї. Кажуть: раніше ніколи було, а зараз багато хто на пенсії, часу більше.
«У нашому класі було багато «липневих». На початку місяця святкували дні народження Тоні Коленченко, Петра Коршуна, в кінці (25-го) - мій. Крім родичів, будуть і однокласники. Може, всі запрошені і не зможуть приїхати, а Тоня обіцяла, що буде неодмінно. Ми з нею стали, як сестри...».

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №29 (357)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.