«Він завжди був там, де потрібна допомога». Історія макошинця Андрія Підлипського

Андрій Підлипський

Народжений у Макошиному, він умів працювати так, що йому довіряли найвідповідальнішу справу. А коли настав час захищати країну — не став шукати причин, щоб залишитися вдома. Коли в Макошиному згадують Андрія Підлипського, майже кожен насамперед говорить не про його військову службу, а про людяність. Спокійний, працьовитий, усміхнений, завжди готовий прийти на допомогу. Він не прагнув вирізнятися, але завжди вирізнявся своєю людяністю. Андрій був із тих людей, які залишають після себе не гучні вчинки заради слави, а добро, яке жило в їхніх щоденних справах.

Про життя Андрія найкраще можуть розповісти люди, які знали його змалку. Щоб зберегти пам'ять про захисника не лише в офіційних датах і фактах, а й у щоденних людських спогадах, ми поспілкувалися з його мамою Наталією Підлипською.

ДІДУСЕВА НАУКА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Андрій Підлипський народився 28 березня 1980 року в Макошиному. Тут минуло його дитинство, тут він навчався у школі, сюди повертався після навчання і строкової служби, тут працював, допомагав батькам, будував своє життя. Макошине стало для нього не просто місцем народження — воно було його домом у найглибшому розумінні цього слова. Мати захисника Наталія Підлипська згадує, що змалку Андрій багато часу проводив у дідуся Михайла Григоровича та бабусі Катерини Юхимівни, які жили неподалік. Поки батьки були на роботі, саме вони дбали про онука, виховуючи в ньому працьовитість, повагу до людей і любов до рідної землі.

Коли Андрій пішов до школи, усі канікули проводив у дідуся й бабусі. Там він не звик байдикувати. Разом із дідусем косив сіно, вчився складати копиці, шити валянки. А коли до батьків приїздив мамин брат — вправний столяр, хлопець годинами не відходив від нього, уважно спостерігав за роботою, допомагав і поступово сам опановував ремесло. Так згодом захопився різьбленням по дереву. Для цього дядько навіть виготовив йому спеціальні різці.

— Андрій завжди був добрим і веселим. Ніколи не цурався роботи. Від старших людей перейняв усе найкраще, що потім знадобилося йому в житті, — розповідає мати.

Хіба що риболовля, якою славляться макошинці, так і не стала його стихією. Хлопець пробував ловити рибу, але щоразу щось не складалося. У родині навіть жартували, що це чи не єдина справа, яка йому не підкорилася.

ЛЮДИНА, ЯКА ДРУЖИЛА З ТЕХНІКОЮ

Після дев'ятого класу Андрій вступив до Сосницького професійно-технічного училища № 31. Навчався за направленням від місцевого колгоспу та здобув одразу кілька спеціальностей: тракториста-машиніста, слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки, електрозварювальника і водія. Любов до техніки, кажуть рідні, успадкував від батька Олексія Федоровича, який понад чотири десятиліття працював водієм.

Після навчання колгоспів, які направляли молодь на навчання, вже практично не залишилося, тому працювати Андрій пішов на Макошинський завод «Сільгоспмаш». Пізніше були «Корпорація Інтерагросистема», дитячий заклад оздоровлення «Казковий», інші підприємства. Він ніколи не боявся змінювати роботу, якщо виникала така потреба, і завжди знаходив застосування своїм умінням.

Особливо добре знався на сільськогосподарській техніці. Саме тому на заводі молодому працівникові довірили косити городи людям. Спочатку селяни ставилися до нього з недовірою — надто вже молодим здавався. Та вже після кількох виконаних замовлень сумніви зникли. Незабаром у Макошиному його називали одним із найкращих косарів. Казали, що рівних Андрієві у цій справі майже не було.

ПІСЛЯ УДАРУ ДОЛІ

Після строкової служби, яку завершив наприкінці 1999 року, Андрій повернувся до рідного Макошиного і знову став до роботи на заводі «Сільгоспмаш». Здавалося, життя входить у звичне русло, та вже на початку 2001 року сталося те, що могло назавжди змінити його долю. Під час конфлікту між молодими людьми Андрій отримав закриту черепно-мозкову травму. Наслідки виявилися серйозними: лікарі заборонили важкі фізичні навантаження та роботу в умовах підвищеного шуму. Деякий час він мав статус людини з інвалідністю.

До травмування Андрій планував влаштуватися на службу до виправної колонії, навіть чекав своєї черги на працевлаштування. Проте здійснити цей задум уже не судилося. Без роботи він не уявляв свого життя. Хоч мав право ще певний час залишатися на інвалідності, вирішив повернутися до праці, щойно дозволив стан здоров'я.

Невдовзі на «Сільгоспмаші» розпочалися скорочення. Андрій став на облік у центрі зайнятості, працював у дитячому оздоровчому закладі «Казковий», у «Корпорації Інтерагросистема», а після реорганізації заводу — на пилорамі. Де б не працював, його цінували за сумлінність і відповідальність.

«СПОЧАТКУ ДОПОМОГТИ СУСІДОВІ, А ВЖЕ ПОТІМ — СОБІ»

Найчастіше, згадуючи Андрія, рідні говорять про його доброту.

— Якось він клав плитку на ганку, — пригадує Наталія Підлипська. — Аж тут приходить сусід і просить допомогти прибрати сіно, бо насувалася дощова хмара. Я сказала: «Домішай розчин і тоді йди». А Андрій відповів: «Розчин ще замішаю, а сіно може намокнути». Кинув свою роботу і пішов допомагати.

