Як живеться жінкам-трактористкам радянських часів

Сьогодні про них уже не пишуть. А півстоліття тому фотографії жінок-трактористок прикрашали сторінки газет. З них брали приклад. А праця кращих була відзначена високими державними нагородами. Як же тепер живеться жінкам-трактористкам радянських часів? Про одну з них — Надію Мажугу (Васеко) з Голубівки Ріпкинського району розповідали. Сьогоднішня наша зустріч — з Катериною Давиденко з Галкова того ж району. Вона чи не першою в нашому краї стала послідовницею двічі Героя Соціалістичної Праці Паші Ангеліної, відгукнулася на її заклик: «Дівчата, на трактор!». Катерина Павлівна була ватажком жіночої механізованої ланки. Груди її прикрашають ордени жовтневої Революції І Трудового Червоного Прапора.

Щоб вивчитись на трактористку, втекла з дому і рік не з'являлася батькам на очі

Сучасні дівчата мріють стати моделями, артистками, бізнес-леді чи перекладачами, в крайньому разі — перукарями чи манікюрницями. А тоді, на початку п'ятдесятих, Катя Леонова з Радуля дуже хотіла вивчитись на трактористку. Батьки були категорично проти. «Не жіноче це діло! — казали. — Он іди у швейну. Навчишся шити — завжди копійку заробиш».
Після семирічки Катя й справді пішла до швейної майстерні. І хоч усе в неї ладилося, мрія про трактор не полишала. У сусідньому селі Пересажі при МТСі були курси трактористів. І от коли батьки поїхали в гості до сина Івана в Донбас, Катя вирішила, що саме час іти в Пересаж. Старша сестра пробувала зупинити, та де там!

— Ми удвох з Валею Мельниковою, подругою моєю, пішли в МТС, попросили прийняти нас на курси, — усміхається спогадам Катерина Павлівна. — Три місяці вчилися. Як закінчили, мені вручили трактор «Універсал» і направили в колгосп імені Тельмана в Любеч. Було мені сімнадцять літ. Орала й сіяла, та все з радістю, та все з піснею. Тоді й першу нагороду вручили — перехідний червоний прапор і солом'яний бриль. За рік ні разу не поїхала додому — боялася. Батьки теж не шукали. Раз така самостійна, раз утікла з дому — живи сама. Що зі мною все в порядку, звичайно, знали, але характер витримували. І вони, і я. Через рік, заробивши зерно, я повезла його додому. Мовляв, бачите, сама заробила. На тракторі! Батьки вже змирилися з моїм вибором. Тато сказав: «Роби. Не піду ж я проти».

До Галкова приїхала з приданим

— У 1954 році мене направили в Галків, у комсомольсько-молодіжну бригаду. Я забрала з собою усю техніку — трактор, диски, плуги, сівалку... Багата наречена — таке придане! У бригаді з дівчат була одна. Всі інші — хлопці. Піджартовували... Пам'ятаю, їду на своєму «Універсалі», а вони назустріч:
— Дівчино, як ото ти їдеш? Колеса ж он крутяться!
Вискакую з кабіни, давай оглядати трактор — що ж воно там не так? А вони за животи хапаються, сміються. Зрозуміла, що жартують, і вже не зупинялася, показувала з кабіни гайковий ключ:
— Я вам!..

«Універсал» — трактор важкий. Підтяжку робила сама, а завести сил не вистачало. Хлопці допомагали. Люди до мене завжди ставилися добре. Бачили, що беручка до роботи, не лінива. Дуже подобалося працювати на землі. А коли вродить засіяна тобою нива — то така радість. І гордість теж — ти це зробила.
З часом мені замінили трактор, дали «Дизель». Працювала від МТС на полях різних колгоспів, у різних селах.

«З Миколою ми в парі вже п'ятдесят п'ятий рік»

— Тоді, в п'ятдесят четвертому, у Галків повернувся з армії Микола Давиденко. Служити йому випало далеко від дому, аж у Китаї. Він теж закінчив курси трактористів, був моїм напарником. У п'ятдесят шостому ми побралися.
От ви питаєте, як Микола залицявся, а мені й сказати нічого. Працювали разом і зрозуміли, що бути удвох — наша з ним доля. Микола Олександрович — прекрасний чоловік, хороший батько нашому сину і дочці. Коли я вже стала депутатом обласної ради, їздила на різні наради, конференції і з'їзди, він залишався вдома з дітьми, давав раду хазяйству. В його руках будь-яка робота спориться. Уже позаду наше золоте весілля, літа давно на зиму повернули, а ми й досі тримаємо і корову, і кобилу, свиней, птицю. Повен двір техніки — трактор МТЗ-80, диски до нього, є роторна косарка, обприскувач навісний, молотарка, картопляний комбайн, «Москвич» старенький. Микола все вміє.

