Фізичний терапевт із Чернігівщини зазнав тяжких поранень на фронті, а після реабілітації повернувся до роботи в лікарні

Максим Семенов

«Герої без зброї» — так часто називають українських медиків. Вони рятують життя людей на фронті і в тилу, в надзвичайно тяжких умовах — під обстрілами, без світла тощо. Серед них є й ті, хто сам узяв зброю до рук і став на захист України. Як-от Максим Семенов із Козельця. 

МЕДИК-ДОБРОВОЛЕЦЬ

Максиму 31 рік. У Козелецькій лікарні він почав працювати наприкінці 2017 року, ще навчаючись на фізичного терапевта в Національному університеті фізичного виховання і спорту України. Закінчивши магістратуру, у 2019 році паралельно став до роботи ще й у приватному реабілітаційному центрі «Енергія» в Броварах.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим довго не думав.

— Зібрав усе необхідне для евакуації сім'ї і вже 25-го зі своїми речами пішов у військкомат. Разом із молодшим на три роки братом. Він уже воював в АТО, після закінчення контракту вдома побув пів року, і в лютому ми з ним разом пішли на війну.

Районний ТЦК призвав мене в роту охорони. Ми перебували в Козельці, ходили в наряди. Тижнів за два поїхали на Бобровиччину, де вели охорону й оборону міста Бобровиця, блокпостів. Там я вперше набув бойового досвіду (служив гранатометником). Здебільшого ми рухалися вночі (з населених пунктів пам'ятаю Стару Басань, Козацьке). Нашими завданнями були розвідка, вогневий наліт на колони противника і відхід. Велися стрілецькі бої на дистанції 100—150 метрів.

Після закінчення бобровицької кампанії ми повернулися у Козелець, місяць-півтора чергували на блокпостах. Потім у Чернігові сформувався 65-й стрілецький батальйон, ми пройшли бойове злагодження і поїхали на Схід. Брали участь у боях за Кліщіївку, Андріївку, за Бахмут. Був бойовий виїзд у Торецьк, на станцію Майорськ (це під Горлівкою).

На тому напрямку довелося дуже тяжко: міські бої на коротких дистанціях, у будівлях, що будь-якої миті можуть завалитися, без дронів, по 30 годин без сну, в мороз... Було таке, що одна будівля наша, а наступна — вже за противником. А було, що і ми, і вони перебували в одній будівлі, наприклад, у різних крилах школи в Опитному. Дистанція була 40 метрів, противники чули нас, ми — їх, відкривали вогонь одні по одних.

У Бахмуті Максим зазнав першого поранення з контузією.

— Противник вистрілив із РПГ, осколки розсікли мені щоку. Очі врятувало те, що я був в окулярах.

Десь через три місяці ми поїхали у 116-ту бригаду, пройшли навчання. У Бахмуті я служив у штурмовій роті стрільцем-санітаром, а в новій бригаді мене призначили розвідником, і потім я став командиром відділення. Брав участь у контрнаступі 2023 року під Запоріжжям, на Оріхівському напрямку, який дуже складний: відкрита замінована територія, техніку не застосуєш, піхоті треба дуже багато рухатися. Але противник і досі не просунувся на тих позиціях, де я влітку 2023-го зазнав тяжкого поранення.

ПОРАНЕННЯ Й ЕВАКУАЦІЯ

— Те наше завдання почалося 23 липня о першій годині ночі, а до противника ми дісталися об 11-й дня. Потрібно було в усій екіпіровці дійти до точки старту і з неї просуватися до спостережного пункту ворога для його знешкодження. Наша група налічувала шістьох чоловіків: два сапери, два піхотинці-стрільці і два розвідники — я і мій напарник. Сапери з нами були досвідчені, вони виконали своє завдання повністю: все помітили, розмінували. І ми добре підготувалися й замаскувалися, тож успішно виявили ворога, знешкодили його. Але нам дали наказ відступити, бо наші суміжники по інших флангах не пройшли (із шести груп пробралися тільки ми). Противник почав нас витісняти вогнем, стали працювати їхні контрштурмові групи. Нам вдалося відійти, але в нас був один «300-й» (поранений) і один «200-й» (загиблий) — командир штурмової групи з позивним Кевлар із Чернігова. Ми не змогли його забрати, бо самі були виснажені. Посадка заросла, ми рухалися як ведмеді, відійшли на останніх силах. Евакуацію нашої групи здійснити не могли через сильний обстріл.