Таких історій у пам'яті земляків залишилося чимало. Якщо хтось просив про допомогу, Андрій майже ніколи не відмовляв. Для нього було природним спочатку підтримати іншого, а вже потім повертатися до власних справ.

Він не створив сім'ї, але дуже любив своїх рідних. Жив разом із батьками, пишався молодшим братом Михайлом, якому свого часу сам обрав ім'я на честь дідуся. Особливо тепло ставився до племінників Софії та Артема, намагався тішити їх подарунками й увагою.

ВІЙНА, ЯКА ЗРЕШТОЮ ПОКЛИКАЛА Й ЙОГО

Із початком російської агресії у 2014 році Андрій неодноразово отримував повістки. Щоразу приходив до територіального центру комплектування, проходив військово-лікарську комісію, але через наслідки давньої травми його не мобілізовували. Коли у лютому 2022 року російські війська окупували Макошине, він не залишився осторонь. Разом з односельцями допомагав розвозити хліб місцевим жителям, долучався до патрулювання вулиць та охорони підприємства.

Після деокупації повернувся до роботи. На підприємстві працював на навантажувачі, допомагав виготовляти піддони для будівельних матеріалів, вірячи, що життя поступово налагодиться. Та 24 березня 2024 року Андрій отримав повістку. У родині довго радилися, як діяти. Зважували стан здоров'я, згадували попередні висновки лікарів. Проте сам Андрій не шукав шляхів уникнути служби.

— Живемо в такий час, коли мобілізація може торкнутися кожного, — таким був спільний висновок родини.

Після навчання у центрі «Десна» його направили до військової частини А4975. Служив солдатом, трактористом-машиністом екскаватора. Через стан здоров'я до штурмових підрозділів його не призначили. Від початку травня 2024 року він проходив службу в Прилуках, де разом із побратимами виконував роботи з обслуговування військового аеродрому. Навіть на службі залишався таким, яким був усе життя. Якщо підрозділу були потрібні інструменти чи обладнання, купував їх за власні кошти: ключі, бензопилу, болгарку, матеріали для облаштування позицій — усе, що допомагало швидше виконувати роботу.

Побратими, які приїхали провести Андрія в останню путь, говорили про нього просто: він був людиною, яка ніколи не залишала справу незавершеною.

БУДУВАВ ПЛАНИ НА ЖИТТЯ, А ПОВЕРНУВСЯ НА ЩИТІ

Наприкінці травня 2025 року Андрій Підлипський приїхав додому у відпустку. На нього чекала вся родина. Найбільше раділи племінники, яких він щиро любив і завжди намагався потішити. Молодшому Артемові подарував мобільний телефон, багато часу проводив із близькими, допомагав по господарству. Та, пригадує мати, цього разу в його словах відчувалася незвична тривога. У розмовах із друзями він висловлював невеселі думки про майбутнє. Ті намагалися його підбадьорити, переконували не думати про погане. Сам Андрій, як і раніше, залишався стриманим.

А вже 13 червня він повернувся до своєї військової частини і невдовзі був направлений у відрядження до Канатового на Кіровоградщині, де військовослужбовці виконували роботи на території авіабази. Під час телефонних розмов із братом розповідав, що після попередніх ударів там багато зруйнованого, тож роботи вистачає. Говорив і про те, що військових забезпечили автомобілем та проінструктували залишати небезпечну ділянку під час повітряних тривог. Щодня Андрій телефонував матері. Востаннє вони поговорили вранці 17 червня. Увечері він уже не відповів на дзвінок.

Наступного дня родина отримала страшну звістку. За словами матері, спочатку командир військової частини повідомив одну версію трагічної події. Згодом у публічному просторі з'явилася інформація про масований ракетний удар по Кіровоградській області.

Рідні розповідають, що й досі не ознайомлені з матеріалами службового розслідування, тому остаточні обставини загибелі військовослужбовця залишаються для них невідомими. Найболючішим для сім'ї стало усвідомлення того, що трагедія сталася далеко від лінії бойового зіткнення — там, де вони сподівалися, що небезпека буде меншою.

— Це був страшний шок. Ми й досі не можемо звикнути до того, що Андрія немає. Він усе життя був поруч із нами, — говорить Наталія Підлипська.

Особливо важко родина переживає запитання маленького племінника Артема, який ще не може зрозуміти, чому дядько так довго не повертається додому.

— Він бачить, що я плачу, каже: «Бабусю, не плач. Його вилікують. Візьми телефон і подзвони йому...» Що можна відповісти дитині? — зі сльозами говорить пані Наталія.

Попри всі труднощі служби, Андрій не переставав думати про майбутнє. У Прилуках він познайомився з чоловіком, який після війни пропонував йому роботу на рибному господарстві. Мати підтримувала сина, радила не боятися змін. Але здійснити ці плани він уже не встиг. Андрія Підлипського поховали на кладовищі в рідному Макошиному 20 червня 2025 року. Тоді провести захисника в останню путь прийшли рідні, друзі, побратими, односельці.

Його життя не було гучним. Воно складалося з щоденної праці, турботи про близьких, готовності допомогти сусідам і сумлінного виконання своєї роботи. Саме таким — щирим, працьовитим, доброзичливим і надійним — Андрій Підлипський назавжди залишиться в пам'яті тих, хто його знав.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.