Ну, я, звичайно, теж скрізь встигала. І сім'я була доглянута, і діти ходили чистенькі й нагодовані, за собою слідкувала. Завжди все випране, акуратне на мені й на чоловіку. Щоб заробити копійку, працювали з ним ночами. Оцю хату збудували, ще коли тільки побралися. Увійшли в неї уже з сином Сашком, він у нас 1958 року народження. А в 1963 році Бог дав ще й донечку, Віру. Обоє народилися крупненькі, мало не по 5 кілограмів. Тепер уже у нас онуки дорослі. У сина хороша жінка, двоє хлопців. У Києві живуть. І в дочки теж двоє синів. Вірин дім поряд з нашим. Дочка закінчила педагогічний інститут, працювала в Галкові, доки тут була школа. А тепер — у Любечі. З тракторами пов'язані долі й наших дітей. Син закінчив технікум механізації сільського господарства, працював механіком. Механізатор і наш зять Володя Сердюк. Он саме з дідом готують техніку до весни. Золоті руки має онук Павлик. Займається художнім куванням. З металу кує каміни, різні решітки й огорожі, прикрашає їх дивоквітами. Така краса, що очей не відірвеш.

«Не згодна, що трактор — справа не жіноча»

— Я вмію шити. Що завгодно пошию — хоч кофтинку, хоч жакет. Люблю вишивати. Ось погляньте, яку скатертину вишила. Так, це машинна вишивка. І все ж найбільше любила свою роботу трактористки.
Після народження дочки знову сіла на трактор. Коли в колгоспі вирішили створити жіночу механізовану ланку, мене призначили ланковою. Першою прийшла в колектив Галя Руденок. Вона сама з Бахмацького району. У неї вся родина — механізатори. Вчилася Галя у Дігтярях. Там і з Василем своїм познайомилася. Після училища працювала на тракторі в рідному селі, закінчила ще й курси шоферів. А Василь з Галкова. От він десь через рік засватав Галю, привіз до нас. Четверо дітей у них. А Галя — молодчина, хороша трактористка, нагороджена медаллю «За доблесну працю», обиралася депутатом сільської і районної ради.

Ліда Давиденко — моя родичка. Наші чоловіки — рідні брати. Я і її загітувала. Ще Клаву Сердюк, Зою Бабак, Валю Слободську. З Мохначів до нас прийшли Зоя Гринь і Надя Аношенко. Усі замужні, в усіх діти, а працювали з великим ентузіазмом, від раннього ранку до пізнього вечора. Возили льон, сіно пресували, у Замглай їздили по торфокришку. А я зі своїм Миколою — ще й уночі поле орали.
Картопля родила добре. По 300 центнерів з гектара накопували. І садили багато.
Працювалося з радістю. У кожної з нас були сім'ї, хазяйства. І все встигали. Люди нас шанували.
У 1972 році мене нагородили орденом Трудового Червоного Прапора, а в сімдесят п'ятому — Жовтневої революції. Ще ось бережу знаки відмінника соціалістичного змагання, ударника трьох п'ятирічок. У 1983 році була удостоєна звання «Заслужений механізатор сільського господарства УРСР», а у вісімдесят четвертому сам міністр сільського господарства СРСР Мєсяц вручив мені в Москві приз Паші Ангеліної. А оце фото — українська делегація XVII з'їзду профспілок СРСР. Впізнали мене? Так, коса в мене була хороша, довга й густа...

До речі, в ті тепер уже далекі роки я здобула загальну середню освіту, заочно закінчила школу в Петрушах.
Ще пам'ятаю, як нас посилали до Гіталова, на змагання орачів. У Гіталова нова прекрасна техніка, а нам дали старі трактори. Про рекорди на таких не могло бути й мови.
На тракторі працювати — одне задоволення. З ремонтом жінці, звичайно, важко. То вже справа чоловіча. Не було в нас і красивого та зручного робочого одягу. Видавали спецівки, але розраховані вони були на богатирів, а не на тендітні жіночі фігури. А жінці ж завжди хочеться бути привабливою. Не було й теплих гаражів для техніки. Ми ж мріяли про затишні кімнати відпочинку, про душові. А ще — щоб більше давали запчастин. Про це говорили керівництву, на різних нарадах чи «круглих столах», куди нас запрошували.

Ні-ні, я ні миті не шкодую, що прожила життя саме так, як прожила. Ми працювали разом зі своїми чоловіками, створювали сімейні екіпажі,, і ніхто ніколи не сказав, що це — не жіноче діло. Може, характери у нас такі. Механізаторів тоді не вистачало. От жінки й підставили своє плече. Хотілося довести, що ми теж можемо працювати, навіть краще за чоловіків. Дружили, у свята збиралися сім'ями. Тепер бачимося рідше. Зої Бабак вже немає. Клава Сердюк тяжко захворіла, то дочка забрала її до себе в Чернігів.
Час іде. Я пішла на пенсію в 1992 році. Тоді занедужав чоловік, з'явилися онуки. Треба було бути вдома. Роботи вистачає. Але минулої осені керівництво колгоспу (чи як воно тепер зветься?) «Мохначі» попросило про допомогу. То я три дні вивозила трактором гній. Це у свої 75 літ!
Бачите отой чайний сервіз? Правда, красивий? Темно-синій з золотом. Подарував колгосп на 8 Березня.


Катерина Павлівна та Микола Олександрович Давиденки. Усе життя - разом

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №13 (1299)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.