Мінометники противника клали міни дуже близько. Коли прилетіло за 10—15 метрів зліва, я, почувши знову вихід, зрозумів, що наступний прихід буде десь тут. Я чув, як моя міна летить. Упала вона за півтора метра позаду мене. Можливо, якби спереду, я б не зазнав настільки важких поранень, бо коли міна потрапляє в землю під кутом, то осколки більше летять назад. І всі вони полетіли на мене. Я лежав, і мене накрило повністю. Посікло обидві ноги, корпус, праве плече. Вціліли тільки ліва рука і голова — врятувала ось ця каска, — показує Максим.

Він дуже вдячний за свій порятунок побратимам, які наклали йому три турнікети, і бійцям, що змогли його евакуювати.

— Евакуаційний шлях дуже великий, а на все про все — менш ніж дві години. Я втратив багато крові, ще й втомився, спати хотілося, міг знепритомніти. Хлопці з евакуації були зі свіжими силами, тож, несучи мене полем під обстрілами, навіть бігли близько 4 км.

Коли мене привезли на стабпункт у Запоріжжі, права нога вже була такого бордового кольору, що лікарі хотіли високо ампутувати. Але я запевняв, що ногу відчуваю, на дотик лікаря реагував. Тож вдалося зберегти. Хоча, як я зрозумів, відлік ішов на хвилини.

Мене ввели в медикаментозну кому на три доби. Я всіх чув, розумів, що зі мною відбувається. Жестами відповідав на запитання.

Після виведення з коми мене перевезли в лікарню Мечникова (Дніпропетровську обласну клінічну лікарню. — Авт.), знову прооперували. Поставили апарати зовнішньої фіксації на таз і стегно (до цього стояв тільки на гомілці). Довго в мене був статус «стабільно тяжкий». Брудні осколки інфікували праву гомілку і стегнову кістку. Додався абсцес — інфекція потрапила в печінку. У розвалений кульшовий суглоб ставили тимчасовий суглоб з антибіотиком. Вливали в мене купу препаратів. Перев'язки були страшенно болючими...



Максим Семенов після поранення

МАЙЖЕ РІК РЕАБІЛІТАЦІЇ

Стаціонарне лікування в Максима тривало 11 місяців.

— Я хоч і фізичний терапевт, розуміюся на цьому всьому, але самому проходити реабілітацію тяжко. Вісім місяців я лежав в одному положенні через апарати зовнішньої фіксації. По три місяці провів у Чернігівській обласній лікарні, у військових госпіталях Чернігова та Києва, у реабілітаційному центрі на Київщині.

Можна сказати, що план своєї реабілітації я з перших днів будував собі сам. Пройшов увесь шлях від того, що не міг сидіти, до того, що зараз ходжу без допоміжних засобів і працюю в лікарні з пацієнтами. Хоча раніше цього не уявляв, думав, що без милиць ходити не зможу (отримав II групу інвалідності). Та поступово проходив реабілітацію і з кожним місяцем бачив результат.

Після звільнення з армії в лютому 2025 року мені треба було або повертатися на роботу в лікарню, або розраховуватися звідти. Я розглядав другий варіант, бо ще пів року мав проходити реабілітацію. Але головний лікар запропонував мені з березня вийти на роботу, і я погодився.

Попервах довелося важко. Це був перший місяць, коли я ходив без милиці. Більшість роботи — у травматології, яка на другому поверсі (хоча я працюю в усіх відділеннях нашої лікарні з пацієнтами після травм, захворювань, операцій тощо). Добре, що тоді пацієнтів було небагато і мені допомагала асистент — також фізичний терапевт. І з кожним місяцем мені ставало дедалі легше. Якщо спочатку я раз піднявся у травматологію і права нога боліла дуже сильно, то зараз я на обидві даю повноцінне навантаження, пів дня точно ходити можу. Майже не кульгаю.

Через війну я, як фахівець, втратив три роки. За цей час призупинився в професійному розвитку. Зате набув практичного досвіду в плані реабілітації. Я вже розумію, що відчувають пацієнти, як їм буде краще. Є багато таких нюансів, які я можу їм пояснити не лише як медик, а і як людина, яка сама пройшла щось схоже.

Крім роботи, Максим живе сім'єю. У відновленні його постійно підтримує дружина Анастасія (вони побралися 2020 року).

— Я багато чого переосмислив, усвідомив. Почав більше цінувати час. На війні найсильніше хочеться вижити, і мені це вдалося. Тож я намагаюся проживати на максимум кожен день.

Джерело: газета "Гарт", Аліна Ковальова

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.